— Я не забула переказати гроші твоїй матері. Я навмисне цього не зробила, — різко сказала дружина, коли її чоловік уже восьмий місяць сидів без роботи.
— Оксано, ти знову не відправила гроші Тетяні Ігорівні! — у голосі Андрія бриніло відверте звинувачення, щойно вона переступила поріг квартири після десятигодинного робочого дня.
Оксана завмерла, не встигнувши навіть нормально зняти взуття. Ключі в її пальцях тремтіли від утоми, а тепер ще й від роздратування.
— Я нічого не забула, — повільно випросталась вона й подивилася на чоловіка, який стояв у дверях вітальні з невдоволеним обличчям. — Я свідомо не переказала їй гроші.
— Як це — не переказала? Мама чекала на ці кошти! У неї завтра останній день оплати комунальних послуг!
— У твоєї мами є власна пенсія, заощадження, ще й кімнату у квартирі вона здає, — Оксана обійшла його й попрямувала на кухню. — А в нас кредит за машину, який ти оформив, коли ще працював. І вже вісім місяців я одна тягну всі платежі.
— Знову ти за своє! — Андрій рушив слідом. — Я ж тобі сто разів пояснював: у моїй сфері зараз криза. Немає сенсу погоджуватися на копійчані вакансії програміста. Треба дочекатися нормальної пропозиції.
Оксана відчинила холодильник і втомлено видихнула: полиці майже порожні.
— Ти навіть у магазин не сходив? — вона обернулася до чоловіка. — Я ж зранку залишила список і гроші.
— У мене була онлайн-співбесіда, — знизав плечима Андрій. — Потім ще говорив із колишньою командою. Просто не встиг.
— Зате встиг подзвонити матері й поскаржитися, що я не надіслала їй п’ятнадцять тисяч гривень, — Оксана дістала з сумки продукти, які купила дорогою додому. — Знаєш що? Я більше так не можу. Мені набридло. І фізично, і морально. Я працюю одна, готую, прибираю, оплачую все, а від тебе чую тільки докори й нескінченний захист твоєї мами.
— Не перебільшуй, — Андрій сів за стіл, ніби само собою зрозуміло, що вечерю зараз приготує дружина. — Це тимчасово. Щойно я знайду роботу з пристойною зарплатою, усе стане на свої місця.
— Коли саме? — Оксана різко повернулася до нього. — Через місяць? Через рік? Чи тоді, коли я остаточно зламаюся, бо вдень працюю проєктною менеджеркою в рекламній агенції, а вечорами беру ще додаткові замовлення?
— Ти сама погодилася на ті підробітки, — кинув він. — Тебе ніхто не змушував.
— А з чого, по-твоєму, ми маємо платити за твою машину, за орендовану квартиру й ще утримувати твою матір? — Оксана взялася нарізати овочі для салату. — Моєї зарплати ледь вистачає на найнеобхідніше.
— По-перше, це наша машина. А по-друге, мамі справді потрібна допомога. Вона мене сама виховала, я не можу її покинути.
— Тетяна Ігорівна виховувала тебе тридцять п’ять років тому! — не витримала Оксана. — Зараз їй шістдесят два, вона працює бухгалтеркою на пів ставки, отримує пенсію і здає кімнату у своїй трикімнатній квартирі. Її доходи більші за мої!
— Звідки ти знаєш про кімнату? — Андрій насупився.
— Випадково побачила оголошення серед пропозицій оренди. Впізнала адресу й фотографії, — Оксана поставила перед ним тарілку із салатом. — Лише за цю кімнату вона має двадцять п’ять тисяч гривень щомісяця. І це окремо від пенсії та зарплати.
— Ти стежиш за моєю матір’ю? — обурився він.
— Я намагаюся зрозуміти, чому ми повинні її фінансувати, коли самі ледве зводимо кінці з кінцями! — Оксана сіла навпроти. — І ще хочу збагнути, чому ти вже восьмий місяць сидиш удома й відкидаєш будь-яку роботу, бо вона тобі, бачте, «не гідна».
— Бо в мене десять років досвіду! Я не піду працювати за шістдесят тисяч, якщо раніше отримував сто п’ятдесят!
— На тій посаді, з якої тебе звільнили через скорочення, — нагадала Оксана. — Відтоді минуло вісім місяців. За такий час можна було знайти не одну, а десять робіт.
— Мама правильно каже, — Андрій відсунув тарілку. — Ти мене зовсім не підтримуєш. Замість того щоб вірити в мене, тільки дорікаєш.
— Твоя мама взагалі вважає, що ти одружився не з тією жінкою, — Оксана підвелася. — При кожній зустрічі вона повторює: порядна дружина має утримувати чоловіка й не ставити зайвих запитань.
— Вона просто за мене хвилюється.
— А за мене хто хвилюється? — голос Оксани здригнувся. — Хто хоч раз спитав, як я почуваюся? Чи висипаюся я, коли майже щовечора працюю до опівночі? Чи залишилися в мене сили?
Андрій мовчки відвів погляд.
— От саме, — Оксана схопила сумку. — Я піду прогуляюся. Мені треба подихати повітрям і подумати.
На вулиці вона дістала телефон і набрала подругу.
— Юліє? Можна я до тебе заїду? Мені треба виговоритися.
За пів години Оксана вже сиділа на кухні в Юлії, стискаючи в долонях чашку гарячого чаю.
— Я більше не витримую, — похитала вона головою. — Вісім місяців усе на мені. А він тільки критикує й прикриває будь-яку розмову своєю мамою.
— А свекруха? Їй справді потрібна фінансова допомога? — Юлія подивилася на неї уважно й серйозно.
— Та саме в цьому вся суть, — гірко всміхнулася Оксана. — Вона допомоги не потребує. Я встигла дещо з’ясувати.
