Оксана придбала цю квартиру майже власними силами. Вона не вела спеціальних підрахунків і не намагалася нікому нічого довести — просто обставини склалися саме так. На той момент Андрій щойно перейшов на іншу роботу, заробляв небагато, тож основний тягар першого внеску ліг на неї. Із заощаджень, які вона відкладала чотири роки, працюючи старшою бухгалтеркою у будівельній компанії, Оксана внесла сімсот тридцять тисяч гривень. Андрій додав лише вісімдесят тисяч. Іпотеку оформили на двох, але щомісячні платежі — по двадцять одну тисячу гривень — фактично витягувала вона. Її дохід був рівним і передбачуваним, тоді як у чоловіка траплялися місяці, коли грошей ледве вистачало на найнеобхідніше.
За документами житло належало їм обом. Але десь глибоко всередині Оксана завжди знала: ця квартира — її. Не тому, що їй було шкода ділитися. Просто такою була правда.
Галина Павлівна увійшла в їхнє сімейне життя майже одразу після весілля. Точніше, вона й раніше нікуди не зникала з життя Андрія, але до шлюбу це стосувалося лише його. Тепер же її присутність стала частиною і Оксаниного щодення. Ключі від квартири свекруха отримала ще до новосілля. Андрій пояснив це просто: «про всяк випадок». Раптом щось станеться, поки їх не буде вдома. Трубу прорве, світло виб’є, ще якась халепа.
— Мама ж зовсім поруч мешкає, — переконував він. — Десять хвилин пішки. Це зручно.
Тоді Оксана не стала сперечатися. У перші місяці шлюбу вона взагалі часто мовчала: придивлялася, звикала, намагалася не роздмухувати конфлікт там, де, можливо, його ще й не було. Вона казала собі, що Галина Павлівна, мабуть, просто така людина — тривожна, надміру турботлива, не здатна відпустити дорослого сина від себе. Таке трапляється. Треба трохи потерпіти.
Та «трохи» швидко перетворилося на постійну напругу.
Галина Павлівна могла з’явитися будь-коли. Інколи — о пів на восьму ранку, коли Оксана ще навіть не встигла вмитися. Інколи — посеред дня, коли вона працювала з дому й сиділа за ноутбуком у халаті. А бувало, ближче до вечора: без дзвінка, без повідомлення, без найменшого попередження. У замку клацав ключ, двері відчинялися, і з передпокою долинав голос свекрухи:
— Це я, не лякайтеся.
Оксана щоразу лякалася.
Приходила Галина Павлівна не для того, щоб посидіти, випити чаю чи просто поговорити. Кожен її візит був схожий на перевірку. Вона повільно обходила кімнати, відчиняла кухонні шафки, зазирала до холодильника, переставляла каструлі й баночки так, як вважала правильним. Одного разу викинула пів кілограма гречки, бо вирішила, що крупа залежалася. Оксана купила її три дні тому. Іншого разу свекруха перенесла всі рушники з ванної в іншу шафу — просто тому, що, на її думку, саме там їм і належало лежати.
Після кожного такого вторгнення Галина Павлівна телефонувала Андрієві. Оксана не чула розмов від початку до кінця, але легко здогадувалася про їхній зміст, щойно чоловік переступав поріг. Його обличчя говорило саме за себе.
— Мама сказала, що ти після готування не витерла плиту.
— Мама бачила, що у ванній знову речі не на місці.
— Мама каже, ти зовсім не вмієш організувати простір.
Оксана дивилася на нього й не могла збагнути: він себе взагалі чує? Розуміє, що саме зараз повторює?
Одного вечора вона все ж заговорила. Спокійно, без крику, намагаючись не зірватися.
— Андрію, я не хочу, щоб твоя мама приходила сюди без попередження. Мені від цього незручно. Неприємно. Я хочу вдома почуватися захищено, а не чекати, що будь-якої миті хтось відчинить двері своїм ключем.
Андрій важко зітхнув — так, ніби йому доводилося пояснювати очевидні речі малій дитині.
— Оксано, ну це ж мама. Вона не зі зла. Просто хоче допомогти. Потерпи трохи, вона заспокоїться.
Але Галина Павлівна не заспокоїлася.
Минув рік. Потім другий. Її візити не стали рідшими, а зауваження — м’якшими. Оксана навчилася зовні реагувати рівно: не огризатися, не підвищувати голос, не показувати, як сильно її це зачіпає. Та всередині щось поволі надламувалося. Щоранку, розплющивши очі, вона на мить затримувала подих і думала: прийде сьогодні чи ні? А щоразу, повертаючись додому, вже не відчувала радості від власного порога, бо наперед чекала нового сліду чужої присутності.