– Люба, сьогодні їдемо з дачі додому, потрібно генеральне прибирання зробити. До нас рідня їде, – позіхаючи пробубнив сонний Пашка, погойдуючись у гамаку.
– Яка рідня? Твої брати в сусідньому будинку живуть, мама – на сусідній вулиці, сестра – теж поряд. Чи я чогось не знаю? – здивовано запитала Люба.
– Та це двоюрідна племінниця мами, живуть десь у Сибіру, жодного разу там не був. Їдуть на море відпочити, поживуть у нас трохи.
– Чому в нас? Я не хочу, щоб по моїй квартирі хтось ходив!
Люба збиралася вже влаштувати скандал, як раптом за її спиною пролунав скрипучий голос свекрухи.
– У якій такій “твоїй”? Це моя “трійка”, мені її чоловік перший подарував. Тому кого хочу, того й пускаю. Надя з дітьми приїде і житиме тут. Крапка, – свекруха розвернулася і пішла до своїх грядок.
Люба задумалася. Але ж і правда: у неї немає нічого свого. Хіба що старенький сільський будиночок і 10 соток землі. Єдине її придане, яке залишила бабуся Аня. Та й то зараз тут господарює свекруха.
Бабуся Аня… Вона виховувала Любу з самого дитинства. Її не стало наступного дня після 18-річчя Люби. І дівчина залишилася зовсім одна. Відучилася на бухгалтера, на роботі познайомилася з Пашкою. Той швидко перезнайомив її з усіма друзями і численною ріднею. Але Люба особливо з ними не спілкувалася: так само залишалася відлюдною, замкнутою кар’єристкою і домосідкою. Вечорами сама дивилася якісь онлайн-курси, а Пашку спокійно відпускала потусити з друзями.
– Що ти в ній знайшов?! – жартував над Пашкою його найкращий друг. – Не красуня, вдома сидить постійно, готує так собі… Навіщо тобі це?
– Нічого ти не розумієш, у них Любов’ю – любов! – жартував Пашкін брат і голосно сміявся.
– Так, люблю її! Вона для мене як зірка дороговказ. Це ви її не бачите, а я – бачу.
Перед весіллям свекруха запропонувала Любі й Паші перебратися в “трійку”. Свекруха квартиру здавала, але вирішила, що молоді можуть трохи в ній пожити – поки своє житло не куплять. І тут же заявила: якщо родичі приїжджатимуть, селитися стануть у них. Тож одну з кімнат потрібно зробити гостьовою – така її воля…
– Звичайно, приїжджай! У нас поживете, – тріщала телефоном свекруха зі своєю двоюрідною племінницею Надею.
– Але як же, там же Люба з Пашкою живу, – намагалася відмовитися Надя.
– Нічого не хочу чути. Квартира велика, місця всім вистачить! Відпочинете, у морі покупаєтеся! Уже я-то знаю, які тут ціни на оренду. Раз можна в тітки пожити – поживеш у тітки! – як відрізала свекруха.
І Надя приїхала – з чоловіком Іллею і дітьми, Нікою і Юрою. У їхньому маленькому містечку Шерегеші ніякого моря не було, зате був гірськолижний курорт, багато снігу, тайга, а за кілька десятків кілометрів – шахти та розрізи. Щороку всією сім’єю вони обирали місто на карті Росії і їхали “подорожувати”. Цього року пальчик Ніки ткнув у Євпаторію, де жили Люба з Пашею і всією його ріднею.
– Ой, а в мене ж там рідня живе, тітка двоюрідна! Можна буде в гості сходити!
– Рідня, кажеш? І багато її там? – підхоплюючи дружину на руки, усміхнувся Ілля.
– Ну, якщо щодня ходити до братів і сестер, дядьків і тіток, тижня на три точно вистачить, – дзвінко сміялася Надя…
Люба відчинила двері й невдоволено похитала головою: приперся цілий табір. Ходитимуть тут, галасуватимуть, дихатимуть, чергу в туалет влаштують…
– Привіт, я – Надя, а ти – Люба? – простягнула руку гостя.
– Так, підемо покажу вашу кімнату, – похмуро потиснула простягнуту руку Люба.
– Дякую, що приймаєте нас. Люба, розкажи, будь ласка, які у вас вдома правила?
– Правила? – Любаша зрозуміла, що можна диктувати гостям умови. – Головне правило: не шуміти і не заважати звичному розпорядку. Спати ми лягаємо о 23:00, підйом – о 07:00. Вдень ми на роботі, ввечері вечеряємо, а потім у мене курси.
Надя похитала головою, а потім раптом схаменулася.
– Ой, забула! Ми ж тут вам мед привезли, горіхи кедрові… І взагалі, давай-но обід приготую, а ти відпочинеш. Не проти?
– Готуй, мені-то що, – знизала плечима Люба і пішла у свою кімнату.
Квартирою розтікався запах смаженої картоплі.
– Гей, господарі, ласкаво просимо до столу! – покликала Надя.
– Я не хочу, важкий тиждень був на роботі, спати ляжу, – відмахнулася Люба.
Незабаром на кухні зазвучали голоси. Пролунав басовитий сміх Пашки і такий самий – Іллі.
– Хлопці, – почула Люба голос Наді. – Любаша, напевно, втомилася, давайте тихіше будете говорити, людині потрібно виспатися.
– Так, – задумливо промовив Пашка.
На ранок Любу розбудив запах млинців. Сонна, вона зайшла на кухню. Так і є: у раковині немитий посуд, біля плити – трохи розсипаного борошна. На столі – блюдо з гіркою млинців.
– Любашо, вибач, що я погосподарювала, зараз приберуся. Ти дуже втомилася за тиждень, а тут ще ми приїхали. Ось, вирішила незручність компенсувати млинцями. Ти ж любиш млинці?
– Так, але не вмію пекти. Бабуся раніше по суботах…
– Хочеш, навчу?
– Ось ще! Обійдуся! – проворчала Люба, розвернулася і гордо вийшла з власної кухні. А потім процідила крізь зуби. – Можеш користуватися кухнею скільки завгодно. Свекруха сказала, що ти тут на три тижні господиня. Тільки продукти сама купи. Не збираюся вас годувати…
У неділю Люба поїхала до єдиної подружки Катьки.
– У сенсі, свекруха поселила у вас рідню?! Ця Надька виживе тебе!
– Теж боюся цього! Я ж там на пташиних правах! А ця, приїжджа, порядки свої встановлює. Шастає по кухні, командує моїм чоловіком. Ще й вікно помила в себе в кімнаті. Їй, бачте, світла білого не видно! А приїхали знаєш як? Рідня із Сибіру їде, поживуть у вас тижнів зо три – вирішила за нас свекруха і все, просто перед фактом поставила.
– Слухай, точно! Свекруха вижене тебе, а квартиру цій Надьці віддасть! – ще сильніше накручувала Катька.
Любаша засобиралася додому. А вдома на неї чекало щось дивне. Надина сім’я та її Пашка вечеряють: салатик овочевий та котлетки. Пахне неймовірно смачно! Люба гордо покрокувала повз стіл, взяла в холодильнику йогурт і демонстративно пішла до себе.
– Навіщо ти так? Надя – хороша жінка. Вона мене постійно запитувала, що можна і що не можна в нас удома, холодильник набила продуктами, і з собою вони стільки смачного привезли! – трохи винувато говорив Пашка і гладив дружину, яка лежала на дивані, по голові.
– А може, ти ще й одружишся зі своєю Надійкою?! – зашипіла Люба.
– Сонечко, ну що ти…
– Відчепись! – відвернулася Люба до стінки.
Тут з-за стінки пролунав голос Іллі. Мовляв, на Пашку і Любашу роздавати? А потім стукіт у двері.
– Паша, Люба, ми збираємося в настолки пограти, приєднуйтесь!
– Звичайно, зараз ідемо! – радісно відповів Пашка.
– А я нікуди не піду, – злобно прошипіла Люба.
І так – щодня родичі господарювали на кухні, постійно дражнили Любу ароматами домашніх страв. Вечорами грали в різні ігри, веселилися. Ніка і Юра, всупереч очікуванням, виявилися вихованими і розумненькими дітлахами. Разом із батьком вони допомагали Наді. І Пашка разом із ними то гуляти йде, то в настолки грає. Навіть посуд почав мити. А раніше все Люба сама робила… Вечорами Пашка і Надя сиділи на кухні й удвох про щось довго й тихо говорили. Усе зрозуміло: думають, як її, Люби, позбутися. Але вона так просто не здасться!…
– Любаша, Ірина Олександрівна хоче в гості завітати, по-сімейному посидіти, в який день краще запросити? – м’яко запитала Надя.
– Ірина Олександрівна? А хто це? – з ноткою агресії уточнила Люба.
– Та свекруха ж твоя, – розсміялася родичка. – Хоче подивитися, як ми тут влаштувалися, чи не ображаємо тебе.
– Що, як у казці про лисичку, зайчика і луб’яну хатинку вирішили все провернути?! – ледь не заплакала Люба. – Робіть що хочете. Мені все одно.
Увечері прийшла свекруха, з невірями, зовицею, їхніми подружжям і дітьми. Люба заявила, що в неї болить голова і залишилася у своїй кімнаті. Звідти чула, як усі захоплювалися обстановкою у квартирі.
– Я б у такій квартирі не відмовилася жити! У Любаші відмінний смак, їй би не бухгалтером, а дизайнером бути. Талантище! – дзюрчала своїм співучим голосом Надя. От змія! Точно – хоче віджати квартиру!
– А що, все в твоїх руках, – це вже свекруха підтакує.
– Точно-точно! Дерзай, – сміється Ілля.
До самого вечора родички щось обговорювали, і Ірина Олександрівна скаржилася на Любу: і відлюдькувата вона, і в гості ніколи не покличе, і готує так собі. Надя їй щось тихо відповідала, і Люба немов бачила, як свекруха розчаровано махає рукою: мовляв, що тут казати, і так усе зрозуміло…
Ранок почався із серйозного обличчя Павла.
– Люба, нам треба серйозно поговорити.
– Що, наспівала твоя Надійка мамі щось? Звичайно, вам добре: граєте у свої настолки, смієтеся, ви ж – “сім’я”, а я? Хто я? Надя твоя вирішила нас посварити і сама тут оселитися? Я так і знала, що не просто так вона сюди приїхала! Що ж ви робите, хочете мене, як сміттєве кошеня викинути?
І тільки тут Любаша побачив, що Паша зблід, дивиться на неї, відкривши рота, а з-за плеча, злегка обіймаючи Павла за талію, визирає Надя. Люба хотіла втекти з дому, але Надя взяла її, що ревіла, за руку і відвела на кухню.
– Зараз ти заспокоїшся, і я навчу тебе пекти млинці, – суворо сказала Надя. Її голос не дзюрчав, у ньому звучали сталеві нотки.
– М-млинці? Які млинці?
– Та звичайнісінькі! – розсміялася Надя. – Дуреха, що ти собі напридумувала!
Ось вони вже розкладають продукти, замішують тісто. І раптом Надя з посмішкою дістає з пакета млинцеву сковорідку, фігурну – з усміхненим котиком.
– Перший млинець комам! – сміється Надя і кладе млинець на карниз.
– Не “комам”, а “комом!”, тобто – грудкою, – поправила її Люба.
– Ні, саме комам, тобто – предкам, – усміхнувшись відповідає Надя. – А в тебе велика сім’я? Я ж нічого про тебе не знаю.
Люба мовчить. А гірка млинців усе росте й росте, і Надя наспівує: “Ой, млинці-млинці-млинці…” Як бабуся Аня в дитинстві співала… Любаша заворожено дивилася, як Надя вправно наливала тісто на пательню, потім перевертала млинець на інший бік. На тому боці, що опинявся зверху, щосили посміхався котик – відбивався від сковорідки.
І тут Люба заплакала. Пашка, який забіг на кухню, здивовано зупинився. Він завжди вважав Любушку сильною і цілеспрямованою жінкою. Навіть он брат, дивлячись на Любушку, за розум взявся: роботу знайшов хорошу, квартиру купив. Уперше Паша бачив сльози своєї сталевої леді.
– У мене ж сім’ї нормальної не було. Мама була єдиною дитиною. Вона народила мене в 15 років. Мій біологічний батько закохався в неї того самого дня, коли повернувся з армії. А вона ж зовсім дитина… Загалом, його посадили, народилася я. Мама школу абияк закінчила, потім не захотіли ні вчитися, ні працювати.
Надя слухала це раптове одкровення і розуміла, що зараз найголовніше – нічого не говорити. Паша виглядав розгубленим.
– Удома постійно були скандали, приходили якісь чоловіки, вони з мамою пили, – продовжувала Люба. – Одного разу один із таких “гостей” посадив мене до себе на коліна. Мені років чотири тоді було. Тут прийшла бабуся… Далі пам’ятаю тільки крики, міліцію. І те, що мама кудись поїхала і більше не повернулася.
Ще пам’ятаю, що бабуся весь час плакала, говорила, що на роботі її “підсиділи”. Грошей не вистачало. Гостей ніколи не кликали, і мене нікуди не пускали. Бабуся Аня весь час говорила: “Нікому не вір, люди підлі та злі, обдеруть як липку і на смітник викинуть”. Їй було всього 54 роки, коли серце зупинилося.
Ніка і Юра підійшли до Любаші й обійняли її з двох боків. Їхня бабуся теж нещодавно померла, і діти дуже сумували за нею.
– І ще пам’ятаю, як по неділях бабуся Аня пекла млинці. Чомусь вона завжди співала, і млинці виходили тоненькі, мереживні, ніжні – як у тебе, Надю. У мене ніколи не було сім’ї, такої, як у вас. Я не знаю, що таке брати і сестри, мені страшно, що ви можете відібрати бабусин будиночок, вигнати мене. І що Паша почне пити. І що якщо я народжу дитину, вона буде такою ж самотньою і неприкаяною, як я. Втомилася бути сильною, хочу сім’ю, дітей – і дуже боюся…
Усі мовчали. Першою заговорила Надя.
– Люба, не плач. Ти не одна. У тебе є ми. Пашка, я, Ілля, Ірина Олександрівна – нас багато! Ти навіть не уявляєш, як захоплюються тобою в нашій родині. Дехто вважає тебе зарозумілою, але навіть Ірина Олександрівна визнає, що ти – ідеальна дружина для Пашки.
– Ніхто не хоче нічого в тебе відбирати, дурненька, – обійняв її Пашка. – Навпаки, учора ввечері на сімейній раді вирішили оплатити тобі дизайнерські курси – найкращі, які тільки знайдеш. Навіть сперечалися, хто перший стане твоїм клієнтом для дипломної роботи.
– Перемогла я – запропонувала найвищу ціну, – перебила його Надя. – Тож дуже чекаємо на тебе в Шерегеші. У нас невелика ділянка землі просто біля гори, побудували готель, і тепер потрібно його оформити.
– Любонько, хіба ти не бачиш, як усі тебе люблять? – здивувався Ілля. – Я пишаюся, що в мене є така талановита родичка. Не замикайся в собі, забудь про погане – воно в минулому. У тебе є гарна велика сім’я, дозволь собі стати її частиною!
Відтоді минуло три роки. Любуся відучилася на курсах, а проєкт готелю Наді приніс їй популярність. Зараз вона поєднує материнство і творчість: черга з клієнтів розписана надовго вперед. Люба і Пашка купили собі квартиру, і одну з кімнат Люба зробила гостьовою: сім’я у неї тепер велика, і гості бувають часто. І це – найкращі гості.
