-Син, кажеш? А де ж ти був, сину, коли батько твій тебе потребував? Де ти був, коли він дзвонив тобі, просив приїхати? Хоч ненадовго, хоч на день. Де ти був, сину, коли я цілими цілодобово сиділа біля ліжка твого батька? Де ти був, коли я за ним, лежачим, бруд вигрібала? Коли в лікарні за ним доглядала, з ложечки годувала, поїла, переодягала? Чому ти не приїжджав, коли я тобі дзвонила, благала приїхати? Де ти був, коли я, стороння людина, твоя погана, колишня дружина, х.оронила твого батька? Одна, сама, без твоєї допомоги, Олеже! Зараз-то що ти приїхав? Тебе тут більше ніхто не чекає, я тебе не кликала, і бачити не хочу.
-Та й я не горю бажанням на тебе дивитися. Все сказала? Можеш збирати своє барахло, і котитися звідси, добренька ти наша! Я взагалі не зрозумію, чому ти досі тут ошиваєшся? Думаєш, що тобі щось перепаде? На ось, тримай, за турботу про старого, компенсація, так би мовити…
Із цими словами Олег дістав портмоне, витягнув звідти кілька тисячних купюр і жбурнув їх Віці.
-Збирайся, я чекаю. Даю тобі 30 хвилин, а потім викину, як блохасту кішку.
-Та ні, Олежку, це тобі доведеться піти. Якщо ти не покинеш МОЮ квартиру, я зателефоную в поліцію.
Ох, як же Олег кричав, коли дізнався, що не є спадкоємцем, і власник квартири – його колишня дружина! Орав так, що здригався весь багатоквартирний будинок. Віці справді довелося викликати поліцію, коли чоловік поліз на неї в драку, але й вони не змогли втихомирити чоловіка, і забрали його до відділку. Однак Олег пригрозив Віці, що щойно його випустять, їй мало не здасться. Вже він-то виведе її на чисту воду, це точно! Охмурцла немічного старого, обдурила, обманом змусила квартиру на себе переписати, не інакше. Ну не міг же рідний батько так підло вчинити з єдиним сином, і залишити без спадщини!
Виявляється, міг, і тому було багато свідків…
Віка й Олег і прожили всього нічого. Це саме той випадок, коли, як то кажуть, не зійшлися характерами.
Олежа – самозакоханий егоїст, якому важлива тільки його власна персона. Він і любив у цьому житті тільки себе, та й то, рідко коли по понеділках. Працювати Олег не любив. Ні, він, звісно, ходив на роботу, але робота – не бий лежачого. І зарплата така сама. Проте, хоч трохи, та пожили. Через 2 роки після весілля Олег зустрів жінку своєї мрії, і разом із нею з крайової столиці поїхав до самої столиці, мовляв, там булки на деревах ростуть, і гроші з неба падають, тільки встигай, долоні підставляй.
Те, що у Віки залишився однорічний синочок, орендоване житло, і декретні виплати як дохід його ніяк не хвилювало. Добре, що є мама. Мама допоможе, матуся, вона ж своя, рідна, кохана.
Тільки зітхнула матуся, голівкою похитала, але жодного слова не сказала, хоча могла б, адже попереджала ж, що не буде користі з цього Олега.
Як поїхав чоловік у столицю, так і загордився. Ні слуху, ні духу. Гаразд із ним вони розлучилися, але син-то! Син-то нікуди не подівся, ось він, маленький, поряд. Хоч би про нього татко впорався, як справи в сина, чи не хворіє, чи ситий, одягнений, взутий… А ось дулю вам! Не дочекаєтеся! Ще чого захотіли, щоб Олег їм кланявся, та дзвонив! Кожному кланятися – голова відвалиться.
І Віка не дзвонила, а тому дуже здивувалася, коли їй зателефонував батько Олега, впоратися, чи не дзвонив син? А потім абсолютно несподівано сказав, мовляв хоч би в гості прийшла! Вам не пожилося, а мене-то за що онука позбавляєте? Приходь, Віко, я хоч на хлопця подивлюся.
А дивуватися було чому. Вона і бачила Віктора Палича разів 5 усього. Не було в Олега з батьком близьких стосунків. Віктор сина критикував, намагався навчити життя, а той гордий занадто, мовляв, не вчіть мене, я й сам краще знаю.
Тиждень жінка думала, йти чи ні до чоловіка. Навіть із матір’ю вирішила порадитися. Мати – жінка розумна, одразу сказала, мовляв, сходи, не переламаєшся, він тобі поганого не робив, а хлопчику чоловіче спілкування хоч як треба, тим паче дід рідний.
Ось так, раз за разом, і стала Віка частим гостем у квартирі у Віктора Палича. Хороший чоловік, виявляється. Сам себе картав, що сина розніжили з дружиною, розбалували. Пізній він у них, уже й не сподівалися народити. Усе для нього, усе йому, от і вийшло, що тільки про себе думати й навчився.
А вже онук як діда любив, тут і словами не передати.
Спочатку Олег хоч іноді приїжджав до батька, та й то, коли щось треба, та дзвонив зрідка, а потім і їздити перестав, і дзвонити став дедалі рідше й рідше, а потім і зовсім немов забув, що є в нього батько. І про сина забув. Які вже тут аліменти, коли він Віці прямо сказав, що мовляв зараз стільки способів від них сховатися, що треба бути цілковитим драконом, щоб добровільно платити.
Захворів Віктор Палич. Нехорошою болячкою захворів, від якої не кожен вилікуватися може. Важко йому стало одному. І якось так вийшло, що, крім Віки, і допомогти йому нікому. Довго не погоджувалася вона переїжджати до свого колишнього свекра, мовляв, що люди скажуть? Та й Олег хіба мало що подумає?
А потім вирішила, що так і справді простіше буде. І Сьомці до школи ближче, і їй до роботи недалеко, і Віктор Палич під наглядом. А ще, коли онук улюблений поруч, усі хвороби немов відступали на задній план.
Довгих 2 роки боровся чоловік із хворобою, та вона сильнішою виявилася. Зовсім зліг чоловік, зовсім поганий став.
Олегу і він сам дзвонив, і Віка дзвонила, та толку-то? Усе в нього справи, усе йому ніколи, мовляв, потім якось приїду, ти вже тримайся, батьку, лікуйся там.
Віка спочатку вдома, потім у лікарні за свекром доглядала. І потім, коли його додому, вмирати виписали, теж тільки вона поруч була. І знову Олегу дзвонила, мовляв приїдеш ти чи ні? Чекає ж на тебе батько.
Так і не приїхав Олежа до батька на цьому світі. Навіть на п.охорони не встиг, зайнятий був. Тільки через місяць з’явився з безсоромними очима.
Віка і х.оронила свекра сама, без допомоги Олега.
Приїхав Олег із квартирою питання вирішити. Подумав так: Зараз поки квартирантів знайду, а як термін вийде, так і на продаж виставлю. А що? Квартирка хороша, трійка, у центрі. Нерухомість зараз у ціні, тож потирав Олежек ручки в передчутті солідної суми.
Ніяк не очікував він у своїй квартирі зустріти колишню дружину. І чого їй тут треба? Чому досі не з’їхала? Ну допомогла батькові в скрутну хвилину, на що зараз сподівається? Він, Олежка, не такий добренький, як татко його. Миттю цю колишню дружину звідси виселить. А вже якщо обурюватиметься, так і рахунок за проживання солідний виставить.
І аж ніяк Олежка не очікував, що не він, а його колишня дружина є власником квартири. Ну і як скажіть мені таке могло статися? Піди не тільки доглядала за старим, напевно ще й догоджала йому, інакше з чого б це такий царський подарунок їй у вигляді квартири?
Поки ще в розумі та пам’яті був Віктор Палич, поки ще ходив хоч трохи, але на своїх ногах, сам, без примусу й умовлянь прийняв він це непросте для себе рішення – залишити свою квартиру тій, що доглядала за ним, тій, що готувала, прибирала, прала, тій, що прикрасила його самотність, своїй рідній, коханій, і єдиній невістці.
Не хотіла Віка приймати такий подарунок. Яким би не був Олег – а все ж таки син, а вона хто? Його колишня дружина.
-Ну що ви таке вигадали! Я вас і без квартири не кину. Не потрібні мені потім ці розбірки й конфлікти з Олегом.
-Ти ось що, донечко. Вирішив я все. Мені вже недовго залишилося, а тобі ще жити, і онука мого на ноги піднімати. А син – де він, син цей? І розмовляти не хоче. Він тобі допомагає дитину ростити? От то-то ж. Ніхто йому не потрібен, крім себе, коханого. Була б Тонечка моя жива, вона б мене повністю підтримала. Профукає він квартиру, і діло з кінцем. Завтра до нотаріуса йдемо. Я все вирішив.
-Пап, навіщо на мене квартиру? Якщо вже вирішили, то краще на Сьомку, він онук вам, а я хто?
-Дочка ти мені, Вікушо, дочка. Пробач, Сьомка хоч і онук, але квартиру я тобі залишу. Хто його знає, чиїх генів у ньому більше? Добре, якщо твоїх, а якщо Олегів характер проявиться в ньому, та вижене він тебе на вулицю? Ти – мати, і мати хороша, я знаю, що не даси Семена в образу, не обділиш дитину.
Ось так і стала Віка власницею квартири. І соромно їй було, і незручно, що ось так усе вийшло, а потім заспокоїлася, подумала, раз свекор так вирішив, значить так і треба.
Довго Олег не міг заспокоїтися. І до суду ходив, хотів дарчу оскаржити, мовляв несамовитий старий був, вона його обманом змусила дарчу написати. Тільки програв він. Нічого не довів. З усього виходило, що у твердому розумі та світлій пам’яті батько його був, коли квартирку цій вертихвостці дарував.
Ось так, з-під самого носа спливла квартира. І хто в цьому винен?
Поїхав Олег із міста. Де він, і що з ним, ні Віка, ні її син не знають. Він із ними не спілкується, на зв’язок не виходить.
Хтось скаже, що так не буває – а я впевнена, що буває. Іноді батьки, затамувавши образу на своїх дітей, можуть і покарати їх, нехай навіть у такий спосіб.
А Віка – молодець. Гордість бере за таких людей. Адже непросто це, за чужою людиною доглядати. Іноді й за рідними не хочуть доглядати, а тут – свекор.
