— І носа з кімнати не висовуй, нахабо! Тільки спробуй показати свою пику — сама побачиш, що буде! — прошипіла свекруха.
— Навіть не смій! — Наталія Петрівна розвернулася так різко, що її сережки зі стразами хитнулися й пустили по стіні дрібні блискучі зайчики. — Щоб я тебе не бачила, поки Нестерови в нас! Сиди у своїй комірчині й мовчи!
Марта застигла біля прочинених кухонних дверей, стискаючи в пальцях рушник. Крізь вузьку шпарину вона бачила, як свекруха поправляє вазу зі штучними трояндами на журнальному столику, розгладжує серветки й перевіряє, чи рівно стоять кришталеві келихи на таці.
— Мамо, заспокойся… — спробував озватися Андрій, але Наталія Петрівна відмахнулася від сина так, ніби перед нею дзижчала надокучлива муха.
— Мені тільки й бракувало зганьбитися перед людьми! Нестерови прийдуть, побачать оцю… — вона запнулася, підбираючи слово, — побачать її, і що подумають? Що мій син узяв за дружину бозна-кого?
Марта беззвучно причинила двері. Руки в неї тремтіли, проте вона змусила себе дихати рівно. Три роки. Уже три роки вона живе в цій квартирі на Покровській, у самому серці Запоріжжя, і щоразу, коли приходять гості, її ховають, наче сороміцьку таємницю. Наче бракований товар, який незручно виставити на вітрину.
За десять хвилин пролунав дзвінок. Марта чула, як свекруха солодко щебече з гостями, як зливаються голоси, як сміється Андрій — тим особливим, світським сміхом, яким він ніколи не сміявся поруч із нею.
Вона стояла біля вікна своєї кімнати — тієї самої «комірчини», як називала її Наталія Петрівна, — і дивилася на вечірнє місто.
Жовтневі сутінки густішали швидко. У вікнах будинків навпроти одне за одним спалахували вогники, і Марті раптом спало на думку: скільки там, за цими освітленими шибками, таких самих жінок, як вона? Тих, хто ховається від чужих очей. Тих, хто у власному домі став невидимкою.
Вона виросла у Львові, у звичайній родині. Батько працював на заводі, мати — у бібліотеці. Після технікуму Марта переїхала до Запоріжжя, винайняла кімнату на Бабурці й влаштувалася адміністраторкою до стоматологічної клініки. Там вона й познайомилася з Андрієм. Він прийшов лікувати зуби, усміхався, жартував, запросив її на каву. Тоді він здавався зовсім іншим. А може, це вона надто хотіла в це повірити?
— Марто, принеси ще льоду, — долинув із вітальні голос Андрія. Він промовив це таким тоном, яким звертаються до обслуги.
Вона дістала з морозилки форму з кубиками льоду й вийшла. У вітальні змішалися запахи дорогих парфумів і коньяку. За столом сиділо подружжя Нестерових — літня пара, бездоганно вдягнена й стримана. Поруч сяяла Наталія Петрівна, наче новорічна ялинка.
— О, ось і наша помічниця, — свекруха навіть не глянула в її бік. — Постав на стіл і йди.
Нестерова, холодна на вигляд жінка років шістдесяти, окинула Марту оцінним поглядом.
— А це хто? Нова хатня робітниця?
Повітря ніби враз узялося кригою. Марта поставила ємність із льодом і підвела очі. Андрій уткнувся в телефон. Наталія Петрівна натягнула на обличчя вимушену усмішку.
— Та що ви, Маріє Сергіївно! Вона… ну, далека родичка. Часом допомагає по господарству.
Родичка. Дружина її сина — «далека родичка».
Усередині Марти щось тихо, майже нечутно клацнуло. Але вона відчула, як той короткий звук прокотився всім тілом. Повільно витерла руки об фартух, а тоді зняла його. Акуратно склала й поклала на спинку стільця.
— Я його дружина, — сказала вона неголосно, проте виразно. — Дружина Андрія. Уже три роки.
Наталія Петрівна схопилася так різко, що кавова чашка перекинулася й темна пляма розповзлася по скатертині.
— Ти… як ти посміла?! Геть звідси! Негайно вийди з вітальні!
— Ні, — Марта похитала головою. — Я не піду. Мені досить ховатися у власному домі.
Андрій нарешті відірвався від телефона. На його обличчі застигло нерозуміння, роздратування і ще щось — страх перед матір’ю.
— Марто, не влаштовуй сцен. Іди до кімнати, потім поговоримо.
— Потім? — Марта коротко засміялася. — Ми три роки живемо в цьому «потім». Коли мама не чує. Коли гостей немає. Коли вона засне. Я більше не чекатиму на твоє «потім».
Нестерови сиділи приголомшені; вочевидь, такого повороту вони не передбачали. Наталія Петрівна почервоніла від люті.
— Ах ти ж… безсоромна! Я з жалю впустила тебе в цей дім! Годувала, одягала, а ти мені…
— З жалю? — голос Марти став міцнішим. — Я опинилася в цьому домі тому, що ваш син одружився зі мною. А ви з першого ж дня робили все, аби я почувалася служницею, а не членом родини.
Вона взяла свою сумку з передпокою й накинула пальто. Руки знову тремтіли, та цього разу не від страху.
