Дружину Прохора ховали всім селом. Рано пішла в інший світ Віра, хворіла. Залишився в сорок років Прохор без дружини, вдівець із двома синами, старший Андрій дорослий, а молодшому Федьку тринадцять років. Залишився чоловік один у самому розквіті сил і стільки відразу на нього навалилося. Спочатку начебто нічого, звісно горе й біда, жили з Вірою дуже добре, не скандалили, вона хазяйновита жінка й любляча.
Прохор допомагав дружині, не пив, як інші сільські мужики, а зараз тим більше. У хаті все на ньому. Андрій – старший син зібрався було в армію, поїхав до військкомату на військову комісію, але знайшли щось у нього, начебто плоскостопість, не взяли на службу. Навіть трохи засмутився він, але вирішив.
– Може навіть це на краще, зате моїй Ірці не доведеться чекати мене з армії, нудьгувати і страждати, та й мені теж. Ось трохи згодом і одружимося з нею.
Вивчився Андрій на електромонтера і зібрався було вже освідчуватися своїй Ірці, симпатичній і спритній дівчині. Але сталася з ним біда. Прохор з Андрієм дах латали на хаті, а тут дощ почався. Послизнувся випадково Андрій і впав на землю на спину. Встати не зміг.
Прохор викликав швидку, відвезли сина в лікарню.
– Що ж тепер буде, – все думав батько. – Хоч би все обійшлося, цього ще не вистачало, дорослий хлопець і таке сталося, одружуватися збирався з Іркою.
Час минав, Андрія з лікарні виписали, але лежав удома, пересувався на милицях. Все чекав, що Ірина прийде, все поглядав на ворота, але не було її. А тут прийшов Костя, друг його, і сказав, що мати Ірини розносить по всьому селу, що не бути весіллю в Андрія та її доньки.
– Андрюха калікою залишився, не дозволю Ірці вийти за нього. Не вистачало їй все життя ходити за калікою, – говорила мати Ірини, її, звісно, хтось засуджував, але вона стояла на своєму.
– Мамо, ну може все обійдеться і встане на ноги Андрій, – умовляла доньку мати.
– Не обійдеться, давно б уже встав, – винесла вердикт мати Ірини, – і нічого тобі там у них робити. Знайдеться інший, ти дівка в нас видатна…
Андрію стало прикро, що його назвали калікою, і образився на Ірину.
– Так і передай Ірці, що я теж не хочу її бачити, якщо вона так легко здалася, – сказав він Кості, а та горда, теж образилася.
Встав на ноги Андрій, відкинув милиці вбік, але почорнів душею й обличчям, ніби як життя його більше не тішить. Прохор сам не свій ходить, шкода йому сина, ще й молодший на руках. Годувати й одягати треба, господарство у дворі.
Неподалік від Прохора жила Люба з батьками. Але ось уже два роки, як батьки загинули. Поверталися з міста на мотоциклі, потрапили під грозу, злива стіною, нічого не видно, треба б зупинитися було, та перечекати, та мабуть доля, потрапили вони під вантажну машину. Ось і живе Люба одна. Вона звісно не дитина, це на вигляд вона худенька, струненька, але їй скоро вже тридцять років виповниться. Працює Люба продавцем у магазині.
Сусідка її Варвара, літня жінка, дружила з матір’ю Люби, тому й взяла її під своє крило. Допомагала порадами, та й так не залишала її без нагляду.
– Любушко, тобі потрібно було в місто виїхати, там би й заміж вийшла, он яка ладненька, тобі зроду не даси стільки років. Немов вісімнадцятирічна дівчина. А тут у селі молодих хлопців мало, всі норовлять у місто виїхати, – говорила Варвара їй.
– Ні, тьотю Варь, не хочу я в місто. Я сільська мешканка. Там шумно і метушливо в місті, не люблю я це.
– Але тобі пора б заміж, уже тридцятник до тебе підкочує, діточок тобі треба встигнути народити.
– А за кого заміж-то, тьотю Варь, не подобається мені ніхто поки що. Може, й знайдеться якийсь, – сміялася Люба, – може, якийсь відряджений загляне…
Але Варвара вже задумала дещо. І свою задумку в довгий ящик відкладати не стала.
– Прохор мені не чужий, я свого часу з його матір’ю Ганною дружила, шкода, що пішла рано вона, хороша була жінка, і Прохор характером у неї вдався, – думала наодинці з собою вона. – Андрій його син теж гарний, працьовитий, та ось накульгує після того випадку. А що, як Любашу з Андрієм звести. Одружаться, закохаються. Адже з Іркою в нього нічого не вийшло. Будуть однією сім’єю жити, все легше, а то одні мужики в хаті.
Одного разу Варвара рішуче попрямувала до Люби, а за деякий час вийшла від неї задоволена і пішла до будинку Прохора.
– Здорово, Прохоре, не чекав, а я ось намалювалася, справа у мене до вас з Андрюхою, – радісно привіталася вона.
– Здорово, тітко Варваро, проходь, несподівано ти нагрянула, так, – промовив господар будинку.
– Слухай, Проша, твій Андрюха хлопець хороший, видний, та ви всі як на підбір, порода у вас така. Тільки шкода мені його, сьорбнув горя, носить тепер тягар у душі. Може пора йому життя своє змінити. Моя сусідка Любушка теж хороша дівчина, хазяйновита, щоправда, старша за твого Андрюху, але вона на вигляд немов дівчисько, красива, ніжна. Живе одна, скромна, себе тримає, з хлопцями і мужиками поводиться належно. Чим не дружина твоєму Андрюсі. А де він, до речі?
Прохор постукав у вікно, незабаром із хати з’явився Андрій, високий і ставний, трохи накульгуючи на праву ногу.
– Андрію, послухай-но з чим прийшла тітка Варвара.
Довго була Варвара в гостях у Прохора, вийшла з хвіртки, потираючи руки й усміхаючись. Вигоріла її задумана справа.
Незабаром Любаша перебралася в будинок Прохора, стала дружиною Андрія. Якось швидко вона звиклася зі своїм новим становищем, відчула, що в неї є сім’я. Особливо прив’язався до неї молодший брат чоловіка, Федька, може від того, що скучив за материнською ласкою. Любаша своє тепло віддавала йому, уроки допомогла робити, навіть твори разом із ним писала, з магазину солодощі приносила. Готувала смачно, всі в родині це швидко оцінили.Тури для сімейної відпустки
– Любо, – звертався до неї Федька, – оладок зі сметаною хочу, насмаж…
– Ти вже сам став, як оладок, – жартував над сином Прохор, – ти вже щоки наїв. Відгодувала ти нас, Люба, – жартівливо журив він її.
– Та це просто комплекція у вас така, всі здорові, порода ваша така, міцні, та високі. І їсти вам добре потрібно, – відповідала вона свекру.
Зі словом “свекор” не хотілося миритися Прохорові. Які в нього з’явилися думки в голові, він ховав їх у собі й боявся, щоб ніхто нічого не помітив. Йому дуже хотілося чути голос Любаші, побільше спілкуватися з нею, бачити її променисту посмішку. Але ні! Вона дружина сина і свої думки потрібно відкинути геть.
Андрій із Любою жили спокійно, особливої любові одне до одного не виявляли. Так, дбали одне про одного, розуміли, що одружилися не по коханню. Але обидва сподівалися – стерпиться-злюбиться. Та й тітка Варвара так казала. Прохор бачив, що син відтанув обличчям, усміхався, одужав і наче ожив душею. У вільний час від роботи займався по господарству. То паркан підправить і підфарбує, сарайчик ось новий прибудував.
Але помічав Прохор, що іноді ввечері кудись ішов Андрій. Прохор дивувався.
– Під боком дружина, а він кудись знову пішов, дивно все це.
Вирішив спостерігати, може здалося. Люба вечорами ставала похмурою і йшла у свою кімнату. Не втримався одного вечора і притримав за руку невістку.
– Любашо, а що відбувається? Якісь ви з Андрюхою обидва дивні? Начебто чоловік і дружина, а поводитеся немов чужі?
– Так, ні, нічого, – поспішила відповісти та, – здалося тобі, – ухилилася від розмови Люба й пішла до своєї кімнати, туди Прохор ніколи не заходив.
Але Прохор вирішив усе дізнатися до кінця. Наступного вечора в нього відбулася розмова із сином. Поставив йому те саме запитання. Андрій навкруги ходити не став.
– Бать, не бери в голову, – але подумавши додав, – а хоча краще зараз одразу все скажу, ніж носити це в собі. Не виходить сімейного життя в нас із Любою, не любимо ми одне одного, поспішили ми. Не виходить у нас нічого. Ні бать, у плані чоловічої сили в мене все нормально. Але не любить мене вона. І я її не люблю, хоч і дуже хороша вона. Тільки Ірка з голови моєї не виходить. Зустрічаюся я з нею, батя, кохаємо одне одного. Вона і заміж не хоче ні за кого виходити, виявляється, все на мене чекає… Не змогла мене забути, і я теж. У нас би з нею все гладко, якби не моє одруження. Що робити батькові? Три людини нещасні. Любаша теж не винна, послухав ми тітку Варвару. Поспішили.
– Так вона ж від чистого серця нам добра хотіла, – заступився Прохор за неї.
Але заграло серце в Прохора, ще сам не знаючи, як і що, але відчув полегшення в душі. Зрозумів, що розв’язка всього цього десь близько.
– Так ось куди йде син вечорами, до Ірини. А Любаша яка, мовчить і не скаржиться. Так ось що значить, усередині в мене якась плутанина, серце відчуває. Ох, а може мені здається, сивина в бороду, а біс у ребро?
Але наступного вечора Андрій знову під поважним приводом пішов із дому. Молодший Федька влігся спати. Любаша вийшла від нього з кімнати, завжди вимикає йому нічник, як він засне.
– Люба, у мене до тебе серйозна розмова, – взяв він її за руку. – Я все знаю, а ти даремно приховуєш, що чоловік твій ходить до іншої. Розумію, тобі незручно в цьому зізнатися, але це життя. Це кохання, а кохання не питає, воно що хочеш може з людиною витворити. Давай вирішимо це питання раз і назавжди. Поговорив я з Андрюхою, любить він Ірку, поспішили ми вас одружити. Але тут інше питання. Може ти й не повіриш, але я тебе кохаю, хоч і приховую давно. Не хотілося мені між вами вставати. Але якщо вже так сталося…
Любаша не дала йому договорити, – прикрила своєю долонькою його губи і прошепотіла.
– Адже я теж тебе люблю, теж боялася видати себе…
Про що вони говорили пошепки ще довгих дві години, але хіба таємне буває вічним? Наступного дня було все вирішено. Андрій із Любою швидко розлучилися. Він одружився з Іриною, а Прохор одружилися з Любою. За деякий час у цих двох сім’ях народилися доньки. Ходять батько і син один до одного в гості зі своїми сім’ями, все в них добре.
Тільки Варвара все думає.
– Як же це так я помилилася? Треба було відразу Любашу Прохору сватати. Старію я, старію. Але кохання – це сила. Вона все розставить на свої місця. А Прохор із Любашею молодці! Доньку-то свою Варенькою назвали.
Я вдячна за лайки і перегляди.
Спасибі, що читаєте, підписуєтеся і підтримуєте мене. Удачі всім у житті!
