– Ну, що ти носишся з нею, як із писаною торбою, немов вона тобі мати рідна?! Скільки можна?! – вибухнув Ігор, бачачи, як Аня наливає в пляшку із соскою журавлинний морс.
– Скільки потрібно, – не повертаючи голови, відповіла Анна.
– Як ти зі мною розмовляєш?! Тобі що, ця чужа тітка дорожча за рідного чоловіка?
– Ігорю, не кажи дурниць, – Аня була сам спокій, – по-перше, вона мені не чужа, а по-друге, відколи це ти став моїм родичем?
– Що ти хочеш цим сказати?
– Нічого. Тільки те, що сказала.
– Тоді, – Ігор ледь стримувався, – обирай: або я, або – вона! Мені набридло, що ти проводиш із нею більше часу, ніж зі мною! Здай її куди слід і справа з кінцем!
– Я її не кину, – внутрішньо здригнувшись, твердо сказала Анна, – їй потрібен догляд. А ти… Роби, як знаєш.
– Навіть так?
– Навіть так. Зрештою, ми не одружені, ти можеш піти в будь-який момент.
– Аню, зупинись, я справді піду! – пригрозив Ігор.
– Іди.
Ігор рвонув у кімнату, покидав у сумку свої речі і, голосно грюкнувши дверима, вилетів із квартири.
***
Аня народилася, коли її батьки вже не сподівалися, що в них коли-небудь буде дитина.
Усі лікарі говорили, що подружжя абсолютно здорове, просто потрібно почекати якийсь час.
Очікування Олени та Віктора розтягнулося майже на десять років.
Тому появу Аннушки вони розцінили як диво.
Аннушкою дівчинку років до шести називала мама. Любила доньку безмірно, балувала. Відмовилася заради неї від кар’єри, повністю занурилася в домашні турботи.
Батько не заперечував. Однак він, як людина військова, виховував доньку зовсім інакше. Називав виключно Анною, вимагав повної слухняності, карав за найменшу дитячу пустощі.
Олені це дуже не подобалося. Бачачи, що Віктор, на її думку, ображає Аннушку, вона люто кидалася на її “захист”.
Як правило, це закінчувалося сваркою.
Потім батьки, звісно, мирилися, тільки маленька Аня не розуміла, як.
Вона бачила і розуміла тільки одне: мама її любить, а тато – ні. І взагалі: він злий, грубий і ображає маму…
Поступово в дівчинки сформувалася стійка неприязнь до батька, який, насправді, обожнював свою доньку. Він хотів для Ганнусі тільки найкращого, просто не вмів поводитися по-іншому.
Ані було десять, коли чергова суперечка батьків з приводу того, що доньці можна, а що не можна, закінчилася страшним скандалом.
Олена так довела чоловіка докорами й образами, що він, сам не розуміючи як, вліпив їй ляпаса.
Аня виявилася ненавмисною свідком…
Розгублене обличчя матері, яке вона того дня бачила востаннє в житті, назавжди врізалося в її пам’ять…
Олена вибігла з дому, стрибнула в машину і поїхала.
Через кілька годин повідомили, що вона розбилася…
Віктор не знав, як повідомити про це Ані. Зрештою, не придумав нічого кращого, ніж сказати, що мама поїхала далеко-далеко…
– А вона скоро повернеться? – донька дивилася на батька розкритими, довірливими очима.
– Не знаю, Анно, – відповів Віктор, ледь стримуючи сльози, – нам потрібно навчитися жити без неї…
І вони вчилися. Разом…
Батько сказав доньці, що тепер вона – господиня в домі. Що має навчитися готувати щось просте, робити прибирання, прати.
– Розумієш, нам ніхто не допоможе, – із сумом сказав він, – просто нікому. Тож скінчилося твоє дитинство, Анно. Пора ставати дорослою…
Дівчинка згідно кивнула. У той момент їй здавалося, що вони з татом гратимуть у якусь нову, цікаву гру…
Але “гра” ця не приносила дівчинці радості.
Батько став більш вимогливим, посилив контроль за донькою, і плюс до цього став дорікати їй, коли щось не виходило або виходило не так, як він хотів.
У той час, коли хлопці гуляли у дворі або ходили на дискотеку, Аня наново перемивала підлогу, тому що в неї “руки-гаки”, тому що вона “ледача” і “погано виконує свої обов’язки”.
Ніякі сльози і вмовляння на батька не діяли. Якщо він щось сказав, значить, це мало бути зроблено.
У тринадцять Аня не просто його не любила. Вона його ненавиділа. І ненавиділа свою матір, яка поїхала, кинула її і, схоже, не збирається повертатися.
Ані виповнилося чотирнадцять, коли батько привів у дім жінку. Дівчинка вже розуміла, що це означає.
– Знайомся, це Віра, – представив незнайомку Віктор, – вона житиме з нами.
– А як же мама? – запитала Аня.
– Вона вирішила там залишитися, – не моргнувши поглядом, відповів батько.
– Це вона тобі сказала?! – вигукнула дівчинка, – а як же я?! Вона мене забула?! Кинула?!
У Ані почалася істерика. Замість того, щоб якось її заспокоїти, батько крижаним тоном сказав.
– Ти абсолютно не вмієш себе поводити. Мені соромно, що в мене така дочка. Іди у свою кімнату. Вийдеш, коли заспокоїшся.
Аня ридала майже до ранку. Ніхто не прийшов її втішити.
Звісно, Віру вона одразу не злюбила.
Нова господиня будинку, а простіше кажучи – мачуха, виявилася не менш жорсткою, ніж Віктор.
Вона в усьому підтримувала батька, погоджувалася з усіма його рішеннями і з методами, які той застосовував щодо своєї дочки. Сама до Ані не чіплялася, але й жодного разу не стала на її бік, жодного разу не захистила.
Батько зажадав, щоб Аня продовжувала брати участь у домашніх справах, Віра одразу ж розділила обов’язки. Причому, якщо Аня не справлялася, вона не поспішала допомогти.
Словом, замість одного вихователя, у будинку з’явилися два, які співали в унісон.
Ані було важко. Мало того, що мати її кинула, так ще й “ця” на голову звалилася.
Іноді дівчинка зривалася, грубила Вірі, але та чомусь батькові не скаржилася. Аня не розуміла, чому і переконувала себе в тому, що “ця” почувається винною.
Йшов час.
Аня закінчила школу, подала документи до університету. Однак, на бюджет не вступила, пройшла на платне навчання.
Батько заявив, що платити за навчання не має наміру.
– Не змогла вступити, підеш працювати, – невдоволено кинув він.
І тут, уперше, Віра виявилася проти.
– Ні, Вітя, дівчинка повинна вчитися. Жінці без освіти – ніяк. Нічого, ми впораємося.
Аня здивувалася. Нічого подібного від мачухи вона не очікувала. Так, саме від мачухи, бо про те, що мама загинула, вона вже знала. І дізналася зовсім випадково. Почула розмову.
– Коли ти збираєшся їй розповісти? – запитувала Віра.
– Вона, напевно, вже здогадалася. Навіщо минуле ворушити?
– Ні, Вітя, ти маєш сказати Ані правду. Сам. Наодинці. І, якщо знадобиться, поплакати з нею разом…
Тоді Аня ще більше розлютилася на Віру, ніби вона була в усьому винна…
І зараз, коли завдяки втручанню мачухи, вона все-таки стала студенткою, Аня не змінила до неї свого ставлення.
Минали роки.
Університет залишився позаду. Аня влаштувалася на роботу й одразу ж пішла з дому.
Віктор і Віра залишилися удвох. Поступово їхні стосунки почали псуватися. Мабуть, відсутність Ані спровокувала їхнє відчуження.
До цього обидва займалися дівчинкою. Тепер потрібно було займатися один одним.
Виявилося, що це не так просто.
Віктор став випивати. Частіше і більше. Виявилося, що в нетверезому вигляді він дуже агресивний.
Віра любила його, тому терпіла. Кілька разів намагалася поговорити з Анею, просила, щоб та напоумила батька. Але Аня, яка все ще жила дитячими образами, тільки плечима знизала.
– Мені все одно. Він ваш чоловік, от і возитеся з ним. Або кидайте.
– Як це “кидайте”? Він же пропаде! – вигукнула мачуха, – схаменися, дівчинко, це ж твій батько!
– Ніякий він мені не батько, – кинула Аня.
Як же вона пишалася собою в той момент! Як раділа, що, нарешті, поставила мачуху “на місце”!
Раділа дівчина недовго.
Десь через місяць Віра зателефонувала і повідомила, що батько в лікарні.
– Сходи до нього, Аннушко, – тихо, крізь сльози попросила вона, – схоже, йому мало залишилося.
Це “Аннушка” немов струмом пронизало Аню наскрізь. Мама… Так її називала тільки вона. Перед очима замиготіли картинки з минулого, з очей полилися сльози.
І щось усередині Ані змінилося.
Вона поїхала в лікарню. Усю дорогу подумки просила, сама не знаючи кого.
– Ну, будь ласка, нехай тато одужає, будь ласка…
Віктор вийшов із лікарні через місяць.
Віра й Аня, все ще кожна сама по собі, були щасливі.
Однак, радість тривала недовго.
Віктор став значно слабшим, потребував допомоги. І це його бісило.
Свою злість він, ясна річ, вивалював на Віру.
Нещасна жінка не знала, як йому догодити. Але, як не старалася, у відповідь отримувала тільки образи і погрози. Віктор кричав, що викине її з квартири, що вона може йти на всі чотири сторони, що вона присмокталася до нього, як п’явка, і живе за його рахунок. Усе це посилювалося добірним матом і… пияцтвом.
Віктор немов спеціально себе знищував…
Аня не раз бачила ці огидні сцени. Дивувалася терпінню Віри, але… все одно не йшла з нею на контакт.
Батька накрив другий напад, після якого він лежав нерухомо майже рік. Нерухомо і мовчки.
Віра ходила за Віктором як за маленьким. До кінця намагалася підняти його на ноги.
Не вийшло…
Після похорону Аня зустрічалася з мачухою на дев’ятий і сороковий день.
Приїжджала одна, хоча на той час уже понад рік жила з Ігорем. Той не любив “подібні заходи”. Аня на це ніяк не реагувала: він навіть на похорон не прийшов.
А от Віра це одразу зазначила.
– Вибач, Аннушко (вона тепер увесь час так називала падчерку), придивилася б ти до свого хлопця. Жорстокий він. Такий зрадить у найневідповідніший момент.
– Не ваша справа, – кинула Аня у відповідь, але слова мачухи запам’ятала…
Вони спливли в пам’яті, коли Ігор несподівано запитав.
– А твій батяня заповіт залишив?
– Не знаю, він нічого такого не говорив.
– А вони одружені були? Ну, він і тітка ця?
– Ні.
– От і славненько! Гони її в шию! Адже вона за законом – ніхто!
– Що значить “ніхто”? – Аня насупилася, – вони понад десять років разом прожили.
– Ну і що? Раз не одружився, значить не хотів. І значить, квартира тепер тільки наша! У сенсі – твоя!
– Найімовірніше, – стала міркувати Аня вголос, – батько оформив заповіт. Не міг же він допустити, щоб його жінка в підсумку залишилася на вулиці? Хтозна, як я вчиню…
– Та йому все одно було! Напевно! Вона йому потрібна була, як робоча сила. Ось і все. Тож не переживай. Усе буде тип топ.
– Я й не переживаю, – відповіла Аня, – робити мені більше нічого…
Однак до нотаріуса вона сходила. І з’ясувала: заповіт є! І буде оголошений через пів року.
“Подбав-таки про неї – з роздратуванням думала Аня, – подивимося, чим справа скінчиться”.
Заповіт Віктор оформив на Аню. Навіщо він це зробив – незрозуміло. Вона і так була законною спадкоємицею.
Про Віру в документі не було ні слова. Хоча Ганні відійшли і гараж, і машина, і рахунок у банку.
І сума на ньому була чимала: все-таки до пенсії батько був військовим.
Для Віри це стало громом серед ясного неба. Ні, про те, що квартира їй не світить, жінка знала. Але вона свято вірила, що частину грошей Віктор залишив їй. Адже вони разом їх збирали.
А тепер, що робити? Рідні немає, нікого немає. Вона вже й квартирку на околиці пригледіла, думала з оплатою перший час проблем не буде.
Даремно сподівалася…
Їй стало зле просто на ґанку нотаріальної контори. Аня ледь встигла підхопити мачуху…
Лікарі сказали, що не все втрачено: скутість у рухах мине, і мова відновиться. Потрібно тільки виконувати рекомендації.
Ганна переїхала у квартиру батька, тепер уже у свою квартиру, і почала виходжувати мачуху.
Ігор, звісно, переїхав разом із нею.
Присутність у квартирі хворої жінки, та ще й “абсолютно чужої” сильно його дратувала.
Він без кінця нарікав Ані на це, говорив, що тітці буде краще в інтернаті, але Аня його не слухала. Ба більше, вона почала злитися.
– Слухай, чого ти розлютився? Людина хвора, їй потрібна допомога. Так, вона мені не рідна. І що? Зате вона з моїм батьком прожила багато років. А це, знаєш, не так просто було.
– Хотіла і жила, – парирував Ігор, – мабуть, знала, заради чого.
– А те, що вона мене ростила, це як?
– Ти говорила, що ненавидиш її.
– Це було давно. Зараз я розумію: якби не вона, невідомо, якою б я стала.
– Та годі, – усміхнувся Ігор, – ти сама себе зробила! До чого тут вона?
– І освіту я здобула завдяки цій жінці. Тому я зроблю все, щоб їй допомогти.
Однак, жодних висновків із подібних розмов Ігор не зробив і продовжував дошкуляти Аню доти, доки вона, по суті, не виставила його з дому.
А Віру Анна виходила. І запропонувала.
– Живіть тут, як раніше. Будемо вважати, що ніякого заповіту не було.
– Спасибі, Аннушко, – мачуха обійняла падчерку слабкими руками, – я залишуся за однієї умови: ми житимемо вдвох.
– Удвох?
– Звичайно. У мене ж немає іншої сім’ї, крім тебе.
І Аня погодилася.
***
Вони й тепер живуть разом. Аня вийшла заміж зовсім за іншу людину. У них уже двоє дітей. Бабуся Віра обожнює онуків. Допомагає своїй Ганнусі, чим тільки може. Навіть на роботу відпустила, коли молодшому рік виповнився.
А як же?
Молоді мають гроші заробляти. Квартиру пора на більшу міняти…
P. S. Ставте лайк і підписуйтесь на наш канал
