Я в лікарні, значить, лежу. А ти друзів моїх спокушаєш?!
Оксана кинула Петра. Повернулася додому під ранок і заявила.
– Усе, любий. Я йду. Зустріла кохання всього свого життя, чоловіка, з яким буду щаслива.
– А я? Як же я?
– А що ти? Хочеш – теж будь щасливий. Я-то тут до чого?
Оксана знизала плечима і почала збирати речі.
– Так, одяг найнеобхідніший на перший час заберу зараз. Зимовий – потім.
– Оксана. То ти що, зрадила мене? – нарешті запитав ошелешений Петро.
– Ну так, – здивовано подивилася на нього Оксана. – Дивно, що ти цього досі не зрозумів.
– Але з ким?!
– З Антоном. Справжній чоловік! – очі Оксани заблищали. – Не те, що ти.
– Я теж справжній! Ти ж сама казала! – у розпачі заперечив Антон.
– Я помилялася.
Оксана грюкнула дверима, а Петро залишився один у порожній хаті. Години дві він сидів на краєчку ліжка, а потім раптом теж схопив сумку, покидав до неї деякі речі, викликав таксі й поїхав на вокзал.
***
Оксана була першою красунею в їхньому містечку. На неї задивлялися всі, але дісталася Оксана Петру. Він її викрав. Просто підстеріг біля роботи на машині, запропонував довезти до будинку, а сам – по газах і на вокзал. Поки дівчина не встигла нічого зрозуміти, заштовхнув у поїзд, що відходив, і відвіз на південь відпочивати.
– Ти такий раптовий і непередбачуваний, – муркотіла через тиждень Оксана.
Дівчина оцінила такий романтичний вчинок. Адже нікого – зовсім нікого! – з її знайомих не викрадали і не відвозили на південь.
– Чи то ще буде! – пообіцяв Петро.
І точно: після повернення він повів Оксанку в РАГС. Розслаблена південним сонцем і морем, дівчина погодилася вийти заміж.
Але сімейне життя не склалося. Адже Петро як думав: він працюватиме (благо, заробляв більш ніж пристойно), а Оксана – вестиме господарство. Ні, якщо захоче – нехай теж працює. Але щоб борщ і котлети завжди були на столі!
А Оксана як думала: вийде заміж, кине роботу, займатиметься собою і прикрашатиме своєю присутністю світ. І в цьому світі немає місця борщам і котлетам – тільки селері й авокадо!
Трохи різні бажання, згодні? Тож їм довелося шукати компроміс. Оксанку, звісно, після того, як Петро її викрав, звільнили. А на новій роботі вона домовилася на півставки. Тож півдня прикрашала собою офіс, а півдня – будинок Петра.
– Мамо, обід готовий? А то Петро скоро прийде! – вередувала Оксана, підпилюючи нігті.
– Так, донечко, скоро все готово буде!
– Поквапся, тобі ще потрібно піти звідси непомітно.
Так-так, ви все правильно зрозуміли. Головною кулінарною здібністю Оксанки було поїдання салатиків. А ось готуванням займалася її мати. Тільки Петру це було невідомо. Він цілими днями орав як проклятий, щоб порадувати свою Оксаночку новими вбраннями і прикрасами.
***
Але сталося страшне: Петро невдало впав – і обидві ноги зламав і загримів у лікарню. Оксаночка до нього заходила рідко: мовляв, від лікарняних запахів їй стає погано. Петро сумував, і це дуже засмучувало його лікаря і колишню однокласницю – Оленку.
– Петрику, тобі потрібні позитивні емоції, тільки тоді ти швидко зможеш одужати. А так – проваляєшся в лікарні ще місяць.
– Льонко, а що це ти так турбуєшся про мене? У мене дружина для цього є!
– Так-так, і де твоя дружина? Три тижні в лікарні лежиш, а її ніхто жодного разу не бачив!
– Їй лікарняні запахи не подобаються, от і не приходить.
– Який ти дурний, Петрику, – хитала головою Оленка.
Оленка була не красуня, просто звичайна дівчина. Симпатична, добра, уважна, недурна – але натовпи чоловіків за нею не бігали і в чергу вести до РАГСу не шикувалися. Був, щоправда, один, але Оленка його не любила. Вона з шостого класу була таємно закохана в Петьку. А той і не здогадувався.
– Моя Оксаночка краще готує, – заявив одного разу Петька, коли Олена принесла йому поїсти домашнього.
– Ха! Готує вона зараз десь там, а я годую тебе тут і зараз. Різницю вловлюєш?
Петро проковтнув образу, але продовжив нахвалювати дружину: і гарна вона, і доглянута, і готує, і працює – все-все встигає.
– Петрику, я не хочу бути яблуком розбрату у вашій родині. Але ти переоцінюєш Оксану. Вона зовсім не така людина, якою здається тобі.
– Мовчи, жінко, – засміявся Петро. – Я з нею живу, і мені краще відомо, яка моя Оксаночка.
Про те, що його виписують, Петро не встиг повідомити вчора Оксанці. Вона заявила, що зайнята і кинула слухавку. Тож сьогодні Петро планував влаштувати дружині сюрприз.
У під’їзд чоловік увійшов слідом за якимось мужиком. Той збіг сходами, а Петро плентався повільно: все ж таки два переломи…
– Коханий! – взвизгнула Оксана, відчиняючи двері.
Треба ж, подумав Петро, з вікна побачила і зустрічає! А Льонка казала, що…
Тут двері квартири зачинилися, а слова любові раптом зазвучали на два голоси – жіночий і чоловічий. Петро кулею – наскільки це можливо в його становищі – влетів на свій поверх, тремтячими руками відчинив двері, а там – такий сором і ганьба!
– Петре?! Ти що тут робиш?! – Очі в Оксани стали круглими як у сови.
– Жека?! Що ти робиш у мене вдома?! – Петро здивовано дивився на свого друга (судячи з усього, вже колишнього). Той обіймав за талію Оксану.
– Оксано! Ти казала, що він ще не скоро повернеться! – обурився Жека. – Та ну вас!
Гість махнув рукою і вийшов геть.
– Що це означає! – голос Петра раз у раз зривався на фальцет від обурення. – Я в лікарні, значить, лежу. А ти друзів моїх спокушаєш?!
– Це не те, що ти подумав! – Оксана так часто плескала своїми накладними віями, що ось-ось могла полетіти.
– А що я подумав? – з’їждив Петро.
– Жека зайшов, щоб прикрасити квартиру до твоєї виписки! Ми чекали на тебе завтра, хотіли влаштувати вечірку-сюрприз!
– Чому ти його зустріла криками “коханий”?
– Я репетирувала радісну зустріч!
На кожен аргумент Петра Оксана тут же видавала свій. І чоловік, зрештою, заспокоївся. Наступного дня Жека повністю підтвердив версію Оксанки: мовляв, готували сюрприз, репетирували. А сам вирішив: Бог відвів в останній момент. А то б через цю чарівницю позбувся найкращого друга.
Петро так сильно любив Оксанку і вірив їй, що навіть чужа шкарпетка під ліжком його не збентежила. Хіба мало!..
***
І знову Петро й Оксана зажили душа в душу. Смачні обіди, легкі сніданки, дбайливо випрасувані сорочки. Дружина все-все встигала, та ще й виглядала завжди свіжо! Ба більше: вона стала ще красивішою, та ще й яскравими обновками радувала Петра.
Одного разу Петро з Женькою заїхали вдень додому. Із запахів – тільки аромат парфумів Оксанки. Самої її немає. Удома не прибрано.
– Дивно, куди це поділася? – здивовано промовив Петро.
– Може, за продуктами зайшла?
– Може… Гаразд, зараз документи візьму – і поїдемо.
Увечері Оксанки теж не виявилося вдома. На ранок вона зателефонувала: мовляв, поїхала з подружкою покататися на машині, дорога слизька, так і так, ось тепер лежить у лікарні. Ні-ні, до неї в жодному разі не можна! Тут карантин, усе одно не пустять. І передачку не передадуть. І у віконце помахати не дозволять.
– Петрику, у нас у лікарні немає карантину. І Оксани немає, – намагалася достукатися до чоловіка Льонка.
– Оксаночка сказала, вони в іншому місті…
– Та я всі міста на півтори сотні кілометрів в окрузі обдзвонила. Немає її!
– Ти що, хочеш мені сказати, що Оксана мене обманює?
– Та нічого я не хочу сказати, – з досадою махнула рукою Льонка.
– Ну а чого тоді тінь на тин наводиш!
Петро відмовлявся навіть допускати думку, що Оксана може його обдурити. За півтора тижні після зникнення дружини він сидів в офісі і сумував.
– Петь, – кашлянув за спиною Жека.
– Чого тобі, – буркнув у відповідь Петро.
– Ти це, вибач, але Оксана не в лікарні.
– А де ж?
– Ну от, дивись, вона ж із Тетянкою поїхала в “інше місто”?
– Так, і обидві зараз у лікарні.
– Ось Тетянкині соцмережі. Ось сьогодні вона пост виклала. Ось – вони з Оксанкою, – тикав пальцем у телефон Жека.
Обидві подруги були в яскравих легких сукнях, а не лікарняних піжамах. І за спиною їх були не лікарняні стіни, а пальми і блакитне морське узбережжя. Дівчата обіймалися і піднімали келихи з коктейлями.
– …! – вилаявся Петро. – І як це розуміти?
– Вибач, друже. Я не знаю…- сумно відповів Жека. – Але мене більше цікавить: хто їх фотографував?
Тут прилетіло повідомлення від Оксанки: мовляв, завтра виписують. Вони з Танюхою викличуть таксі й самі доберуться.
Наступного дня дружина дійсно повернулася додому – покращала, засмагла.
– Звідки засмага? – суворо запитав Петро.
– Так там кварцування було, а від нього завжди виходить засмага!
– А ти впевнена, що в лікарні лежала?
– Звичайно! Є сумніви?
– Так, я бачив ваші з Танюхою фотки!
Оксана вилаялася, грюкнула віями і тут же защебетала.
– Петрику, розумієш, ми спонтанно вирішили з’їздити відпочити!
– До чого тоді брехня?
– А раптом ти б не відпустив?
– Гаразд. Хто вас фотографував?
– Різні туристи, ми просили сфоткати нас удвох!
Петро задумався. Начебто, все логічно. Але якось не вірилося в це. І як бути? Адже не можна жити з людиною, якій не віриш! Для себе Петро вирішив, що все було так, як розповіла Оксана.
***
Ще півроку пролетіли як казка. Оксана муркотіла Петру на вушко, що він найкращий, як дитя мале раділа подарункам і тішила чоловіка то тортиками, то пирогами, то лазаньєю… За це Петро прощав їй усе: і пізні прогулянки з подругами, і дискотеки до ранку, і навіть те, що слухавку не завжди брала.
І тут, як грім серед ясного неба.
– Усе, любий. Я йду. Зустріла кохання всього свого життя, чоловіка, з яким буду щаслива…
Петро сидів і дивився в одну точку і раптом згадав одну кумедну річ: учора Оксана говорила про потяг, який їхав до мору. Так у нього ж є всі шанси наздогнати й повернути втікачку! Як колись, коли він її викрав.
У той момент, коли Петро підбіг до поїзда, Оксана якраз сідала у вагон. Поруч із нею був вусатий мужик – раза в два ширший за Петра. Він підсаджував Оксанку на сходинці, та радісно повизгувала.
Уся ця сцена здалася Петрові такою огидною, що в нього запаморочилося в голові. Петро впав на перон. До нього збіглися проводжаючі. Оксана цього навіть не помітила.
– Відійдіть, я – лікар, зараз допоможу, – над Петром схилилося знайоме обличчя, і він знепритомнів.
До тями Петро прийшов у лікарні. Навколо було тихо, пахло чимось приємним, а в кріслі неподалік хтось сидів.
– Оксано, це ти? – покликав Петро.
– Ні, дурний. Це я, – відповіла Льонка.
– А що ти тут… там…
– “Там” я забирала документи на розлучення: Оксана попросила. “Тут” – стежу за тобою. Знатно ж ти приклався на пероні!
– Вона поїхала? – туга розривала душу Петра.
– Так, Петю. Повір, так краще.
– Краще для кого?!
– Та для всіх! Загалом, я бачу, ти отямився. Тож – піду я.
Льонка вийшла з палати, а Петро задумався, як йому жити далі.
На ранок його відпустили з лікарні. Петро йшов додому, знаючи, що його зустріне порожня квартира. Але ще в під’їзді він відчув знайомий запах фірмових Оксанкиних котлеток. Ніхто так більше не готував! Біля дверей запах став зовсім нестерпним.
– Ти повернулася! – закричав Петро. – Це був жарт?!
На кухні щось упало. Як виявилося – теща. Вона була не в курсі доньчиних афер, тому як завжди прийшла приготувати обід замість неї.
– Петько? Що ти тут робиш?
– А ви?
– А я… це… ну ось… – і показала на котлети. Тієї самої особливої форми і з особливим ароматом, які готувала Оксана. Чи теща?
– То це ви весь час готували?
– Так. Оксана так і не навчилася…
Уже потім з’ясувалося, що для “справжнього чоловіка” Оксана спустошила всі рахунки Петра – цими грошима оплатили поїздку. За чотири місяці, коли гроші скінчилися, залицяльник вигнав Оксанку наче песика. І та повернулася до Петра.
– Петрику, це була помилка! Я кохаю тільки тебе!
– Ні, дитинко, я більше на це не поведуся.
– Мамо?! – Оксана побачила матір, що виходить із кухні. Та мала просто чудовий вигляд, на відміну від доньки. – Що ти тут робиш?
– Котлетки смажу, – знизала плечима мати. – Петрику, тобі з пюрешечкою чи макарошками?
– Давай із макарошками!
– Гаразд, мій добрий, буде з макарошками, – теща посміхнулася зятю і пішла на кухню.
Оксана скривилася.
– Фу-у-у, яка гидота!
– Де це гидота?
– Та ось це все… Ти… моя мати…
– Не подобається – не дивись!
Оксана почервоніла і вибігла з квартири.
– Петь, я все приготувала, давай, вечеряй, я пішла в кіно!
– Дякую! Ви – найкраща теща! Хоч і колишня.
– А ти – найкращий зять, хоч і колишній, – розсміялася у відповідь теща. – Оленці привіт!
***
Незабаром на сходах пролунав знайомий цокіт підборів. Це бігла-поспішала додому Оленка. Тоді, чотири місяці тому, вона вирішила, що не залишить Петра. Разом з екс-тещею вони виходжували чоловіка: той лежав, уткнувшись у стінку, відмовлявся їсти. За місяць прийшов до тями і зрозумів: у нього в душі не тільки вдячність до Оленки, а й щось більше.
Теща, зрозумівши, що виростила монстра, теж потребувала підтримки, і Петро з Оленою запропонували пожити в них. Та погодилася, і несподівано для себе знайшла в сторонніх людях рідні душі. По секрету: зовсім скоро вона теж виходить заміж! За сусіда Петра: той одного разу заглянув на запаморочливий запах котлет і потонув в очах тієї, що їх готувала.
Ось так Оксана, сама того не бажаючи, своєю зрадою створила щастя матері, колишньому чоловікові, Лєньці та сусідові Петру.
А от де вона сама зараз – ми не знаємо, та й не хочемо знати. Поділом зрадниці!
