– Все Мілані! А Даша має в обносках ходити? – кричала свекруха. – Значить так. Якщо це триватиме…
Але закінчити вона не встигла, бо Аня кинула слухавку.
– От іще! Ультиматуми будуть мені ставити. У моїй квартирі вказуватимуть, що мені робити?! – обуренню Ані не було меж.
…Аня вийшла заміж за Ярослава, через рік після розлучення з першим чоловіком. Дочка Мілана – дівчинка дев’яти років, залишилася з нею. Колишній чоловік, Вадим платив аліменти, часто бачився з донькою, дарував їй подарунки. Ярослав теж до шлюбу з Анею був одружений, і в нього теж була донька Даша, якій було теж дев’ять років. Ярослав з Анею, коли ще тільки познайомилися, дивувалися такому збігу. І вирішили що це доля.
Даша жила з колишньою дружиною Ярослава, Лізою. Ярослав платив на доньку приблизно такі самі аліменти, що й колишній чоловік Ані платив на Мілану.
Жили у спадковій квартирі Ані, просторій двушці. Ярослав своєї житлоплощі не мав, а володів лише часткою у квартирі матері, яка жила неподалік.
Суперечок і чвар у родині не було. Колишній чоловік Ані іноді забирав Мілану на вихідні з ночівлею. Дівчинці завжди подобалися ці поїздки, батька вона дуже любила, щоправда, і до вітчима ставилася добре, вона була доброю і не шкідливою.
Даша зі свого боку, у вихідні часто бувала в Ані з Ярославом, щоправда, на ніч мама її не відпускала. Ярослав гуляв із донькою, водив її в кіно, кафе і по магазинах, купував їй обновки та іграшки. До деякого часу жили вони всі досить дружно. Оскільки достаток у сім’ях був приблизно однаковим, дівчаткам часто купували однакові речі та подарунки.
– Аню, скажи мені, де ти Мілані ту ляльку красиву купила? Хочу Даші таку ж купити, – запитував Ярослав. Аня у відповідь скидала чоловікові посилання на іграшку з інтернет-магазину. Бувало й навпаки. Вона сама просила Ярослава допомогти. Наприклад, із купівлею шкільної форми.
– У якому магазині Ліза купувала Даші шкільний сарафан? Ну, прелесть просто, хочу Мілані такий самий придбати, – запитувала Аня чоловіка.
– Зараз запитаю, – відповідав чоловік і діставав телефон, щоб зателефонувати колишній дружині.
Так і жили.
Незважаючи на те, що дівчатка росли практично поруч, вони не часто перетиналися і спілкувалися вкрай рідко. Певно з цієї або з якоїсь іншої причини, особливої дружби між ними не вийшло, просто ввічливе спілкування: вони були дуже виховані. Коли дівчаткам виповнилося по тринадцять років, Ярослав дізнався, що Ліза збирається вийти заміж.
– Що тут такого? Вона вільна жінка, має право, – сказала, знизавши плечима, Аня.
– Та я ось переживаю, як новий чоловік прийме Дашу і як вона сама до цього поставиться, – стурбовано сказав Ярослав. – Усяке буває.
– Дасть Бог, усе буде нормально, не мучся завчасно. Це було цілком очікувано. Ліза молода і хоче влаштувати своє особисте життя, – відповіла Аня. Але Ярослав все одно хвилювався і, як виявилося, не дарма. Через рік після свого заміжжя, Ліза заявила, що її нового чоловіка переводять на іншу посаду в інше місто. Які там будуть умови, вона поки що не знає і тому… брати з собою Дашу вона (поки що) не збирається.
– У неї є батько! – заявила Ліза Ярославу. – Я стільки років ростила її, поїла, годувала, одягала, тепер твоя черга. Виручи на деякий час. Крім того, у дівчинки тут школа, коло спілкування, друзі. А там? Такий переїзд для дитини буде великим стресом. А взагалі я думаю… непогано було б їй тут довчитися, а потім і в інститут вступити. А там, куди я їду, ще не відомо, чи є взагалі інститути… Стане самостійною, з’їде в мою квартиру. А поки я її здавати стану, щоб дохід отримувати. Гроші на доньку я тобі обіцяю справно переказувати.
Ярослав так і сів. А Аня, дізнавшись новини, здивувалася ще сильніше. Вона зовсім не очікувала такого повороту подій. Адже виходило, що дівчинку на них просто-таки спихають. Гаразд Ярослав, він її батько, але вона то тут до чого? Це її квартира, а її навіть не запитали, чи хоче вона, щоб у ній жила Даша! Це як?
– Розуму незбагненно! – лаялася вона. – Ну й нахабна виявилася твоя Ліза! Мене просто поставили перед фактом. А Мілана як же…
– Матусю, не переживай за мене, – сказала Мілана, яка чула всю розмову. – Нехай Даша живе в нас. Ми станемо дружити. Знаєш, мені дуже не вистачає сестри! У мене стільки різних секретів, а поділитися ні з ким.
Аня посміхнулася, погладила доньку по голові й подумала про те, яка вона в неї добра.
– Ну, добре, – повільно вимовила вона і знову звернулася до чоловіка. – Але все це обурливо і зовсім не правильно! Вона просто кинула дитину! Позбулася!
– Тихіше, – просив Ярослав. Йому не хотілося, щоб Мілана чула подібні промови. Але Аню було вже не зупинити. Вона лаялася й обурювалася весь вечір.
– Ну, я ж і справді її батько, – бубонів Ярослав, виправдовуючись перед Анею. – Я маю брати участь у долі Даші.
– Чудово! Ти і брав участь. Хіба ні? А те, що відбувається тепер, ні в які ворота не лізе.
– Але ж дитина ні в чому не винна!
– Я знаю… – сумно відповідала Аня. На душі в неї було тривожно, а ще було неприємно від того, що вона дала себе вмовити. Але їй справді було шкода Дашу, яка виявилася не потрібна власній матері. Мабуть, із новим чоловіком у тієї почалося нове життя, в яке її донька зовсім не вписувалася.
У вихідні вони всією сім’єю поїхали і купили в магазині меблів друге ліжко і поставили його в кімнаті Мілани. Так само розібралися в шафі й комоді, щоб звільнити місце для речей дівчинки.
***
– Мілано! Помий посуд, будь ласка, – попросила Аня одного разу, після того як вони всією сім’єю повечеряли.
– Добре, мамо, – відповіла дівчинка.
Такі прохання в їхній родині були звичайною справою. Мілана була слухняна і працьовита. Вона вміла прасувати білизну, мити підлогу, дуже любила шити і в’язати. І сама частенько просила маму дати їй якусь роботу, бо з самого раннього віку звикла допомагати по господарству. Однак віднедавна Аня стала думати про те, як привчити до всього цього і Дашу, яка тепер оселилася в них.
– Даша! А ти піди білизну в пральну машину поклади. Там у ванній у тазу лежить постільна, я зранку поміняла, та все ніколи прання запустити, – попросила Аня.
– Добре, – трохи здивувавшись, відповіла Даша. – А куди натискати? І скільки порошку сипати? Я просто ніколи не робила такого.
– Ходімо! – запропонувала Мілана, беручи Дашу за руку. – Я тебе навчу.
Потім були ще прохання. І Даша робила. Як уміла. Щоправда виявилося, що вона, доживши до тринадцяти років, майже зовсім нічого не вміла. Наприклад, мити посуд. Засіб для миття нудьгував осторонь, коли дівчинка возила мокрою поролоновою губкою по жирній тарілці. Аня вкрай здивувалася такому факту і постаралася терпляче показати Даші (яка, як з’ясувалося, робила це вперше), як треба. До цього моменту свою тарілку дівчинка зазвичай ставила в раковину, чекаючи, що хто-небудь її помиє. Підмітати підлогу Даша теж не вміла: у неї ніяк не виходило акуратно замести сміття в совок. Аня помічала, що все це викликає у дівчинки невдоволення, мабуть, удома вона звикла зовсім до іншого.
Дзвінок свекрухи пролунав, немов грім серед ясного неба. Зазвичай Анастасія Павлівна телефонувала Ярославу, Ані ж вона зателефонувала вперше.
– Це що таке?! Чому мою онуку навантажують непосильною роботою, немов рабиню? – заявила обурена мама Ярослава телефоном Ані.
– Ніхто її не навантажує, – заперечила Аня. – Моя донька Мілана вже давно робить різну роботу по дому і допомагає мені. У нашому домі так заведено, що всі один одному допомагають, і кожен вносить посильну лепту…
– Мілана нехай робить, все що завгодно! – заявила свекруха. – А мою внучку попрошу не чіпати! Думаєш, за неї заступитися нікому? Думаєш, якщо мати далеко, то…
– Я нічого не думаю, – обурилася Аня. – Хіба правильно, що Даша виросте недотепою? Колись же треба всього цього вчитися.
– Дівчинка все вміє. Я просто попросила не робити з неї служницю! – заявила Анастасія Павлівна і перервала розмову.
***
– А я б попросила не вказувати, що мені робити! – висловила Аня ввечері Ярославу, коли він прийшов із роботи. – Поговори, будь ласка, зі своєю матір’ю. Якщо вона так дбає про онуку, чому тоді вона відмовилася від того, щоб та в неї жила?
– Ну… у матері тиск і взагалі… – Ярослав задумався, не знаючи, що ще сказати, і почухав потилицю. – Я спробую з нею поговорити.
– От і славно, – сказала Аня. – У цьому будинку господиня я. І квартира ця моя, нехай не забуває. І з Дашею теж поговори. Виходить, що вона дзвонить і скаржиться. Але ж її тут ніхто не ображає.
– Не переживай, Аня! Усе владнається.
– Хотілося б вірити…
Ярослав і справді поговорив з обома, і з матір’ю, і з дочкою, і на деякий час настало затишшя. Даша швидко навчилася допомагати по дому, хоча сильніше їй це подобатися не стало, але схоже вона більше не скаржилася бабусі. Але тут позначилася інша проблема. Анін колишній чоловік змінив роботу і став отримувати набагато більше, ніж раніше. Збільшилися не тільки аліменти на Мілану. Вадим став часто дарувати доньці дорогі речі. Гаджети, прикраси. На день народження дівчинка отримала від батька шикарний комплект: золоті сережки і ланцюжок з кулоном. Незабаром Вадим запропонував замінити доньці телефон, хоча старий цілком нормально функціонував.
А ще Мілана часто поверталася після зустрічей із рідним батьком в обновках.
– Знову тато тобі нову футболку купив! У тебе ж їх повно, – сплеснула руками Аня, побачивши доньку, яка повернулася після прогулянки з Вадимом. Ярослав, стоячи за спиною Ані, насупився.
– Ну, я блузку з довгим рукавом одягла сьогодні, а виявилося, що на вулиці спека. Я так сильно запарилася, що мені стало недобре. Ми зайшли в торговий центр, і тато купив мені футболку. Я переодяглася, і ми чудово погуляли.
– Зрозуміло, – посміхалася Аня. – А це що за цікава штучка в тебе на волоссі? Теж сьогодні купили?
– Ні. Тато замовив із Китаю. Ця шпилька незвичайна. Тато сказав, що довго її вибирав, потім її ніяк не надсилали і ось, нарешті, вчора він її отримав. Правда, класна? Він сказав, що на моє волосся якраз підійде.
Мілана почала крутити головою перед матір’ю, щоб продемонструвати незвичайну шпильку.
Даша дивилася на все це з погано прихованою заздрістю. Ярослав відтоді, як вона стала жити в них, майже зовсім нічого їй не купував, тільки найнеобхідніше, адже статки в нього були не такі, як у батька Мілани.
– Тітонько Аню, можна я візьму старий ноутбук Мілани? – попросила якось дівчинка. – Мій зовсім перестав вмикатися.
– Візьми, звісно, все одно лежить без діла на полиці, – дозволила Аня. – І старий телефон, якщо хочеш, бери. Батько ж Мілані новий подарував.
– Ой, дякую, – Даша подивилася на Аню з вдячністю. – А Мілана не буде проти?
– З чого б це? – запитала Мілана, яка підійшла. – Він мені все одно не потрібен. Ходімо, я допоможу тобі його дістати. Зараз побачиш, як він класно знімає, і ігри на ньому добре йдуть. Давай, виймай сімку, зараз переставимо…
Дівчата пішли до кімнати, а Аня вже вкотре пораділа тому, що вони непогано порозумілися.
Зовні все виглядало добре. І дівчатка були дружні. Однак знову почалися дзвінки свекрухи.
– Чому у вас одна донька вся вбрана, виряджена, їй усе нове купуєте, а інша в лахмітті ходить, немов жебрачка?! – обурювалася мама Ярослава. – Бідна дівчинка плаче. Хіба так можна?
Аня, обурена до глибини душі, пояснювала, що в Даринки є все необхідне, і їй теж усе купується, а всілякі витребеньки купує доньці колишній чоловік, і якщо бабуся так хвилюється, то чому сама не купить онучці такі самі обновки й гаджети? Або Ярослав.
– Чому претензії до мене? – запитувала вона.
Знову вийшов скандал. Вони посварилися з Ярославом, який запропонував Ані поговорити зі своїм чоловіком і попросити не робити доньці таких дорогих подарунків, щоб Даша не ображалася.
– Ти при своєму розумі? – запитала Аня. – Хочеш, щоб дочка не ображалася, купи їй усе це сам.
– У мене немає стільки грошей! – кричав чоловік. – Твій мужик випендрюється, а страждає моя дочка!
– Взагалі-то він уже не мій, – парирувала Аня. – І він вільний робити все, що вважає за потрібне.
Подружжя сварилося, Даша тихенько підслуховувала. І незабаром усі подробиці сварки стали відомі матері Ярослава. Даша часто телефонувала бабусі й розповідала про те, як вона живе в новій сім’ї батька. Хто що робить, як говорить, що говорить, що готують на вечерю і на сніданок, хто кого як називає, як на кого дивиться, у чому ходить удома і що робить. Бабуся випитувала в онуки всі подробиці і доходила висновку, що Аня погана дружина її синові.
Анастасія Павлівна все дзвонила і дзвонила. І постійно тріпала нерви Ані. Зрештою, та не витримала.
– Послухай, нехай Даша вирушає жити до бабусі! Я не можу більше. Відтоді як вона в нас оселилася, ми весь час сваримося, – сказала вона чоловікові.
– Ах так! Тоді я піду разом із нею, – заявив Ярослав. – Ненадовго ж тебе вистачило! Я стільки років ростив твою доньку, прийняв, як рідну, а ти мою за півроку з дому вижила!
Аня так і застигла з розкритим ротом. Марно було пояснювати чоловікові, що головну роль у всьому цьому конфлікті зіграла його мати. Ярослав жбурляв свої речі в сумку і нічого не хотів слухати. “Збирайся, – сказав він доньці. – Ми поїдемо до бабусі”
Аня подала на розлучення і стали вони з Міланою жити вдвох. Однак історія мала продовження. Незабаром Ярослав повернувся і заявив, що хоче почати все спочатку, тому що Даша поїхала до матері і “тепер нам нічого не заважає”. Виявилося, що в тому місті, куди поїхала Ліза з новим чоловіком, є і школи, і інститути, і все є. І Ліза вирішила забрати доньку до себе. Точніше, таку думку їй активно прищеплювала мама Ярослава, яка їй часто телефонувала. У Анастасії Павлівни з приїздом сина й онуки тиск став підвищуватися із завидною регулярністю, і виявилася ще купа проблем зі здоров’ям. “Мені потрібен спокій і тиша, а дівчинці потрібна мати, їй там краще буде”, – раз у раз заявляла Анастасія Павлівна синові.
– Ні вже, любий, починати спочатку я не збираюся, нам із Міланою і так добре, – сказала Аня і зачинила перед Ярославом двері.
– А я сумую за Дашею, – сказала якось Мілана матері. – Шкода, що вона більше з нами не живе…
– Зате вона тепер живе з мамою. Напевно, це краще, ніж зі злісною мачухою, – сумно промовила Аня.
– Ну що ти, матусю, ніяка ти не злісна! Ти в мене найкраща, – сказала Мілана й обійняла матір.
– Ти в мене теж, – відповіла Аня і посміхнулася.
***
Мілані та Даші судилося зустрітися. Після закінчення школи Даша (абсолютно випадково) обрала для навчання той самий виш, що й Мілана. Щоправда зустрілися дівчата і дізналися про те, що вступили до одного інституту не одразу, а тільки навчаючись на другому курсі. Мілана зраділа, побачивши Дарину в коридорі вишу, проте та була засмучена зустріччю і, натягнуто посміхнувшись, перекинулася з сестрою лише кількома ввічливими фразами. Дарина не хотіла згадувати про місяці, проведені в родині Мілани. Це були неприємні спогади. Свою зведену сестру вона вважала зазнайкою і вискочкою і подумки побажала їй скоріше вилетіти з інституту. Мілана ж, незважаючи на свої вісімнадцять років, залишалася такою ж наївною, як у дитинстві, і дуже доброю. Вона пораділа за сестру і щиро побажала їй успіхів…
Жанна Шинелева
Інші розповіді на каналі.
