– Альошинко, ти прийдеш сьогодні? – запитала Тетяна Олегівна.
– Мамо, ну ти ж прекрасно знаєш, скільки в мене справ. Мені доводиться працювати і за себе, і за тебе, – відповів Олексій. – А сестриця моя абсолютно нічого не розуміє у справах, і допомоги від неї ніякої!
– Ти занадто багато від неї вимагаєш, вона мати, і в неї інші обов’язки зараз! А потім, чим же ти так зайнятий на фірмі? Там завжди все йде своєю чергою. Не обов’язково постійно бути присутнім. Карл Семенович усім керує.
– Твій Карл Семенович, – тихо перебив її син, – давно застарів. Я взагалі хочу, щоб ти мені дала довіреність, і я звільнив би цього пенсіонера.
Тетяна стиснула губи.
– Ні, синку, Карлу Семеновичу я довіряю чи не більше, ніж собі.
Олексій зірвався на вереск.
– А нічого, що я твій син, і я маю тут усім заправляти, а не цей старий хрич?!
У слухавці почулися короткі гудки. Тетяна Олегівна відкинулася на подушці. Розмова із сином забрала останні сили. У лікарню її привезли діти.
Вона довгий час намагалася боротися з хворобою вдома, але сили були нерівні. Тоді Тетяна зателефонувала дітям, і тільки коли сказала, що їй залишилося зовсім небагато, вони зволили приїхати.
Вирішили все швидко – за дві години вона вже була в клініці. Хоч як просила їхню матір, щоб залишили її вдома, щоб останні деньки провести в колі дітей, але вони ніби не чули. Уже в лікарні вона зрозуміла, що ніхто й не прийде вже, усі просто чекатимуть на її смерть.
Коли її діти були вже досить дорослими, повнолітніми, вона ще раз вийшла заміж. У її нового чоловіка був невеликий бізнес. Дітей у нього не було, у Тетяни вже виросли, і часу вільного у неї було багато.
Вони з чоловіком з головою поринули в роботу. А потім чоловік раптово помер, і Таня залишилася власницею серйозного підприємства.
Діти, звісно, від фінансової допомоги не відмовлялися А ось просто так вони не приїжджали. Коли Таня захворіла, навіть зраділа спочатку – думала: “Ну ось, тепер-то діти будуть поруч, не залишать хвору матір”. Але вони з’явилися і пропали, а справи в Тетяни Олегівни ставали дедалі гіршими й гіршими.
Лікарі не робили жодних прогнозів, але за їхніми обличчями Тетяна розуміла, що хорошого вже можна не чекати. Вона просто лежала, згадувала своє життя і чекала смерті. Після розмови із сином їй навіть захотілося вимкнути телефон назавжди, що вона і зробила з останніх сил.
Карл Семенович приходив до неї, говорив, що Олексій намагається керувати фірмою, віддає нездійсненні накази і говорить про те, що скоро всі навколо встануть на вуха, і його ніхто не слухає. Тетяна тоді, стиснувши за руку старого друга сім’ї, сказала.
– Потерпи, Карле, ось не стане мене, і нехай тоді Льошка все доламиває.
– Тань, ну як не стане! У твоєму віці рано говорити про смерть.
– Пора, Карле, відчуваю, пора.
– Струс тобі потрібен, Танюш, турбота, тоді й про смерть не треба буде думати.
Тетяна прикрила очі, мріючи, щоб усе це закінчилося. Їй було нестерпно думати, що її діти, її рідні, з нетерпінням чекають її смерті.
Вона майже задрімала, коли почула якийсь повторюваний шурхіт. Розплющивши очі, побачила зовсім молоденьку дівчину, яка злякано дивилася на неї.
– Ой, вибачте, я вас розбудила! Я можу пізніше зайти, – сказала вона, тримаючи в руках швабру і відро.
– А де Зоя?
Зазвичай, тут прибирала Зоя – тиха, лагідна жінка, яка працювала санітаркою. Тетяна не знала, можливо, тут хтось прибирав ще, але вона постійно бачила Зою. Але не сьогодні.
– Мама захворіла, я допомагаю їй, – пояснила дівчина, потягнувшись за шваброю.
– Звичайно, люба, – посміхнулася Тетяна Олегівна, із задоволенням стежачи за вправними рухами дівчини.
Вона змахнула сльози і з кожним рухом санітарки відчувала, ніби життя, як і раніше, триває, тут, у цьому лікарняному коридорі. Це було наче ковток свіжого повітря – начебто дрібниця, але така, що дарує надію.
Дівчина акуратно прибирала, і Тетяна подумала, що, можливо, їй не варто втрачати віру і чекати, коли всі повернуться до нормального життя.
– Можливо, вам чогось потрібно принести? Купити щось? – запитала вона, коли побачила, що Тетяна плаче.
Тетяна витерла сльози, що набігли.
– Нічого мені не хочеться, спасибі тобі, дитино, – відповіла вона.
Дівчина розгублено подивилася на неї.
– А що ж ви плачете? Знаєте що, я до вас увечері забіжу! Обов’язково принесу млинців, я якраз сьогодні смажити збиралася. Не нудьгуйте!
Вона випурхнула з палати. Тетяна Олегівна раптом зрозуміла, що не запитала, як її звати.
Увечері стало особливо самотньо. Тетяна навіть хотіла увімкнути телефон, але відклала його вбік – усе одно ні Альона, ні Альоша розмовляти з нею не будуть.
Двері в палату відчинилися.
– А ось і я! – почула вона знайомий голос.
Тетяна Олегівна навіть зуміла піднятися від подиву.
– Ви?
– Я ж обіцяла. Мене, до речі, Іра звуть, – сказала дівчина, розкладаючи на тумбочці тарілки й тарілочки.
Тетяна вдихнула запах домашніх млинців і ще чогось, такого забутого.
– Не можу зрозуміти, чим це пахне…
– Так це варення полуничне! Я і сметанки захопила. Ви з чим більше любите? Ось шматочок млинця – сметану чи варення?
Іра обережно клала млинець Тетяні в рот. І та сама не помітила, як з’їла майже цілу тарілку.
– Ох, не можу більше! – вигукнула вона.
– Ну добре, – посміхнулася Іра.
– Внученька, яка ж ти гарна!
Тетяна розплакалася.
– Не плачте, будь ласка, – сказала Іра, погладивши її по руці. – Усе буде добре, ось побачите. Головне – потрібно вірити і, звичайно ж, добре їсти. А звідки візьмуться сили, щоб одужати? Ви спіть, а я завтра знову замість мами прийду. Тож побачимося!
Наступного дня Тетяна начебто краще почувалася. Як могла, вона причесалася. Коли зі шваброю зайшла Іра, раптово, ніби сонце зійшло, стало тепліше на душі.
Таня розпитувала Іру про все. Дівчина вчилася і намагалася допомагати матері. Батько помер, коли вона була зовсім маленькою, і Іра його зовсім не пам’ятала.
– Дитинко, – сказала Тетяна Олегівна, кинувши погляд на остиглі млинці, – ти візьми, у мене є з собою трохи грошей. А то ти продукти купувала, працювала.
Іра зніяковіла, але Тетяна наполягала. У цей момент у їхні стосунки наче повернулася дружба, про яку Тетяна вже було забула, і їй стало легше. Іра розсміялася.
– Ну що ви таке говорите? Це ж сущі дрібниці! І потім, здоров’я – воно набагато важливіше. Сумно, коли хтось не може бути здоровою.
Тетяна Олегівна не спала майже всю ніч і до ранку придумала, що має зробити. Коли Іра прийшла, вона вже чекала на неї. Розмову почала здалеку.
– Ірочка, а ти зараз навчанням дуже завантажена?
Іра посміхнулася.
– Ні, у нас канікули. Я сесію здала добре.
– А в тебе мрія є?
Іра присіла поруч із нею, взяла тарілку з голубцями, подула і простягнула Тетяні. Та покірно почала їсти, з подивом зрозуміла, що робить це сама.
– Є, звісно, у кожної людини має бути мрія. Без мрії ніяк не можна. Знаєте, з самого дитинства хочу звозити маму в Париж. Так-так, не смійтеся, саме в Париж! Просто моя мама взагалі ніде за кордоном не була, весь час працювала, весь час для когось жила. Я колись, коли мені було п’ять, сказала, що як виросту, обов’язково відвезу її в Париж. І знаєте, я це зроблю! Ось закінчу інститут, влаштуюся на роботу і відвезу, чого б це не коштувало.
Таня ласкаво взяла її за руку.
– Я не сумніваюся, ти всього доб’єшся. Але я хотіла б запропонувати тобі роботу.
– Роботу? – вона здивовано подивилася на Тетяну Олегівну.
– Так, саме роботу. Побудь моєю онукою. Справжньою, доброю, турботливою. Мені скоро помирати, а не хочеться робити це на самоті. Дітям я взагалі не потрібна, їм тільки гроші подавай. Я добре заплачу вам із мамою, з лишком вистачить на поїздку в Париж.
Іра здивовано, навіть якось злякано, подивилася на неї.
– Та ви що? Хіба можна так? Не потрібно ніяких грошей! Я побуду вашою онукою, і так… І не треба! Не пропонуйте грошей за турботу і добрі стосунки; не все можна продати або купити.
Тетяна Олегівна дивилася на Іру із сумом і думала, що дівчинка ще занадто молода, щоб знати весь виворіт.
Вона стала з’являтися у Тетяни Олегівни так часто, що жінка тільки й встигала доїдати частування і дякувати за теплоту. Тетяна спробувала поговорити із Зоєю про оплату за турботу, але та так подивилася на неї, що всяке бажання продовжувати зникло.
Іра притягла гору літератури; вони разом вичитували, які вправи потрібні при захворюванні Тані, яка дієта. Лікар тільки руками розводив, кажучи, що турбота і бажання жити іноді допомагають набагато краще за медицину.
І справді, Тетяна почувалася помітно краще, навіть ловила себе на думці про те, що посміхається. Дуже давно вона не посміхалася. Таня розумом розуміла, звісно, що Іра їй ніхто, але наразі дорожче і ближче за неї і Зою нікого не було. Якось надвечір до неї зайшов лікар.
– Тетяна Олегівна, поговорити з вами хочу.
– Так, я вас слухаю.
Лікар пом’явся трохи.
– Тетяна Олегівна, хочу обговорити операцію.
Вона здивовано подивилася на нього.
– Але ви ж казали, що сенсу немає, що пізно?
– Так, тиждень тому я саме так і говорив. А тепер скажу так: шансів мало, але ви набагато краще почуваєтеся зараз, організм зміцнів, тому це все-таки шанс.
– Я можу подумати?
– Так, тільки, будь ласка, недовго.
Таня всю ніч перебирала своє життя. Усе, що було – поганого і хорошого. Чи хотілося їй жити? Однозначно – так. Чи хотілося їй лежати безпорадною, незрозуміло скільки? Ні.
Вранці вона покликала до себе лікаря. Вони довго говорили, потім із лікарем у палату до Тетяни пройшов якийсь чоловік, потім ще жінка, її обміряли приладами, брали аналізи…
До приходу Іри Тетяна сяяла.
– Дитинко, мені запропонували зробити операцію!
– Правда? – Вона округлила очі, потім присіла поруч із Тетяною Олегівною і взяла її за руку: – Але ви ж казали…
– Так, і мені так говорили. А вчора наш лікар сказав, що є шанс – невеликий, але з’явився. Ти знай, ти – найдобріше і найсвітліше, що було в мене в житті.
Іра витерла очі – їй насправді подобалася ця пацієнтка, така вона стійка, чи що.
– Коли операція?
– Завтра в другій половині дня, Ірочко. А можу я тебе попросити?
Та витерла очі.
– Так, звісно, все що завгодно.
Тетяна шепотіла їй на вухо, а брови дівчини піднімалися вгору.
Потім вона захоплено подивилася на Тетяну.
– Ви нереальна! Я все зроблю!
***
Наступного дня коридором лікарні йшла процесія. Лікар намагався зупинити людей, але де там!
– Ви не розумієте – не сьогодні, так завтра мама помре. Потім доведеться чекати півроку, щоб вступити у спадок, а за заповітом усе набагато простіше. Ми ненадовго, вже все складено, і нотаріус ось із нами. Тож кілька хвилин – і все!
Лікар раптово заспокоївся.
– А, ну раз нотаріус, тоді, звісно, проходьте.
Олексій не звернув уваги на таку зміну настрою і відчинив двері палати. Увійшов і різко зупинився. За ним влетіла Олена і теж встала. Нотаріус зазирнув через їхнє плече і вимовив.
– Не зрозумів… А хто помирає?
Тетяна, лежачи на ліжку, трималася молодцем: їй було нелегко, але вона старалася. У неї був легкий макіяж, гарна зачіска і шовковий дорогий халат. Іра читала їй книжку. Тетяна, побачивши дітей, вигукнула.
– Ой, дітки, прийшли! Яка радість!
Олексій розгублено вимовив.
– Мамо, ти що? Ти ж помирати вже повинна!
Він також розгублено подивився на Олену. Тетяна усміхнулася.
– А ти що, ховати мене прийшов?
– Ні. Гаразд, бачу, що тобі краще, але не дарма ж ми нотаріуса оплачували. Ось заповіт, тобі потрібно підписати.
Тетяна здивовано знизала плечима.
– Навіщо?
– Ну як, щоб потім ніякої тяганини…
– Так ніякої тяганини не буде!
Вона насилу піднялася і сказала, дивлячись на дітей.
– Заповіт уже є, складено, завірено, і ваших імен у ньому немає.
Тетяна відвернулася. Вона чула, як верещала Олена, називаючи її останніми словами, як лаявся, матюкався син, але охорона швидко вивела їх із палати. Лікар сказав.
– Тетяна Олегівна, пора.
Таня подивилася на Іру. Дівчина витирала очі.
– Послухай мене, онучко, ти на даний момент найрідніше, що є у мене. Ти зробила для мене більше, ніж усе, змусила хотіти жити. Якщо мене не стане, якщо я не повернуся, виконай мрію мами, обов’язково! Заповіт написано на тебе, у тебе буде для цього все. Хоч щодня в Париж катайтеся!
Тетяну повезли на каталці коридором. Іра, яка оторопіло дивилася їй услід, зірвалася з місця і наздогнала її.
– Я чекаю вас тут, чекаю. А в Париж ми полетимо втрьох, і на наступні канікули!
А через три місяці Іра, Зоя і Тетяна захоплено дивилися на Ейфелеву вежу, і перед ними відкривалося нове життя. Поруч із близькими не по крові, але по душі.
