Радості від цієї несподіваної зустрічі ніхто не відчував.
Оксана налила суп чоловікові, який повернувся з роботи, і сіла поруч. Почекавши, поки той трохи насититься, щоб голова почала “міркувати трохи краще”, вона завела серйозну і давно назрілу розмову.
– Романе, треба щось вирішувати з твоєю матір’ю. На дворі вже кінець вересня, зиму вона там, у себе в селі, одна не переживе. Дров у неї немає, як вона свою хатину опалювати буде? А їй уже ж сімдесят п’ять.
– І що ти пропонуєш?
– Рома, ти що знущаєшся? Я тобі з минулого року про це тверджу: треба влаштувати її в платний будинок для літніх людей. Там сорок тисяч на місяць. У неї пенсія – двадцять, Дім вона на тебе перепише. Її доміна не менше трьох мільйонів коштує. А скільки їй залишилося жити? Рік-другий.
– Ну і нехай поки що живе, – махнув рукою чоловік. – Спадкоємець усе одно я. Адже сестра моя померла.
– А син її Єгор? Раптом повернеться.
– Оксано, звідки він повернеться? Із в’язниці? Та з його характером він ніколи звідти не повернеться, а якщо й повернеться, то через місяць назад туди потрапить.
– Рома, ти хочеш, щоб твоя мама цієї зими замерзла? – дружина продовжувала гнути свою лінію. – Ти, коли в неї востаннє був?
– Навесні, коли картоплю садили.
– Ось бачиш? Може вона там уже померла, а ти й знати не знаєш.
– Навесні вона себе непогано почувала, – знизав плечима Роман. – Та й сусіди б зателефонували, якби щось трапилося.
– От завтра разом із синами поїдемо до неї. Викопаємо картоплю і поговоримо про будинок для літніх людей. У мене є барвистий буклет про цей будинок. Покажемо твоїй мамі, нехай подивиться, як щасливо там люди живуть. Домовишся, щоб вона будинок на тебе переписала.
– Так, картоплю давно пора копати.
– До чого тут картопля? – дружина почала злитися. – Ти про її будинок поговориш?
– Ну, поговорю.
– Рома, ми й машину нову купили б. Скільки можна на твоєму металобрухті їздити? Стас не сьогодні-завтра зі своєю подругою заяву в загс подадуть. Пора вже, йому двадцять чотири. Та й Трохиму вже двадцять один.
– Гаразд, гаразд поговорю, – погодився чоловік.
– Я синам сьогодні скажу… Краще зараз зателефоную, щоб вони на завтра нічого не намічали, а ти йди свою колимагу перевір, а то знову заглохне посеред дороги.
***
Наступного ранку встали раніше. До селища, де жила мати Романа добрих тридцять кілометрів, а годині о десятій потрібно доїхати, щоб до вечора всю картоплю викопати. Ну це дрібниця – сини дорослі здорові, щоправда, подібна робота в них захоплення не викликає. Головне, про справу не поспішаючи поговорити треба.
Приїхали. По-хазяйськи увійшли на подвір’я… На подвір’ї молодий чоловік у старих штанях із голим торсом колов дрова. Побачивши гостей, що входять, увігнав сокиру в чурбан, усміхнувся.
– Ніяк родичі?
– Єгоре, – з подивом подивився на нього дядько. – Ти звідки?
– Повернувся. Три місяці вже в бабусі живу.
– А що не повідомив?
– Як я, дядько Рома, міг вам повідомити? У нашій із матір’ю квартирі чужі люди живуть, ваших номерів телефонів у мене немає. От і чекав, коли ви до бабусі приїдете, через три місяці дочекався.
– Ну, здрастуй племінник!
– Привіт, дядьку! – кивнув головою. – Здрастуй, тітко Оксано!
Потім простягнув руку своїм двоюрідним братам.
– Як виросли! Вище за мене стали.
Хоч усі й привітали одне одного з натягнутими усмішками на обличчі. Радості від цієї несподіваної зустрічі ніхто не відчував.
– Ой! У нас гості! – з хати вийшла господиня.
– Здрастуй, мамо! – на обличчі Романа промайнула радісна усмішка, але тут же згасла від зовсім невеселих дум.
– Здрастуй, бабо Зіно! – радісно підійшли до неї дорослі онуки.
– Здрастуй, мамо! – процідила крізь зуби невістка і холодно обійняла. – Прийшли картоплю копати.
– Та Єгор уже всю викопав і в льох опустив, – і тут же заметушилася. – Ви заходьте, заходьте! Чай поп’єте з дороги. А потім я вам обід смачний приготую.
***
За столом першим не витримав Роман.
– Ну, що, племіннику, розповідай, як справи? Які плани на майбутнє?
– Повернувся три місяці тому, – почав той, похмуро дивлячись кудись у вікно. – Що мама померла я вже знав. У квартирі чужі люди живуть. Чому? Дядьку, можеш ти поясниш?
– А ти знаєш, що твоя мати останнім часом не вставала з ліжка? – втрутилася в розмову тітка. – Я за нею до самої смерті доглядала. Ось вона на нас квартиру й записала.
– До самої смерті, тітко Оксано, кажеш, доглядала? А померла-то мама, через місяць, після того, як на вас квартиру підписала.
– На що ти натякаєш? – розлютилася тітка.
– Ні на що я не натякаю. Знаю, що вона сильно пила, і такий кінець був цілком очікуваний, – Єгор гірко посміхнувся. – Я навіть вдячний вам, що не кинули маму і не тримаю на вас зла.
– Добре, що не тримаєш зла, – задоволено кивнув головою дядько.
– От і чудово, що всі спірні питання так швидко вирішилися, – вступила в розмову бабуся. – Єгор у мене жити буде. Він хлопець хороший, працьовитий. До нас на ферму працювати влаштувався. І за мною, за старою, догляне.
Оксана насупилася, такий поворот подій її явно не влаштовував, але щось заперечити поки що не змогла. Просто нічого розумного в голову не приходило.
– Гаразд, – Єгор встав з-за столу, – піду, дрова доколоти треба.
– Стас, Трохим, – стала командувати бабуся. – Одягніть старий одяг, там у сараї висить, і перетягніть усі дрова в сарай. Рома, Оксано, там “антонівка” вся в яблуках, пора знімати. Візьмете скільки хочете із собою, решту в льох спустіть, тільки небиті. Романе, забула хлопчакам сказати, щоб баню витопили. Скажи їм там і наглянь за ними!
***
Яблук було дуже багато, величезні жовто-зелені плоди по кілька штук висіли на кожній гілці. Але Оксані збирала їх суто автоматично, не до яблук їй було. Не витримавши запитала в чоловіка.
– І що тепер робити будемо?
– У сенсі.
– Рома, ти що прикидаєшся? У будинок престарілих твоя мати явно не збирається.
– Ну, що тепер її туди силою везти? – посміхнувся той якоюсь винуватою посмішкою.
– Вона й помирати не збирається, і навіть не видно, що хворіє. Тим паче, цей Єгор тепер тут. Треба щось робити?
– Оксано, ну, що ти збираєшся робити. Може вона до ста років проживе, і ти весь цей час злитися будеш?
***
До вечора і з дровами, і з яблуками розібралися, і в лазні помилися. Єгор одразу кудись пішов, а незабаром повернувся з дівчиною, і голосно вимовив, щоб усі почули.
– Знайомтеся! Моя наречена Наташа!
Та злегка вклонилася. Єгор представив їй своїх родичів, і вони пішли.
– Мамо, – тут же запитав Роман, – а що мій племінник збирається одружитися?
– Так. Наташа хороша дівчина, працьовита.
– А де вони жити збираються? – тут же поставила Оксана запитання, яке її дуже цікавило.
– Тут і будуть жити. Міша мій, – Зінаїда повернулася до ікони, – царство йому небесне, коли будував цей будинок, то сказав, що це буде наше родове гніздо, і тут житимуть наші нащадки. Ось Єгор зі своєю сім’єю і буде жити.
– А ми? – мимоволі вирвалося в Оксани.
– Ми вам допомогли трикімнатну квартиру купити, і зовину квартиру ти забрала. Думаю, своє ви отримали.
***
За місяць у будинку в бабусі Зінаїди справляли весілля Єгора і Наталії. Усім було радісно і весело. Ну, або майже всім!
