П’ятничний вечір мав бути спокійним і майже домашнім. Оксана поверталася пізніше, ніж зазвичай, тягнучи в руках важкі пакети. Усередині тихо дзенькали пляшки з оливковою олією та банки з імпортними томатами. Після роботи вона навмисне заїхала на ринок: хотіла взяти гарну яловичину, свіжу зелень і приготувати щось нормальне, не на бігу. В одному пакеті лежав окремий подарунок для Артема — пляшка колекційного мальбеку, за якою він полював уже пів року. Оксана дорогою думала, що тиха вечеря, келих доброго вина й відсутність поспіху нарешті допоможуть їм поговорити. Не перекинутися фразами, не посваритися, а справді поговорити.
Ключ клацнув у замку. Двері відчинилися, і квартира зустріла її запахом пересмаженої олії та цибулі. Просто біля входу стояла Ганна Михайлівна, свекруха. Руки вперті в боки, губи стиснуті в тонку сердиту риску.
— Нарешті з’явилася, нічна пташко. Вечеря давно перестояла, котлети вже як підошва. У порядної дружини стіл накритий вчасно, а ця десь тиняється бозна-де.
Оксана промовчала. Зняла пальто, повісила його на плічка. Пакети неприємно тягнули руки вниз.
— Я була на роботі, Ганно Михайлівно. Нарада затягнулася.
— Знаємо ми твої наради, — свекруха пирхнула. — У наш час жінки теж працювали, але якось і обід устигали зварити, і чоловіка зустріти, і вдома порядок навести. А ти що? Носишся зі своєю кар’єрою, наче з писаною торбою.
Оксана пройшла на кухню, намагаючись не піддатися на провокацію. На плиті справді стояла сковорідка з темно-коричневими грудками, які колись, певно, були котлетами. Поруч — каструля з охололим супом. Вона почала мовчки розбирати пакети: ставила продукти на полиці, ховала зелень у холодильник, заодно взялася мити посуд, що назбирався за день.
Ганна Михайлівна вмостилася за столом, підперла щоку долонею й дивилася на невістку так, ніби проводила сувору перевірку. Із сусідньої кімнати долинали приглушені вибухи та постріли — Артем грав на приставці й навіть не вийшов привітатися.
— Оксаночко, — раптом голос свекрухи став м’яким, майже солодким, і від цього по спині в Оксани пробіг холодок. — Артемові на стартап потрібно триста тисяч. Залишився лише тиждень. Інвестор, бачиш, уже готовий заходити. А ти живеш собі, як сир у маслі.
Оксана завмерла біля раковини. Потім повільно витерла руки рушником і повернулася.
— Учора я переказала йому п’ятдесят тисяч на просування. Перед тим оплатила курси з програмування. Про які ще триста тисяч ідеться?
— Про звичайні гроші! — Ганна Михайлівна сплеснула руками. — Невже тобі важко зрозуміти? У сім’ї бюджет спільний. Чи тобі для чоловіка шкода? З нас ти останню сорочку знімеш, а собі каву щодня купуєш. На дрібниці не шкода, а як на сімейну справу — одразу жаба душить. Ти не годувальниця, ти навпаки на нас усіх виїжджаєш.
Оксана стиснула щелепи. Вона згадала ранковий маленький капучино, куплений у кав’ярні біля офісу за двісті гривень. Єдина дрібна радість за весь день. І навіть той капучино їй уже другий місяць ставили в провину.
— Мамо, не чіпай її, — долинув із вітальні голос Артема. Він навіть не підвівся з дивана. — Оксано, але ти й справді стала якась жадібна. Раніше була іншою. Ти в мене вірила.
Оксана вийшла в коридор, звідки було видно вітальню. Артем лежав на дивані, закинувши ноги на підлокітник, і не відривав очей від телевізора. На екрані бігали потвори, гриміли автоматні черги. Чоловікові тридцять чотири роки. Тридцять чотири.
— Артеме, поговорімо без твоєї мами, — тихо сказала вона.
— А чого це шепотітися? — одразу втрутилася Ганна Михайлівна, з’явившись у дверях кухні. — Уже й від мене таємниці завели? Я, між іншим, тут живу. І душу в цю квартиру вклала. І нерви свої, і заощадження. А ти нас із сином за чужих тримаєш.
Оксана повільно обернулася. «Душу і заощадження». Сто тисяч гривень на ремонт, які свекруха дала три роки тому. Сто тисяч, про які відтоді нагадували мало не щодня. Хоч сам ремонт обійшовся більш ніж у півтора мільйона, і кожну копійку заробила Оксана. Так само, як і перший внесок за іпотеку. Так само, як і всі щомісячні платежі.
Ганна Михайлівна дивилася на неї з виразом праведного обурення. Потім перевела погляд на сина й промовила так, ніби Оксани поруч узагалі не було:
— Вона ніколи не стане справжньою дружиною. Думає лише про себе. Та нічого, я її ще поставлю на місце. Квартирка тепер у нас спільна, от і все. Нікуди вона не подінеться.
Оксана не відповіла. Вона зайшла до спальні, зачинила двері, сіла на ліжко й довго дивилася на свою сумку, набиту робочими документами. Потім дістала ноутбук і відкрила банківський застосунок. На накопичувальному рахунку лежало півтора мільйона гривень. Її фінансова подушка, яку вона збирала протягом останніх трьох років. Артем про ці гроші не знав. Ганна Михайлівна — тим паче.
Оксана закрила ноутбук і лягла. Заснути не виходило.
У голові знову й знову прокручувалося, з чого все починалося. П’ять років тому бабуся, єдина по-справжньому близька для неї людина, залишила їй спадок — п’ятсот тисяч гривень. Тоді Артем запропонував докласти ці гроші до першого внеску за іпотеку й запевняв, що в нього теж є відкладене. Але коли настав час підписувати договір, грошей у нього раптом «не знайшлося»: усе, мовляв, пішло в «проривний проєкт». Квартиру оформили на Оксану. Іпотеку — теж на неї. Ганна Михайлівна тоді сказала: «Раз така самостійна, то й плати сама. А мого сина в боргову яму не затягуй».
І Оксана платила. Місяць за місяцем. Тридцять п’ять тисяч. Комунальні послуги, продукти, побутова хімія, ліки, коли хтось хворів, одяг, техніка — усе лягало на її плечі. Артем час від часу просив гроші на свої стартапи, і назад вони ніколи не поверталися. Ганна Михайлівна роками не працювала, жила на мізерну пенсію, зате невпинно вчила невістку, як «правильно жити». А Оксана терпіла. Бо любила. Бо вірила, що сім’я — це найважливіше. Бо її власна мати пила й залишила доньку на бабусю, а Оксана ще в юності присягнулася собі: у неї все буде інакше. Інший дім. Інші стосунки. Інша родина.
Ось тільки родина вийшла саме така.
У неділю Ганна Михайлівна влаштувала показовий обід. На стіл поставили старий бабусин сервіз, свекруха напекла пирогів і тепер сиділа на чолі столу, наче імператриця на троні. Артем мав відсутній вигляд і ліниво колупав виделкою в тарілці.
— Оксаночко, може, ще супчику? — проспівала свекруха. — Ти така худенька, на роботі тебе зовсім виснажують. Час уже про душу подумати, про материнство. Годинничок цокає. Народиш нам онука, підеш у декрет, Артем візьме на себе чоловічу роль, почне заробляти. А ти вдома, біля чоловіка, як за кам’яною стіною.
Оксана підвела очі від тарілки.
— А жити на що будемо, доки він ту роль братиме? Іпотека на мені. Хто її платитиме?
Ганна Михайлівна невдоволено стиснула губи й промокнула рот серветкою.
— Бог дав дитину — дасть і на дитину. Не сперечайся зі старшими. Материнство — твоє головне призначення, а не в папірцях копирсатися.
— У тих папірцях, Ганно Михайлівно, моя зарплата. І платежі за квартиру. І кредит за холодильник. І ваші пироги, якщо вже говорити відверто.
Артем нарешті ніби прокинувся й відірвався від своїх думок.
— Оксано, ну чесно, ти знову все в негатив переводиш. Подумаєш, іпотека. Я розкручу бізнес — усе закриємо. Дай мені трохи часу.
— Скільки ще часу, Артеме? Ти три роки це повторюєш. У тебе досі немає жодного проєкту, який реально працює. Ти навіть за комунальні послуги жодного разу не заплатив.
— Ну от, почалося, — Артем відсунув тарілку. — Мама має рацію: ти живеш так, ніби в тебе в голові калькулятор.
Ганна Михайлівна задоволено кивнула. Оксана відчула, як до горла підступає нудота. Вона підвелася з-за столу.
— Дякую за обід. Я піду приляжу, голова розболілася.
Увечері Артем зайшов до спальні. Оксана сиділа з книжкою в руках і робила вигляд, що читає, хоча не сприймала жодного рядка. Він присів на край ліжка й спробував узяти її за руку. Вона відсмикнула пальці.
— Оксано, давай не будемо сваритися. Мама ж старається для нас.
— Що означає «для нас»? Вона мене живцем гризе.
— Вона добра. Просто хоче, щоб усе було по-людськи.
— По-людськи — це коли я працюю до знемоги, ти лежиш на дивані, а твоя мати називає мене нахлібницею?
Артем скривився, ніби вона сказала щось надто неприємне.
— Вона не те мала на увазі. Ти просто все сприймаєш неправильно.
— Тоді поясни мені, Артеме, бо я справді хочу нарешті зрозуміти.