Як же ви мене дістали! Залиште мене в спокої!
– Соня, я сьогодні випадково з мамою зустрівся, – почав здалеку Максим, – вона запитувала, чи можна їй прийти на день народження Ксюші.
– Не можна, – не повертаючи голови, кинула у відповідь Софія.
– Слухай, – дуже м’яко запитав Максим, – може, час її пробачити? Уже два роки минуло.
– Уже? – спалахнула дружина, – а для мене – лише два роки! Я ні на секунду не можу забути той кошмар!
– Сонечко, люба, ну не можна ж так, – Максим підійшов ближче, обійняв дружину, – що було, те пройшло. Життя триває. Маму і так сильно покарано. Ти ж знаєш, як вона любить внучку, сумує. Нехай вона прийде, все-таки в дитини день народження.
– Ні! – Софія навіть зблідла від злості, – я не хочу її бачити!
– А я хочу! – вибухнув чоловік, – вона моя мати, між іншим! І, вже, якщо на те пішло, ви обидві тоді були винні! То чому страждає тільки вона?
– Ах, ось як ти думаєш? – Софія змінилася в обличчі, – ну що ж, нехай приходить. А ми з Ксюшею підемо. Святкуйте удвох!
– Соня! – обурився Максим, що ти несеш?! Тільки посмій так зробити! Я за себе не відповідаю!
– Посмію! – огризнулася дружина і вийшла з кімнати…
***
Софії заздрили всі: чоловік – успішний красень, власна квартира одразу після весілля, чудова свекруха.
Мало хто міг похвалитися такою великою кількістю бонусів на самому старті створення сім’ї.
І, звісно, Софія була щаслива.
Часто розповідала на роботі, як її любить чоловік, як піклується свекруха.
– Уявляєте, – робила вона великі очі, – Ніна Петрівна вмовила Максима купити мені шубку! Сказала, що в куртці холодно стояти на зупинках. Я ж на роботу дві пересадки роблю. Така уважна!
– Уявляєте, – це іншим разом, – Ніна Петрівна нам доставку організувала! У суботу вдень у гості зайшла, в холодильник зазирнула, мовляв, чи все в нас є, а ввечері кур’єр пакети привіз із супермаркету! І які! Тиждень можна в магазин не ходити!
– Ой, дівчатка, – це після дня народження, – мені свекруха останній айфон подарувала! Уявляєте?! Я тільки почала до нього придивлятися, а вона – раз, і здійснила мою мрію!
– Щастить тобі, Сонько, – в один голос заздрили подруги, слухаючи такі промови.
– Не те слово! – раділа Софія.
Коли вона завагітніла, захоплення з приводу свекрухи збільшилися в рази.
– Вона постачає мені фрукти!
– Ніна Петрівна записала мене до відомого лікаря! Хоче, щоб мене повністю обстежили.
– Ой, свекруха виконує всі мої бажання! Не встигну сказати, що мені чогось хочеться, як вона вже організовує пошуки і доставку!
– Вона мені таку теплу шаль купила!
– Дивіться, рукавички повністю натуральні: і хутро, і шкіра! Ніна Петрівна каже, що руки потрібно берегти змолоду!
Хтось скаже, що щось тут не так, і буде правий.
Неймовірна любов свекрухи до Софії миттєво випарувалася з народженням онуки. Тепер Ніну Петрівну цікавила тільки вона.
Свекруха приходила щодня з того самого дня, як Ксюшу привезли з пологового будинку.
Возилася з дівчинкою, купала, не спускала з рук.
Стежила за тим, чим харчується Софія: від цього залежала поживність молока. Адже її онука повинна отримувати тільки найкраще.
Коли молока стало менше і постало питання про прикорм, Ніна Петрівна рвала і метала.
– Ти позбавляєш дитину нормального, здорового харчування!
– Так молока не вистачає, – виправдовувалася Софія.
– Це тому, що ти не стараєшся, мало їси, недостатньо п’єш, груди не розробляєш!
– Я все роблю правильно! – мало не плакала Софія.
– Правильно? – обурювалася свекруха, – та ти весь час спиш на ходу! Не дарма тебе Сонею звуть! Соня і є!
Зрештою вона так дістала Софію, що та поскаржилася чоловікові.
– Максиме, зроби що-небудь. Твоя мама весь час тріпає мені нерви. Так і останнє молоко перегорить.
Максим попросив маму приходити не так часто…
Ніна Петрівна все зрозуміла й образилася.
З’являлася рідко, зате почала третирувати Софію телефоном.
Дзвонила щогодини. Запитувала, як Ксюша, що вона їла, як спала, що зараз робить.
Нагадувала невістці, що потрібно робити щоденне вологе прибирання, щоб дитина не дихала “всякою поганью”.
– Ти відкриваєш кватирку, коли Ксюшенька спить? Не забувай, їй потрібне свіже повітря! Та не забудь її накрити гарненько! А то я тебе знаю…
Коли дівчинка підросла, Ніна Петрівна стала мучити Соню з приводу приготування їжі для неї.
– Ти добре пюре приготувала? Сподіваюся, грудочок немає? Дивись, подавиться дитина!
– Ти жовток додала? Чому?
– Курку вари без шкіри! Бульйон не повинен бути жирним! Скільки разів тобі казати?!
Софія вже тихо ненавиділа свекруху, її повчання, зауваження, причіпки. Часто згадувала, якою та була раніше і якою стала.
Коли вкотре Ніна Петрівна взялася вчити Соню варити гречану кашу, Софія не витримала.
– Як же ви мене дістали! – вирвалося в неї, – залиште мене в спокої!
– Не залишу, – тут же знайшлася свекруха, – і не сподівайся. Ти мене найменше хвилюєш, мені небайдуже тільки одне: як живе моя внучка. Тому я завжди буду тебе контролювати! До речі, сьогодні чудова погода. Хочеш, я погуляю з Ксюшею.
– Ні, – не замислюючись відповіла Софія, – я сама з нею погуляю.
– Ну, дивись, – якимось зловісним голосом сказала свекруха, – моя справа – запропонувати… Я взагалі-то, як краще хотіла. Може, тобі в магазин потрібно…
– Я впораюся, – категоричним тоном обірвала свекруху Софія і поклала слухавку.
За годину вона зібрала доньку, взяла візок і вирушила на прогулянку.
Проходячи повз аптеку, згадала, що давно збиралася купити перекис водню. Придивилася через вітрину: жодної черги. Підкотила візок до самих сходинок, зафіксувала і швидко зайшла всередину.
Покупка зайняла хвилину, не більше…
Вийшовши з аптеки, Соня буквально остовпіла: візочка, в якому спала Ксюша, біля сходинок не було…
За секунду бідолашна жінка закричала так, що з аптеки і сусідніх магазинів почали вискакувати люди.
Зупинилося кілька автомобілів…
Усі стали шукати візок…
Соня ридала в істериці. У неї сяк-так з’ясували номери телефону чоловіка…
Подзвонили…
Повідомили, що зникла коляска з дитиною.
Максим прилетів десь через пів години. Оцінив обстановку.
Схопив заціпенілу від горя Соню, почав трясти.
– Досить ридати! Їдемо в поліцію!
– Вона десь тут…, – крізь сльози повторювала Соня, – треба ще пошукати…
Максим і кілька хлопців, що стояли поруч, побігли дворами…
Усі повернулися ні з чим…
– Викликайте поліцію, – сказав хтось…
Максим дістав телефон. І в цей момент йому зателефонували. Це була Ніна Петрівна.
Максим секунду забарився і все-таки відповів, вирішивши, що нічого матері говорити не буде. Бувай…
– Синку, ти де? – голос матері був таким веселим, радісним, що в Максима стиснулося серце…
– З роботи їду, мам. Ти щось хотіла?
– Приїжджай до мене. Ми з Ксюшенькою на тебе чекаємо.
– З ким? – закричав Максим, не вірячи в те, що чує і ще нічого не розуміючи.
– Із Ксюшею. Вона в мене.
– Чому вона в тебе? – ледь стримуючись, запитав Максим.
– Я її на вулиці знайшла. Твоя Соня кинула дитину в колясці й кудись пішла. Не знаю, синку, як ти довіряєш їй дівчинку?
– Я зараз приїду, – сказав Максим і відключив телефон.
– Соня, не плач, – чужим голосом сказав він дружині, – усе гаразд. Ксюша знайшлася.
– Де вона? – видихнула Софія.
– У моєї матері. Вставай. Поїдемо.
У розкритих очах Соні Максим побачив розгубленість, радість і водночас пекучу ненависть…
– Як вона могла? – прошепотіла дружина. Витерла сльози й пішла слідом за чоловіком…
Стосунки з’ясовували бурхливо.
Ніна Петрівна звинувачувала невістку в безвідповідальності, та її – в безсердечності та жорстокості.
Крик зупинив Максим.
– Взагалі-то, мамо, ми вже зібралися дзвонити в поліцію. Ти хоч розумієш, чим би для тебе це скінчилося? Соня, звісно, не права, але те, що зробила ти, ні в які ворота не лізе. Ти просто уяви, що ми з Сонею пережили за цю годину, що відчували. Ніколи не думав, що ти коли-небудь зробиш мені так боляче…
– Максиме, прости, – розплакалася Ніна Петрівна, яка тільки тепер зрозуміла, що накоїла, – я не хотіла. Точніше, не цього я хотіла.
– Тепер уже неважливо, чого ти хотіла, мамо. Важливо, що вийшло.
– Та я просто вирішила твою дружину провчити. Ось і все… Вона ж увесь час кидає дитину в колясці! Скільки таких випадків закінчувалися плачевно!
– Усе зрозуміло. Ти, як завжди, права, мам. Тільки метод вибрала нелюдський. Не знаю, чи пробачить тебе Соня?
– Пробачить? – обурилася Ніна Петрівна, – та не треба мені її прощення!
– Не треба, значить, не треба, – почувся твердий голос Соні, – відтепер прошу вас не з’являтися в нашому домі. А про те, щоб ви мені не дзвонили, я сама подбаю.
Так усе й закінчилося. Ніна Петрівна спілкується тільки із сином. Зателефонувати невістці вона не може – та заблокувала її телефон. До доньки Софії свекруха теж не підпускає. Якщо бачить її на вулиці, розвертається і йде в інший бік.
Ксюші скоро три рочки.
Бабусю свою вона не знає…
