— Нічогенько ви собі влаштувалися, справжні багатії! Грошей, мабуть, не перерахувати, дача — наче панський маєток, а рідня тим часом ледве кінці з кінцями зводить. І совість вас зовсім не мучить, коли на стіл таку розкіш виставляєте, знаючи, що сестрі з дитиною навіть прихилитися ніде?
Різкі слова тітки Оксани ніби важкий камінь упали просто посеред святкового торта. Катерина зблідла, а Дмитро повільно поклав виделку на тарілку.
Того дня Катерині виповнювався тридцять один рік. Вони з чоловіком нарешті довели до ладу свою невелику, але затишну дачу, куплену ще минулого літа. Хотілося тихого родинного вечора: соковитого шашлику в новій альтанці, дитячого сміху біля батута й спокою під розлогими старими липами. Та родичі Галини Іванівни, Катерининої матері, на цей вечір, як з’ясувалося, мали зовсім інші наміри.
Тітка Оксана приїхала не лише з букетом і привітаннями. Разом із нею з’явилися її донька Наталія та онука Софія. У свої тридцять п’ять Наталія працювала логопединею за мізерну платню, мешкала з батьками й сама тягнула дитину від чоловіка, який утік до Києва ще до народження дівчинки.
Галина Іванівна, відчувши, як напруження густішає, обережно звернулася до сестри, намагаючись бодай трохи пригасити сварку.
— Оксано, та які з нас багатії? — лагідно, майже примирливо мовила Галина Іванівна, ніби намацувала слова, що не образять сестру. — Катерина з Дмитром двадцять років виплачували кредит за житло, відмовляли собі ледь не в усьому. І ви ж теж не бідуєте: трикімнатна квартира є, машина під вікном стоїть…
— Ой, тільки не треба порівнювати! — різко урвала її Оксана. — У твоєї Катерини все давно влаштовано, а наша Наталія, схоже, до самої старості сидітиме в нас на шиї. Жодного просвіту, жодних шансів нормально стати на ноги!
Святкова легкість, яка ще недавно трималася в повітрі, зникла так швидко, ніби її й не було. Оксана більше не ходила довкола та одразу перейшла до справи:
— Коротше, ми з Ігорем надумали купити Наталії житло. Невеличку однокімнатну квартиру. Самі розумієте, з її зарплатою банк їй і копійки не довірить. Тому іпотеку оформлюємо на себе. Але є одна проблема…
Вона замовкла на мить і повільно ковзнула поглядом по доглянутому подвір’ю.
— Банку потрібні поручителі. Не абихто, а люди з чистою кредитною історією, стабільним становищем і власною нерухомістю. От ми й подумали: ви з Дмитром підходите ідеально. Катерина ж у банку працює, знає всі ці правила зсередини. Поставите підписи — і за два тижні Наталія з Софією нарешті переїдуть від нас. Допоможете рідним людям?
У Катерини враз пересохло в роті.
Вона надто добре знала, що ховається за словом «поручитель». Для інших це могло здаватися формальністю, кількома підписами на папері. Для Катерини ж це означало чужий кредит, який у будь-який момент міг лягти на їхні з Дмитром плечі на довгі п’ятнадцять років.
— Тітко Оксано, — обережно промовила вона, намагаючись говорити рівно, — такі речі не вирішують посеред дня народження. Нам із Дмитром треба все зважити.
— А що тут зважувати? — Оксана роздратовано вдарила долонею по столу. — До понеділка банк чекає відповіді. Ви ж не чужі люди! Невже важко поставити підпис заради сестри?
Наступний ранок після того «свята» зустрів їх непривітним холодом. За сніданком ніхто майже не озивався. Лише коли тарілки прибрали зі столу, Оксана різко поставила питання руба:
— Ну то що? Надумали?
Катерина подивилася Наталії просто в очі й тихо сказала:
— Тітко Оксано, Наталіє, не ображайтеся, але ми не станемо вашими поручителями. Для нас це занадто великий ризик.
— То ви нам не вірите?! — Оксана підхопилася з місця. — Присягаюся, усе виплатимо до гривні! Моя пенсія піде на внески, Ігор знайде роботу…
— Ваша пенсія — десять тисяч гривень, — жорстко перебив Дмитро. — А щомісячний платіж буде щонайменше п’ятнадцять. Коли дядько Ігор за кілька років сам вийде на пенсію, чим ви закриватимете борг?
— Якщо ви бодай раз припините платити, банк постукає вже у наші двері. Ви справді хочете, щоб ми п’ятнадцять років жили, мов на пороховій бочці?
Наталія, яка досі сиділа мовчки, різко підвела голову й гірко всміхнулася:
— Мамо, досить перед ними принижуватися. Хіба не зрозуміло? Вони нам не довіряють. Для них ми просто злидні, які мріють залізти їм у кишеню!
— Наталіє, — рівним голосом відповів Дмитро, — вам не довіряє навіть банк. То чому це маємо зробити ми? У банку є юристи, договори й відділ стягнення. А в нас, якщо ви перестанете платити, залишиться тільки зруйноване життя. Ми теж маємо свої плани: другу дитину, навчання сина, майбутнє родини. І ми не маємо права ставити все це під удар через чужу необачність.
Галина Іванівна помітила, як обличчя сестри наливається люттю, і спробувала бодай трохи згладити напругу:
— Оксано, можна ж знайти інший вихід. Продайте свою трикімнатну квартиру, придбайте собі менше житло, а Наталії — однокімнатну. Без кредитів, без боргів і без поручителів.
— Що?! Покинути власне гніздо?! — вибухнула Оксана. — Гарні ж ви родичі! Останнє пошкодували!
Гості поїхали десь за годину. Попрощалися чемно, але в їхніх поглядах було стільки крижаної злоби, що, здавалося, у альтанці стало холодніше.
Коли машина зникла за поворотом, Дмитро міцно пригорнув дружину до себе.