– Якщо ти з дітьми зараз поїдеш, назад не прийму, – верещала Тетяна Петрівна. – Так і знай: квартиру заповідаю притулку для тварин!
– Робіть, що хочете, – втомлено відповіла я. – Але ми тут ні секунди не залишимося.
Мій світ завалився в одну мить. Ще вчора ми з чоловіком Олексієм і нашими трьома дітьми планували, куди поїдемо у відпустку, раділи, що нарешті накопичили на перший внесок іпотеки і зможемо нарешті з’їхати зі знімної квартири.
А сьогодні весь світ втратив фарби, запахи, стиснувся до розміру кімнати з вицвілими шпалерами. Радість і любов до життя витікали з мене тоненьким струмочком, і кожен ранок починався із запитання: “Навіщо я прокинулася в цей світ?” І тоді я хапалася за єдину рятівну ниточку, заради якої відкривала очі: за наших трьох дітей.
– Мамо, як ми житимемо без… тата, – пошепки запитав старший син, Мирон.
– Я не знаю, сонечко, – усередині мене клекотіла буря, і сльози ось-ось готові були прорвати греблю. – Ми залишилися одне в одного, ми впораємося.
– А як ми Насті скажемо, що тата більше немає?
– А як ми Насті скажемо, що тата більше немає?
– Не знаю, – Мирон і Світлана, мої старші, знали про горе. Насті було всього чотири роки, вона була татовою улюбленицею. Ми побоялися говорити їй про біду.
Я знову відвернулася до стінки. На шпалерах на рівні очей було намальовано сердечко. “Я люблю Лізу”, – свідчив підпис під сердечком. Коли ми тільки винайняли цю квартиру, Олексій намалював його і заявив, що так він буде завжди зі мною. Я знову заплакала, а потім знову заснула: жити з таким болем було нестерпно.
– Лізо, я тут подумала, може, ви переїдете до мене? – запропонувала Тетяна Петрівна, мати Олексія, на дев’ятий день.
– Добре, – якщо чесно, мені було все одно, що відбувається.
– Нам буде добре разом, – свекруха вперше за 12 років знайомства обійняла мене.
Тоді мені здалося, що тепер мені є, з ким розділити горе. Тетяна Петрівна втратила сина, я – чоловіка. Льошка був прекрасним, турботливим і відповідальним чоловіком, умів будь-яку неприємність обернути на жарт. Раніше з Тетяною Петрівною ми спілкувалися мало: вона не хотіла втручатися в наші справи. Бачилися раз на кілька місяців, не частіше. І я не знала, як складеться наше спільне життя. Просто зрізала шматочок шпалер із сердечком – і переїхала до свекрухи.
***
Спочатку все було добре. Тетяна Петрівна жила в чотирикімнатній квартирі одна. Дві маленькі спальні вона виділила нам. В одній – Мирон і Світлана, в іншій – ми з Настею.
Раніше ми з чоловіком знімали квартиру в старенькому будинку. Господарі заборонили будь-що міняти в їхній двушці, навіть меблі не дозволили свої привозити. Адже тоді б довелося позбутися їхнього мотлоху… А тут, у свекрухи, у нас, нарешті, з’явився свій простір.
– Лізо, я взяла на себе сміливість обставити ваші кімнати. Подивіться, вам подобається? – запобігливо дивилася на нас Тетяна Петрівна.
– Так, усе подобається! – Мирон одразу ж зайняв другий поверх двоярусного ліжка.
– Ось ці полиці – мої, а ці – твої, – заявила Світлана, відкриваючи шафу.
Свекруха задоволено посміхалася. У нашій із Настею кімнаті був диван, комод і комп’ютерний стіл: Тетяна Петрівна знала, що я займаюся репетиторством дистанційно. Зараз я взяла більше учнів, і всі ці гроші йшли на їжу.
– Спасибі вам величезне, – уперше за ці дні я посміхнулася, а світ перестав схлопуватися.
– Нема за що, ми ж сім’я, – Тетяна Петрівна теж усміхалася.
– Спасибі вам величезне, – вперше за ці дні я посміхнулася, а світ перестав схлопуватися.
– Не за що, ми ж сім’я, – Тетяна Петрівна теж посміхалася.
– Ми вторглися у ваш простір, порушили звичне життя. Розкажіть, будь ласка, про правила, які прийняті у вашому домі.
– Ох, Лізонько, я не помилилася, коли сказала 12 років тому, що ти будеш прекрасною дружиною, – у Тетяни Петрівни на очі навернулися сльози.
Правила виявилися простими. Вранці – обов’язкова зарядка, потім – сніданок. Зараз, поки літо, після сніданку діти могли погуляти годину-другу, а потім – заняття. Щоб не забули пройдений у школі матеріал. Тетяна Петрівна навіть купила цікаві розвивальні книжки! Після обіду Тетяна Петрівна зазвичай спала, тому дітям було заборонено шуміти. І – все має бути на своїх місцях.
– Лізо, чому ти не поставила рослинну олію в холодильник? – претензії почалися рівно через два тижні після нашого переїзду.
– Це я за звичкою, у нас вдома так прийнято.
– У моєму домі рослинна олія завжди зберігається в холодильнику.
Наступна претензія стосувалася ранкової гімнастики. Діти лінувалися вранці робити зарядку, але з лишком компенсували це на спортивних секціях. Тетяна Петрівна була прихильницею ЗСЖ, і щоранку незалежно від погоди виходила на пробіжку, яка закінчувалася на майданчику з вуличними тренажерами.
– Мамо, я не проти ранкової пробіжки, – сумно говорив Мирон. – Просто… не о шостій ранку.
– Синку, я розумію, але це будинок Тетяни Петрівни, і ми маємо дотримуватися її правил.
– Навіть таких дурних?
– Милий, дай мені трохи часу, я прийду до тями, знайду роботу, ми купимо свою квартиру.
Так, ми не могли з’їхати від Тетяни Петрівни: грошей на оренду не було, на роботу мене не брали. Адже я після інституту пропрацювала всього два роки. Потім народився Мирон, через півтора року – Свєта, потім – Настя… Так, був підробіток, репетиторство, але це, як висловлювався Олексій, “на шпильки”. Батьки були далеко, сім годин на машині. Разом із ними жив мій старший брат.
– Лізо, ти зовсім зледащіла! На дворі осінь, а ти лише раз на день підлогу протираєш! – плювалася отрутою Тетяна Петрівна. – Твої діти натоптали зранку, бруд по всій квартирі!
– Я мила і підлогу, і взуття після вашої ранкової пробіжки, – спробувала захиститися я.
– Значить, руки не з того місця ростуть, – відрізала свекруха.
В обід лунали інші претензії.
– Лізо, ти знову суп пересолила! – обурювалася свекруха. Насправді, це було не так.
– Тетяно Петрівно, саме сьогодні я недосолила суп, – спробувала виправдатися я. І нагадала. – Сьогодні всі досолювали у своїх тарілках.
– Не бреши! – Тетяна Петрівна і чути не хотіла заперечень. – Значить, це твої діти мені підклали солі!
У Мирона і Світлани округлилися очі від подиву, а Настя навіть запитала.
– Мамо, навіщо бабуся обманює?
– Мамо, навіщо бабуся обманює?
– Я?! Обманюю?! Чого ти дітей вчиш, невдячна?! Я вас прихистила, а ви!..
– Але ми справді нічого не робили, – обурено виправдатися Мирон.
– Брехуни! Раз вам не подобається тут жити – забирайтеся!
Світлана заплакала: вона в мене дуже чутлива дівчинка. Мирон обійняв сестру і повів її в кімнату.
– Звалилися на мою голову, – бурчала свекруха. – Я все для них роблю, а вони – капостять!
– Тетяно Петрівно, у мене виховані діти, добрі, чесні. Ви несправедливі до них!
– Вже хто б говорив! Ти як мати-кукушка, спихнула на мене своє потомство, а тепер ще й мене з власної квартири виживаєш.
– Я?!
– Звісно! Змушуєш дітей грати на підлозі, щоб вони захворіли. Потім на мене звалиш, що це через пробіжки!
– Та в мене й думки такої не було!
– Як же! А сіль? Чому моя їжа завжди пересолена?
– Тетяно Петрівно, я не розумію, про що ви говорите!
Далі – більше. Що б я не робила, все було погано. Тетяна Петрівна при дітях не соромилася поливати мене брудом. Ми з дітьми, переживши сильний стрес, пов’язаний з відходом Олексія, зараз опинилися в ще більшому стресі.
Насті знову були потрібні підгузки ночами. Але ж у неї за рік не було жодної аварії! Донька ховалася за диваном і шепотілася з ляльками про те, як на неї кричить відьма. Свєта і Мирон стали гірше вчитися: Тетяна Петрівна завела звичку вриватися до них у кімнату і влаштовувати скандали.
Фантазія цієї жінки, судячи з усього, була безмежна.
– Ви хочете вижити мене з власної квартири!
– Ви хочете вижити мене з власної квартири!
Так кричала свекруха, якщо хтось із дітей ставив річ не на своє місце. Наприклад, кухоль не ліворуч на полиці, а праворуч.
– Ви мене труїте! – Світлані подарували дитячі парфуми, і донька разочок бризнула ними на себе.
– Ти сіла на мою шию і ніжки звісила!
На гроші від репетиторства я ось уже третій місяць купувала продукти для нас із дітьми і свекрухи. Найдешевше, без надмірностей. Якщо чесно, часто сама залишалася без обіду і вечері – аби діти наїлися. Свекруха оплачувала комуналку. Купувала делікатеси та солодощі й демонстративно їла їх одна.
– От же, ледарка яка, цілими днями в комп’ютері грається, краще б хоч раз прибирання нормальне зробила!
Я щодня витрачала по дві години на прибирання. Але не тому, що діти смітили, а тому, що свекруха не вважала за потрібне мити за собою посуд, їла на дивані в залі, ходила у взутті по квартирі. Зате по кілька разів на день нагадувала про “прибирання”.
– Так, вибрав мій син дружину. Ледарка, страшненька, характер склочний, це вона Олексія на той світ…
Одного разу я зайшла додому й почула такі голосіння свекрухи. Вона скаржилася комусь, як важко живеться з невісткою.
– О, з’явилася, не запилилася. Півроку не минуло, а вона вже хвостом крутить. Ні сорому, ні совісті.
Я зачинилася в кімнаті й набрала номер подруги. Вона після інституту повернулася в рідне село, працювала в школі, і ми спілкувалися тільки телефоном.
– Лізонько, здрастуй, рідна. Як ти?
– Надю, все погано… Мені без Олексія світ не милий, свекруха зі світу зживає. І податися нікуди…
– Лізо, приїжджай до мене. У нас у школі вчора вчитель англійської звільнився. Просто посеред чверті.
– Та хто ж мене візьме, я ж майже не працювала!
– Лізо, візьмуть! У нас завуч і директор – світові люди! Допоможуть у всьому. Житло, знову ж таки, є службове. Тихо, спокійно – тобі сподобається. Ти ж репетиторствуєш, отже, все пам’ятаєш. Ну, що, приїдеш?
– Я не знаю…
Їхати з великого міста в село було страшно. Я ще гостро переживала втрату Олексія, а тепер вимальовувалася перспектива втратити звичне оточення, зірвати дітей посеред чверті й поїхати незрозуміло куди.
– Лізо! – завизгнула на кухні свекруха. – Де ти весь день шлялася?! Я їсти хочу, а обідом навіть не пахне! От же, нав’язалися на мою голову! Іроди прокляті! І хто тобі дозволив їсти мою ковбасу?!
Це стало останньою краплею.
– Надя, дай телефон завуча або директора…
– Лізок, не треба, я зараз гучний зв’язок увімкну!
– Лізо, здрастуйте, я – Катерина Іванівна, директор школи. Мені Надія Леонідівна про вас розповідала, я знаю, що ви в школі пропрацювали недовго. Не переживайте, наступного року підвищимо розряд, цього року я знайду можливість робити вам доплати. Тільки приїжджайте! – голос директриси звучав ласкаво, як мамин.
– Добре…
– У нас є службова машина. Завтра вранці водій якраз їде у ваше місто, може заїхати за вами. Години о третій він звільниться. Встигнете зібрати речі?
– Так, звісно!
Якщо чесно, я зраділа тому, що за мене вирішили важливу проблему – організацію переїзду. Та й речей у нас виявилося напрочуд мало.
У школі, де навчалися Мирон і Світлана, спочатку здивувалися моєму рішенню, потім пояснили, як і коли я зможу отримати документи дітей. Класна Мирона журилася, що її дорогий скарб (вона так називала мого сина) їде.
Менше ніж за добу після телефонної розмови я вже вантажила речі в машину. Свекруха, коли дізналася, що я їду, плювала отрутою, вивергала із себе такі лайки, що вуха скручувалися в трубочку від сорому.
– Так і знай, зрадниця, якщо ти зараз вийдеш за двері, назад більше не прийму! І про допомогу з онуками не проси!
– Так і знай, зрадниця, якщо ти зараз вийдеш за двері, назад більше не прийму! І про допомогу з онуками не проси!
Ха! Наче я колись просила її про це! Коли Мирон тільки народився, я кілька разів спробувала попросити Тетяну Петрівну посидіти з онуком, але вона заявила, що в няньки не наймалася.
– А квартиру… Так і знай: квартиру заповідаю притулку для тварин!
– Робіть, що хочете, – втомлено відповіла я. – Але ми тут ні секунди не залишимося.
Діти радісно тягли свої шкільні рюкзаки з підручниками та зошитами в машину. Я взяла останню сумку, окинула поглядом квартиру, де ми провели чотири жахливі місяці, і попрощалася зі свекрухою.
– Забирайся, – стиснула губи Тетяна Петрівна, а потім плюнула мені вслід.
***
– Ліза! Ти приїхала! Ура! – Надя ледь не стрибала від радості. – Ми вчора з колегами сходили в твою квартиру. Підлогу помили, пил протерли… Там стоять коробки – подивися, якщо щось знадобиться, можеш сміливо користуватися. На перший час усього вистачить. З меблями… Вибач, але ось із меблями тільки через місяць допоможемо.
Нам виділили трикімнатну квартиру в невеликому панельному будинку на чотирьох господарів. З меблів – два бувалі дивани, старенький шифоньєр, обідній стіл і стіл для готування на кухні та холодильник. Здається, він був навіть старший за мене.
У коробках виявилася одноконфорочна плитка, електрочайник, посуд, штори, постільна білизна. Ще колеги залишили мені новеньке перламутрово-рожеве відро, швабру і неймовірної краси настільну лампу. У квартирі все справді блищало чистотою. Навіть вікна!
– Мамо, зате нам ніхто не буде докоряти шматком хліба, так? – озирнувшись, заявила Світлана.
– Донечко, я переживаю за вас, чи зможете знайти нових друзів.
– Звичайно, зможемо! – упевнено відповів Мирон. – Це ж не дикі степи, школа он яка велика!
Цього ж дня у мене прийняли документи в школі. Попереду були вихідні, тож кілька днів я могла присвятити вивченню програми і спробам згадати методику викладання.
– Мамо, а давай ми сьогодні поворожимо! – запропонувала Свєта.
– Це як?
– Потрібно покласти під подушку гребінець і сказати: “На новому місці насниться наречений нареченій!”
– Та куди вже мені, матері трьох дітей, невестися? – розсміялася я.
– Потрібно покласти під подушку гребінець і сказати: “На новому місці насниться наречений нареченій!”
– Та куди вже мені, матері трьох дітей, невестися? – розсміялася я.
– Ну давай! А вранці розкажеш, хто снився!
Ніч була важкою: мені завжди складно спати на новому місці. Спочатку наснився Олексій. Ми з ним ішли лугом, і я буквально відчувала аромати трав.
– Лізонько, мила моя. Пробач, що я так рано пішов. Я постараюся завжди бути поруч із тобою, підтримувати тебе, допомагати.
– Олексику, мені так сумно… Не знаю, чи зможу ще раз бути такою ж щасливою, як із тобою…
– Звичайно, зможеш! І ти приїхала саме туди, де на тебе чекає щастя. Дивись! – Олексій показав рукою кудись убік, але там нічого не було.
– Куди? – я повернулася до нього. У руці, як і раніше, було тепло від долоні чоловіка, але сам він розтанув, як туман.
І тут уві сні до мене підійшов інший чоловік. Високий, із рудуватим волоссям і такими рідними очима кольору осіннього опалого листя. Він обійняв мене за плечі і сказав.
– Нічого не бійся. Я – поруч.
Загримів грім, почалася злива, і чоловік дбайливо накинув мені на плечі куртку.
Від гуркоту я прокинулася: гроза вирувала не тільки в моєму сні, а й наяву, за вікном. Я зачинила кватирку і побачила, що Свєта теж не спить.
– Сон наснився? – запитала я.
– Так, про тата. Ми з ним гуляли по полю, він познайомив мене з Максимом.
– Яким Максимом.
– Це хлопчик. Він мене на рік старший, рудий такий.
– Ти з ним знайома?
– Ні ще, – знизала плечима Світлана.
У понеділок я вже почала вести уроки. Найперший був у класі Мирона. І треба ж – який збіг! – його сусіда по парті звали Максимом, і хлопчисько був руденьким!
Поки я дивувалася збігам, закінчився перший урок. Катерина Іванівна підійшла до мене на перерві і з усмішкою заявила.
– Надія Леонідівна мала рацію! Ви – справді талановитий педагог! Я кілька разів підходила до кабінету. Упевнена, спрацюємося!
Чверть наближалася до кінця. Я запросила “своїх” батьків (мені дали класне керівництво в класі, де навчався Мирон) на збори. Дуже нервувала. А коли батьки почали заходити і представлятися, ледь стримала здивування. Серед них був чоловік із мого сну. Він теж на всі очі дивився на мене.
– Я – Дмитро, тато Максима Лук’янова. Я – батько-одинак, дружини не стало кілька місяців тому. Тож ви з Максом не будьте занадто суворими…
– Розумію вас. Я теж овдовіла цього літа…
– Якщо вам якась допомога потрібна – звертайтеся. Усе ж сусіди, – усміхнувся Дмитро.
– Якщо вам якась допомога потрібна – звертайтеся. Усе ж сусіди, – усміхнувся Дмитро.
І, справді, у ньому я знайшла найкращого помічника. Повісити поличку, відремонтувати парту, організувати пікнік для класу – Дмитро завжди і в усьому допомагав. Навіть коли в мене зірвало кран, і я не знала, що робити, він прибіг з інструментами і все полагодив. Натомість нічого не просив, навіть не намагався доглядати!
– Мамо, ми з Максом йдемо кататися з гірки! – друга чверть промайнула як один день, і мої старші швидко подружилися з місцевими хлопцями. Свєта знайшла в особі рудого Макса Лук’яненка близького друга, і вони втрьох – з Мироном – постійно десь пропадали.
– Акуратніше там! – веліла я більше для порядку. Турбуватися нема про що: Макс – такий самий надійний, як і його батько.
Через три години моє серце тривожно стиснулося. Я стала дзвонити дітям, але вони не відповідали. Думки – одна страшніша за іншу крутилися в голові. Нарешті, взяв слухавку один з однокласників Мирона.
– Єлизавета Андріївна, ми каталися з гори, а потім Мирон, Макс і Світлана пішли на озеро. Але це вже давно було.
– Коли?!
– Години півтори тому…
Озеро… А якщо лід провалився? А якщо дітей вкрали? А раптом вони заблукали? Думки – одна страшніша за іншу – копирсалися в моїй голові й викликали паніку. Я зателефонувала Наді й попросила її доглянути за Настею. Раптом пролунав стукіт у двері. На порозі стояв Дмитро.
– Ти тільки не переживай, з ними все гаразд.
– З ким? – ще нічого не розуміючи, я вже взувалася і накидала пуховик.
– Дорогою розповім.
Загалом, діти накаталися на гірці і вирішили сходити на озеро. Воно було скуте льодом, але зима того року була дуже м’якою, постійно йшли то відлиги, то морози. Свєта зробила крок на лід, той затріщав, донька посковзнулася, Максим кинувся піднімати її, і обидва провалилися у воду. Благо, там було неглибоко, по коліно всього, але від несподіванки обидва впали і промокли наскрізь. Мирон витягнув сестру і друга на берег, і всі троє рвонули додому до Макса – він жив поруч з озером.
– Мамо, прости, я більше не буду! – ревіла донька.
– Мамо, прости, я більше не буду! – ревіла донька.
– Вибач, я погано дивився за сестрою, – ледь не плакав син.
– Вибачте, це моя вина, – хлюпав носом Макс.
Дмитро відзвітував: дітей переодягнув у сухе, чай із малиною заварив, лазня – топиться.
Діти від пережитого стресу одразу після лазні заснули. А ми з Дмитром усю ніч проговорили.
– Я коли тебе в школі побачив, подумав, що з глузду з’їхав, – зізнався Дмитро.
– Чому?
– Розумієш, мені перед цим ти наснилася. Йшла лугом із якимось чоловіком. Потім почався дощ. Дивлюся – ти одна стоїш, вода по волоссю тече. Уві сні я підійшов до тебе і накрив курткою. Того ранку вперше прокинувся спокійним, відтоді, як…
– І ти мені снився…
Ми проговорили до ранку. Згадували свої колишні сім’ї, ділилися мріями і планами. За вікном уже світало, коли ми, нарешті, наговорилися.
– Знаєш, сьогодні я вперше за довгий час усміхаюся. Наче закінчилося щось погане, а попереду – тільки хороше. Лізо, давай спробуємо почати нове життя.
– Разом?
– Так… Мені здається, ти і твої діти гідні турботи. А я зможу про вас подбати. І нікому не дам в образу.
Через місяць я познайомилася з майбутньою свекрухою, Ганною Олексіївною.
– Лізо, Діма мені розповів, що ви теж пережили горе, – обережно почала вона.
– Так, приблизно тоді ж, що і він.
– Як доля розпорядилася… такі молоді!
– Так склалося.
– Лізо, я знайома з вашими дітьми – вони частенько з Максом у гості на пиріжки забігають, – біля очей Анни Олексіївни засяяли промінчики зморшки. – Чудові діти! А як вони цінують одне одного!
– Ви маєте рацію, вони – моє щастя!
– Мені здається, ви будете щасливі з Дімою…
– Мені здається, ви будете щасливі з Дімою…
Діти швидко полюбили нову бабусю. Так і стали її відразу називати: бабуся. І Діму дуже швидко назвали татом – самі. Ганна Олексіївна обожнює онуків – причому всіх. Та й я її із задоволенням називаю мамою
Ми з Дімкою щасливі. Коли стали жити разом, було враження, що знайомі все життя. Наша сім’я стала ще більшою: півроку тому народилися двійнята, Антошка і Людочка. Я планую повернутися до школи в новому навчальному році: Катерина Петрівна пообіцяла “що-небудь придумати”, щоб я могла поєднувати материнство і роботу.
І знаєте, я впевнена: з турботливим чоловіком, чудовими дітьми і просто неймовірною свекрухою в нас усе вийде!
