— Андрію, ти мені сам зараз поясниш, що тут відбувається, чи мені одразу набирати поліцію? — Оксана завмерла в передпокої, навіть не розстебнувши пальта, і перевела погляд із чужих валіз на прочинені двері великої кімнати.
Валіз було дві: темно-синя, на коліщатках, і стара бордова, з потертою ручкою. Біля них валялася спортивна сумка, з якої назовні стирчав ремінь, а на банкетці вже вмостився магазинний пакет із капцями, зубною щіткою та кількома баночками крему. Усе це зовсім не скидалося на візит «на пів години». Радше на початок нового життя. Або принаймні на спробу зробити вигляд, що це нове життя вже почалося.
З кімнати долинали голоси. Жіночий — упевнений, трохи різкуватий, із тією самою інтонацією, від якої в Оксани завжди напружувалися щелепи. Чоловічий — тихіший, ніби виправдувальний, але без жодної тривоги. Саме це й кольнуло найболючіше. Не розгубленість, не здивування, не бажання кинутися назустріч і все пояснити. А звичайний тон людини, яка вважає ситуацію цілком нормальною.
Оксана зачинила за собою двері гучніше, ніж збиралася. У передпокої клацнув замок, і майже відразу з кімнати визирнув Андрій.
— О, ти вже вдома? — промовив він так, наче вона повернулася не до власної квартири, а завітала в гості до знайомих.
— Бачу, що вчасно, — сухо відповіла Оксана й повільно поклала ключі на тумбу.
Андрій вийшов у коридор, потер шию і чомусь усміхнувся.
— Тільки не починай одразу. Я зараз усе поясню.
Та пояснювати він не поспішав.
Оксана пройшла далі й зупинилася на порозі кімнати.
Біля розчиненої шафи стояла його сестра Наталія. В одній руці вона тримала стос футболок, другою поправляла блискавку на дорожній косметичці. На дивані вже лежали її джинси, кофта, зарядний пристрій, пакет із домашнім одягом. Наталія підвела голову, зустрілася з Оксаною поглядом і навіть не знітилася. Лише трохи вище підняла підборіддя, ніби заздалегідь налаштувалася на суперечку й вирішила не поступатися ні в чому.
— Привіт, — сказала вона. — Ми не думали, що ти прийдеш так рано.
Оксана промовчала. Вона дивилася не на Наталію, а на відчинену шафу. На порожню полицю, де ще вранці лежали її пледи й коробка із сезонними речами. Коробки не було. Плед також зник.
— Я поки виніс їх на лоджію, — поспішно озвався Андрій, помітивши її погляд. — Нічого з ними не станеться. Там сухо.
Оксана повернулася до нього.
— Ти виніс мої речі на лоджію?
— Тимчасово. Не роби з цього трагедії.
Оце його «не роби трагедії» завжди звучало однаково. Наче не він переступав чужі межі, а вона виснажувала його самим фактом, що ці межі помічала.
Оксана повільно зняла пальто, охайно повісила його на гачок і повернулася до кімнати. Усередині в неї вже не кипіло. Навпаки — усе зібралося в холодний, тугий вузол. Коли людина злиться, вона може наговорити зайвого. А коли злість стихає й перед очима раптом складається вся картина, тоді така людина стає справді небезпечною.
Андрій заговорив швидше, ніби намагаючись випередити її мовчання:
— У Наталії непроста ситуація. На пару тижнів, максимум на місяць. Їй зараз просто нікуди подітися. Ти ж розумієш, я не міг залишити рідну сестру на вулиці.
— На вулиці? — перепитала Оксана.
— Ну, це я образно.
— А де вона жила до того, як ти привіз її сюди з валізами?
Наталія різко засунула шухляду комода й відповіла сама:
— Знімала квартиру. Власниця вирішила її продавати й попросила звільнити житло. Я, між іншим, нічого поганого тобі не зробила, Оксано. Не розумію, чому ти так на мене дивишся.
Оксана нарешті перевела погляд прямо на неї.
— Бо ти розкладаєш свої речі в моїй квартирі без мого дозволу.
— Та годі тобі, ніби я тобі на шию сіла, — пирхнула Наталія. — Я ж не чужа людина.
Андрій відразу підхопив:
— Саме так. Вона не чужа. Рідна сестра.
Оксана подивилася на чоловіка. Кілька секунд ніхто не озивався. Десь у сусідів зверху протягли по підлозі щось важке — стелею прокотився скрип, а потім знову стало тихо.
І тоді Оксана спокійно, без крику й надриву, запитала:
— Андрію, з якого моменту твоя сестра мешкає в моїй дошлюбній квартирі?
Наталія застигла, так і не поклавши стос речей на полицю.
Андрій розтулив рота, але нічого не сказав. Упевненість, з якою він кілька хвилин тому вийшов у передпокій, розсипалася просто на очах. Мабуть, тому, що в цьому формулюванні не залишалося місця для його улюбленого туману: «у нас усе спільне», «ми ж сім’я», «а що такого». Слова прозвучали чітко й жорстко: твоя сестра, моя квартира, дошлюбна.
— Оксано, ну навіщо ти так? — нарешті видавив він. — Ми взагалі-то одружені.
— Це не відповідь.
— Я просто вважав, що в такій ситуації не варто влаштовувати допит.
— А я вважаю, що не варто заселяти людей у моє житло без моєї згоди.
Наталія різко кинула речі на диван.
— Якби я знала, що тут буде такий прийом, то взагалі б не приїхала.
— От і не приїжджала б, — рівно сказала Оксана.
Наталія кліпнула, явно не чекаючи, що їй відповідатимуть без звичної ввічливої обгортки.
Андрій зробив крок уперед.
— Оксано, давай без скандалу. Нічого страшного ж не сталося.
Вона трохи нахилила голову набік, ніби прислухалася до добре знайомої фрази й перевіряла, чи не почулося їй.
— Нічого страшного? Ти виніс мої речі на лоджію, не попередив мене, привіз сюди сестру, яка вже облаштовує собі побут, і тепер кажеш, що нічого страшного?
— Я хотів поговорити ввечері.
— Ти вже поговорив. Своїми вчинками.
Наталія всміхнулася, але усмішка вийшла нервова.
— Та чого ти так учепилася в ці квадратні метри? Андрій тобі чоловік, а не квартирант.
Оксана повернулася до неї.
— Ще одне слово про квадратні метри — і наша розмова стане дуже короткою.
Наталія підняла брови.
— Погрожуєш?
— Попереджаю.
Андрій провів долонею по обличчю. Вигляд у нього став такий, як перед родинними застіллями, коли він уже розумів: доведеться подобатися всім одразу, а це неможливо.
— Наталю, помовчи поки, — тихо сказав він.
— А чого це я маю мовчати? Мене тут наче на лаву підсудних посадили.
— Бо питання не до тебе, — відрізала Оксана. — Тебе сюди запросила не шафа в передпокої і не диван у кімнаті. Тебе привів Андрій. От із ним я й розмовляю.
Вона сіла на край крісла, навіть не роззувшись. Сумку поклала поруч. Це була її давня звичка: якщо розмова неприємна — спершу сісти. Людина, яка стоїть, швидше зривається на різкість. Тій, що сидить, легше втримати себе в руках.
— Отже, — промовила вона. — Ти сам вирішив поселити тут Наталію. Без дзвінка, без повідомлення, без запитання. Так?
— Я знав, що ти будеш проти, — відповів Андрій, дивлячись убік.
— Тобто ти свідомо зробив це в мене за спиною.
— Я зробив це, бо часу не було.
— На дзвінок вистачило б сорока секунд.
Він промовчав.
Наталія раптом ляснула долонею по стегну, ніби підганяла цю розмову.
— Слухайте, це вже смішно. Я не на курорт приїхала. У мене справжні проблеми. Чи ти з тих жінок, яким аби тільки показати, хто тут господиня?
— Я тут і є господиня, — сказала Оксана.
Вона вимовила це тихо, але після цих слів повітря в кімнаті ніби охололо.
Андрій одразу втрутився:
— Усе, досить. Ми зараз не будемо мірятися правами. Наталія трохи поживе, а потім знайде інший варіант.
Оксана подивилася на нього так уважно, що він відвів очі.
— Ти вже вирішив, яку кімнату їй звільнити?
Він не відповів одразу. І ця пауза сказала більше за будь-які слова.
— Я запитала: ти вже вирішив, яку кімнату їй звільнити?
— Я подумав, що Наталії буде зручніше у великій кімнаті. Вона працює дистанційно, їй потрібен стіл.
Оксана повільно видихнула носом.
— У великій кімнаті стоїть мій робочий стіл. Там мої папки. Мій ноутбук. Мої документи. І мої речі.
— Можна ж тимчасово переставити…
Він урвався. Запізно згадав, що слово «переставити» в такій ситуації звучить як вирок. І не меблям — а звичному укладу, особистому простору, праву розпоряджатися власним домом.
Оксана підвелася.
— Тоді слухайте мене дуже уважно. Обоє. Наталія не залишається тут ні на ніч, ні на тиждень, ні на місяць, ані на якесь ваше «потім подивимося за обставинами».
