– Знову приперся, алкаш. День на дворі. І куди в нього тільки лізе. – Подумала про себе Тамара, відбиваючи пляшку горілки і нехитру закуску. – Пакет брати будете? – Вголос гаркнула вона, скрививши замість чергової посмішки єхидний оскал.
– Я зі своїм. – Володимир демонстративно дістав із кишені пакет і, струснувши його біля самого обличчя продавчині, почав нарочито повільно складати покупки. – Як не прийду, усе ця мегера на зміні. Цербер у спідниці. Як ще від злості своєї не лопнула. – Невдоволено подумав він про себе.
Тамара спостерігала за рухами покупця з неприхованим роздратуванням.
– Не затримуйте чергу. – Рявкнула вона. Володимир обернувся, біля каси не було жодної людини. Він усміхнувся і, поклавши в пакет баночку сайри в олії, смерив Тамару поглядом переможця і вийшов.
Насправді в душі Володимиру було соромно перед цією грубуватою продавщицею. Ще день у розпалі, а він із пляшкою. І так кілька разів на тиждень. Йому здавалося, що в очах жінки крижане презирство й осуд. “А яка їй, власне кажучи, різниця? Хочу – п’ю, хочу – не п’ю. На свої гроші купую, не краду”. Думав він, повертаючись додому. Він і пити то не хотів, забутися хотів. Володимиру було шістдесят два, не старий ще чоловік, із залізним характером, а зовсім розклеївся. Ще рік тому він був зовсім іншим. Та й життя його було іншим. Жив він із коханою дружиною Оленою, підробляв, це зараз він більше не працює, одному йому і пенсії вистачає. А тоді хотілося і на море дружину звозити, і шубу купити, та багато всього хотілося. А ось одному нічого не хочеться вже. Померла Олена. Син Роман намагався підтримати батька, умовляв переїхати ближче. Роман по стопах батька пішов, теж поліцейським став, далеченько служба закинула. Але Володимир переїзд усе відкладав, треба ж і пам’ятник поставити, як земля осяде, та й за могилкою доглядати. Ось і вийшло, що бачив сина востаннє на похороні. Загинув Роман під час виконання обов’язків. Тепер за двома могилками Володимир доглядає. Одружитися Роман не встиг, дітей не завів. Ось і вийшло, що залишився Володимир один, жодної рідної душі. Усе в житті померкло, втратило сенс. Ось і пити почав. Сяде на кухні, телевізор фоном розмовляє, тільки Володимир його не чує, про своє думає. Згадує, перебирає в пам’яті щасливі моменти минулого життя. Не зрозуміти цей продавчині, нехай засуджує. Такі всіх засуджують, та обговорюють, одразу видно, баба вона жовчна, зла, заздрісна. Володимир міг би ходити і в інший магазин, трохи подалі від дому, але спеціально ходив у цей, нехай бачить, що йому наплювати на її думку.
Тамара й сама знала, що саме так про неї говорять і колеги, і сусіди, а більше нікому було, не було в Тамари подруг, а з ріднею вона не спілкувалася. Знала і ще більше злилася. Була вона колись іншою, життєрадісною, чуйною, тільки життя їй дісталося непросте, тому й озлобилася. Була Тамара колись заміжня, жили непогано, з дітьми тільки не виходило. А потім чоловік Валерка пішов до Тамариної найкращої подруги Ольги. Приходила ж, чай пила, на життя скаржилася, як із чоловіками не щастить, плакалася. А потім виявилося, що вагітна від Валери. Це ж як таку подвійну зраду пробачити? Відтоді не довіряла Тамара ні чоловікам, ні подругам. Тому й не заводила більше ні романів, ні друзів. Замість цього кота завела, Ваську. Любила його сильно. Прийде з роботи втомлена, розповідає йому, як день минув, а той муркоче у відповідь. Добре було. Тільки якось раз вискочив кіт за двері, а там і з під’їзду, Тамара за ним, а його і сліду не було. Домашній він був, до вулиці не привчений, злякався, мабуть, та забився кудись. Шукала його Тамара кілька днів, усі навколишні двори обійшла. Знайшла біля сміттєвих баків, з перев’язаними лапами, понівеченого. Хто таке звірство міг створити? Хіба ж це люди? Плакала Тамара, поховавши Ваську в лісі за містом, плакала і ненавиділа того, хто це з Ваською зробив. А ще до цього, поки Васька живий був, злягла двоюрідна Тамарина тітка.
– Тамара, виручай. – Телефонувала з іншого міста дочка цієї тітки Тетяна. – Доглядальницю дорого наймати, не потягнути нам, забрати матір нікуди, знаєш же, в одиничці тулимося, приїхати теж немає ніякої можливості, роботу втрачу. Ти вже виручи, доглянь за нею, а я віддячу. Не переживай, свої люди, зійдемося.
Тамара не відмовила. Сама вона рано без матері залишилася, свою б вона і в однушку забрала. Але родичку засуджувати не стала, доходила за тіткою. Щодня до неї бігала, продукти, ліки принести, приготувати, зовсім тітка безпорадна була, а останні тижні не вставала вже зовсім. Тамара тоді відпустку завчасно випросила, доглядала. Тетяна все обіцяла, що ось-ось приїде. Приїхала. На похорон. Тамара на особливу подяку й не розраховувала, не з користі допомагала, але коли їй навіть спасибі не сказали… образилася. Ще більше образилася, коли через два місяці Тетяна ювілей гуляла пишно, в ресторані, з купою друзів і родичів, це Тамара потім на фото в соц.мережі побачила, а її Тамару не запросила. Тут уже вона дуже засмутилася і навіть написала Тетяні, як, мовляв, так, я за твоєю матір’ю доглядала, а ти. На що отримала відповідь: “Доглядала. І що? Пам’ятник тобі тепер із золота відлити?” Відтоді і з родичами Тамара не спілкувалася. Жила сама вже майже десять років, замкнуто і все згадувала всі ці погані моменти, і, дійсно, стала злою, токсичною. Роботу свою Тамара не любила і покупців не любила. Ходять он задоволені, щасливі, а вона, чим вона гірша, чому їй так не пощастило? От і дивилася на всіх вовком, грубила, відгризалася. А чоловік цей, який горілку купував, симпатичний був і якийсь сумний. Сподобався він Тамарі, і здавалося їй, щось трапилося в нього, тому він і п’є. Але Тамара думки ці від себе гнала і спеціально намагалася думати про нього погано, а коли він приходив, усім виглядом демонструвала своє презирство.
– Чому це ви 119 пробиваєте, на ціннику 89. – Це Володимир укотре прийшов у магазин у Тамарину зміну. За великим рахунком йому було все одно 119 чи 89, просто хотілося посваритися. Чомусь так часто буває, коли погано в людини на душі, хочеться, щоб і іншим погано було. Ось і вирішив він зіпсувати настрій продавчині.
– Це ціна за карткою. Очі роззуйте. Є у вас карта? – Огризнулася Тамара. Адже вона знала, що в цього постійного покупця є картка, могла б і спокійно пояснити, але за звичкою почала грубіянити.
– Що ж ви такі цінники друкуєте, що нічого не розібрати? – Володимир підвищив голос. Картку він сьогодні забув. Слово за слово, просто словесний поєдинок влаштували. Навіть адміністраторка прибігла, почувши, який сир бор коїться. Ледве заспокоїла.
– Понаберуть за оголошенням! – Кинув гордовито на прощання Володимир.
– Сам дурень. – Буркнула собі під ніс Тамара.
Кожен із них залишився задоволений собою. І такі сутички між ними відбувалися із завидною регулярністю.
Але якою б грубою й озлобленою Тамара не здавалася зовні, десь усередині вона все ж була чутливою жінкою. Той день у Тамари не задався зранку. По-перше, це був день, коли десять років тому вона ховала Ваську, згадала, поплакала. А потім кран потік, поки вона на роботу збиралася. А на роботі ревізія була, недостачу знову виявили, сказали, із зарплати вирахують. Зарплата й так маленька, та ще й кран міняти, слюсаря викликати. Загалом, навалилося все разом, і до кінця зміни Тамара зовсім розкисла. Вона, взагалі-то, не пила і до алкоголю була байдужою, а тут взяла, та й взяла з полиці пляшку вина. Вечір був теплим, незважаючи на осінь, і темніло вже рано. Тамара й сама не зрозуміла, як так сталося, тільки сіла вона на лавку в сусідньому дворі, озирнулася, нікого, відкрила вино і сьорбнула прямо з горлечка. Уже з кількох ковтків вона захмеліла, знову згадала Ваську, і кран, був би чоловік, полагодив би сам, але чоловіка не було, зате були спогади про його зраду. Сльози самі собою потекли. Володимир у цей час вийшов курити на балкон свого другого поверху. “О, а хто це тут у нас? Невже мегера? – розгледів він у напівтемряві на лавочці біля свого під’їзду Тамару. – Плаче чи що? Та звідки б, такі й плакати-то не вміють. А якщо вміють, значить заслужила”. – Позловтішався він, почувши, як жінка шморгає носом. Але потім щось у ньому ворухнулося. “Раптом, і справді, трапилося щось” – подумав він і спустився до під’їзду.
– Усе гаразд? – Запитав він, намагаючись, щоб голос прозвучав якомога байдужіше.
– Не ваша справа. – Відповіла Тамара, впізнавши покупця. – І, взагалі, що ви тут робите? Ніякого спокою від вас. – Розлютилася вона.
– Живу. А ось ви що тут робите? Ридаєте, спати людям заважаєте. – Огризнувся у відповідь Володимир. І тут Тамара зрозуміла, що в неї немає більше сил лаятися, і знову розплакалася. – Гей, ви чого? – Захвилювався раптом Володимир. Адже в тому іншому житті він ніколи б не образив жінку, а навпаки завжди допомагав, піклувався, захищав. Зараз він побачив у цій жінці не грубу продавчиню, а цілком симпатичну, але втомлену жінку. Може, вино зіграло свою роль, але тільки Тамара чомусь почала розповідати і про Ваську, і про кран, і про колишнього чоловіка, і багато ще про що. Володимир сидів поруч і слухав. І йому стало соромно, за свою поведінку.
– Давайте я вам кран відремонтую. – Запропонував він, а Тамара взяла і погодилася.
Наступного дня Володимир тверезий, поголений, у чистій сорочці з краном у руках стояв перед квартирою Тамари. Тамара, яка прокинулася вранці з головним болем, згадала, як учора плакала на плечі того гидкого покупця і почала себе лаяти. Але потім згадала, що він обіцяв прийти до обіду, а ще згадала, що давно не фарбувалася, і не міняла зачіску, а їй лише п’ятдесят, і розхвилювалася, і почала приводити себе до ладу. І сукню дістала, хоча весь час твердила собі: “Та й не прийде він зовсім. Чоловікам взагалі вірити не можна”. А він прийшов.
– Може, пообідаємо разом? Розсольник і котлети є. – Нервово смикаючи пояс сукні, запропонувала Тамара, коли з краном було покінчено.
– Не відмовлюся. Давно не їв домашнього. Готувати не люблю, та й не вмію. – Погодився Володимир.
– Тільки випити в мене нічого. – Розливаючи суп, сказала Тамара.
– Та я, власне кажучи, не п’ю… не пив… – Зніяковів Володимир. І зловивши недовірливий погляд Тамари, почав розповідати свою історію. Незайманий суп остигав, а вони все сиділи й розмовляли. Володимир розповідав, а Тамара співчутливо кивала головою. Суп, звісно, потім вона розігріла заново.
– Дуже смачно. – Похвалив Володимир, а Тамара злегка почервоніла.
Потім він пішов. А коли наступного разу прийшов у магазин, у його кошику не було пляшки. І він ввічливо сказав: “Пакет, будь ласка”, а Тамара посміхнулася, і навіть не черговою посмішкою, а по-справжньому.
Через кілька місяців добиратися на роботу Тамарі стало набагато ближче, а у Володимира щодня була домашня їжа. А ще вони завели кота.
