– Купіть годинник. Дядьку, купіть годинник. Хороший, не зламаний.
Чоловік із сивиною у волоссі зупинився поруч і, пильно подивившись на мене, запитав.
– Ти Ленька? Син Петра?
Я кивнув і спробував згадати, де я міг бачити цього мужика. Але на пам’ять нічого не приходило.
– Тільки папка того, помер минулої зими, – промовив я, шмигнувши носом.
– Як так? Здоровий начебто мужик? – здивовано запитав незнайомець.
– На річці потонув. Лід під ним тріснув, він і провалився. То як вам годинник? Подивіться. Хороший.
Чоловік узяв із моїх рук годинник і, оглянувши його, запитав.
– Батьківський, чи що?
– Так, – знехотя підтвердив я.
– А чого ж продаєш пам’ять про батька?
– Мамка веліла. Їй нас із сестрою годувати нема на що. Зима скоро, Свєтці вдягнути нічого. Та й дрова потрібні. Машина дров знаєте, скільки зараз коштує?! Ого-го! Ось і доводиться таткові речі на ринок тягати. Хоч якась користь від них.
Я говорив, точно повторюючи слова матері. Самому мені не було ще й восьми років, і життя здавалося мені тоді аж ніяк не смугастим, а якимось картатим, чи що. Тобто на подобі шахової дошки.
Є поле “своїх” – це все, що викликало мій захват – ігри з друзями, метушня з маленькою сестрою, смачні пряники, що мама купувала раз на місяць із зарплати. А є “чуже” поле з того, що я ненавидів. Сюди належали хлопчаки із сусіднього двору, шкільний директор і спогади про батька.
Соромно зізнатися, але коли батько мій загинув, я зітхнув із полегшенням. Мамка в мене хоча й погрожувала мені іноді віцею, але ніколи погрози свої в життя не втілювала, батько ж був до мене нещадний.
Чоловік, який все ж купив у мене годинник батька, представився Владленом. Він сказав, що з батьком моїм вони були добре знайомі, а за часів юності навіть дружили. “Разом дівок кадрили”, – як сказав цей татів знайомець.
Додому я біг радісний, у мене в кишені було кілька шурхотливих папірців, які вочевидь допоможуть матері прогодувати нас із сестрою, а можливо, навіть впоратися з пальто для Свєтки.
Я довго хвалився, розповідаючи мамі про те, як саме продав годинник. І про Владлена розповідав. Ось тільки ім’я його я ніяк не міг згадати, надто хитромудрим воно мені здавалося.
Продовження цієї історії сталося приблизно через тиждень. Коли я повертався зі школи, я помітив, як мама з кимось розмовляє у дворі. Підійшовши ближче, я впізнав Владлена.
– Привіт, Ленько! Пам’ятаєш мене? – усміхнувшись, запитав чоловік.
– Звичайно, пам’ятаю! За годинник вам дякую! – діловито відповів я.
– Лень, ти піди додому, там Свєтка одна, – попросила мама, і я неохоче пішов у під’їзд. Дуже мені було цікаво, навіщо до нас завітав цей сивочолий пан, ім’я якого я ніяк не міг згадати.
Наступного дня я виявив годинник батька, що лежав на столі в маминій кімнаті. Звідки він тут узявся, я одразу здогадався, його приніс учорашній відвідувач. А от чому? Це було для мене питання запитань.
Я довго крутив годинник у руках, розглядаючи найдрібніші потертості на ньому, щоб упевнитися в тому, що це саме та річ, яку я продав Владлену. Але годинник, без сумніву, був той самий.
На думку мені спала одна єдина думка, що пояснює повернення годинника в наш дім. Ймовірно, мамі стало його шкода, як пам’ять про свого чоловіка, і вона викупила його назад. Для цього той дядько вчора і приходив до мами.
Я обережно поклав годинник назад і вирішив не питати маму про це. Мені здалося, що в цьому жесті є щось інтимне, наче зазирнути в кімнату, коли мама й тато зачинилися там.
Був мій день народження. Мені виповнилося цілих вісім років! Виглядав я доволі ошатним, принаймні, намагався не забруднитися до приходу гостей.
На столі, вкритому білою скатертиною, стояли різні смаколики, і щоразу, проходячи повз них, я старанно відводив погляд і навіть затримував дихання, щоб не вдихати ці неймовірні аромати.
Пролунав дзвінок у двері, і я кинувся відчиняти, очікуючи побачити тьотю Любу і Ваньку. Мамина подруга та її син, що був одного зі мною віку, завжди приходили раніше. Тітка Люба допомагала мамі накривати на стіл, а ми з Ванькою ділилися останніми нашими новинами. Жили ми не поруч і зустрічалися здебільшого у свята.
Але за дверима стояв він! Людина, яка купила татів годинник, ім’я якої я несподівано для себе згадав.
– Здрастуйте, – злякано промовив я. Мені чомусь подумалося, що він прийшов по годинник. Можливо, мама повернула йому не всі гроші або менше, ніж він запросив, наприклад.
– З днем народження, Ленько! Це тобі, – Владлен простягнув мені невелику коробочку, і я нерішуче взяв її в руки. Обережно знявши кришку, я ахнув. Усередині коробки лежав справжній годинник. Не такий, як той, що належав моєму батькові, але теж дуже навіть пристойний. У Кольки Мамонова такий годинник, так йому пів класу заздрить.
– Це правда мені? – я підняв очі і з надією подивився на Владлена.
– Тобі. Ти ж сьогодні іменинник. За стіл запросиш?
– Звичайно. Проходьте.
Я впустив Владлена всередину квартири і поки він роззувався в передпокої, побіг розповісти про все мамі. Почувши ім’я гостя, що прийшов, щоки мами вкрилися рум’янцем, і вона навіть не глянула на мій годинник. Щойно мама вийшла назустріч Владлену, у двері знову подзвонили.
Цього разу це насправді прийшли тітка Люба і Ванька. Я тут же повів Ваньку у свою кімнату, і ми почали розглядати мій подарунок. Годинник був просто нереальний! Я навіть не смів мріяти про такий подарунок! Тепер усі в класі мені позаздрять! Та що там у класі! У всій школі! Не в кожного старшокласника був такий годинник.
Відтоді дядько Владлен дедалі частіше став з’являтися в нашому домі. Ми якось враз перестали потребувати чогось, на столі завжди були різноманітні продукти, у Свєтки з’явилося нове пальто, а в мене ключка для хокею. Цьому факту я радів рівно до того моменту, як одного разу вранці виявив дядька Владлена на нашій кухні в майці і трусах.
Я не знав, що саме мене тоді так обурило, але підсвідомо відчув, що щось не так. Дядько Владлен, що розташувався за нашим кухонним столом, і особливо його вигляд здалися мені чимось неправильним, таким, що не вписується в рамки мого дитячого сприйняття дійсності.
Мабуть, я навіть інстинктивно тоді відчув загрозу. Мій світ від цього видовища перестав бути зрозумілим і знайомим. І я заплакав. Гірко так, витираючи сльози рукавом своєї сорочки.
Після цього кілька тижнів я не бачив дядька Владлена, а потім одного разу він зустрів мене біля воріт школи і сказав, що нам треба поговорити.
– Ленько, вислухай мене і постарайся зрозуміти, – заговорив він, крокуючи поруч зі мною. – Річ у тім, що я давно люблю твою маму. Ще з часів, коли вона була зовсім молоденьким дівчиськом. Тоді, давно, вона вибрала твого батька, а я не став їм заважати. Тепер же, коли Аля стала вільна, я вирішив знову спробувати щастя. Твоїй мамі, Ленько, важко самій ростити вас із сестрою, їй однаково потрібен поруч чоловік.
– А я на що? Я майже дорослий! Навіщо їй ще якісь мужики? – заперечив я, насупившись.
– Так уже влаштований світ, розумієш, Ленько. Люди мають жити парами, так природа розпорядилася. Ти виростеш, одружишся, і мама знову залишиться одна.
Я задумався над його словами. Одружуватися я, звісно, поки що не збирався, але в перспективі… Мені, приміром, страшенно подобалася Лєнка Вотинова, її я б із радістю назвав своєю дружиною за кілька рочків, звісно.
– І що ж ви пропонуєте? Ви хочете одружитися з моєю мамою? – запитав я Владлена, уважно подивившись на нього.
– Тільки якщо ти не проти. А то яка в нас сім’я вийде, якщо я тобі не до вподоби припаду?
– Я подумаю над цим. Коли потрібно буде дати відповідь? – діловито промовив я.
– Тижня тобі вистачить на роздуми? А то я вже й без того за вами всіма скучив, і за тобою, і за Свєткою, і за мамою твоєю.
– Тижня вистачить, – подумавши, кивнув я.
Я почувався таким важливим у той момент і зовсім не здогадувався, що шансів відмовити Владлену в мене вже тоді не було. Надавши мені право вибору, він купив мене з потрохами.
Через три місяці моя мама вийшла заміж за Владлена, і він став нашим зі Свєткою батьком. Мабуть, перший час, поки я звикав до нашого нового становища, я поводився на кшталт партизана.
Розвідував і рознюхував, що за птах цей Владлен. Стежив за тим, щоб він нікого не образив, ні маму, ні мою сестру. Загалом, не давав йому відчути себе головним мужиком у домі. Як не дивно, Владлен дозволяв мені так поводитися і жодного разу не обмовив. Навіть коли я часом переходив усілякі межі.
Жили ми на той час досить щасливо, і я швидко зрозумів різницю між Владленом і моїм батьком. Мій новий батя ніколи не придушував мою особистість. Навпаки, він ставився до мене шанобливо, немов я дорослий. Завжди цікавився моєю думкою з будь-якого питання, а іноді навіть питав у мене поради.
Зазвичай дорослі навіть не замислюються, наскільки важливо дитині почуватися повноцінним членом своєї сім’ї, того маленького суспільства, у якому маленька людина існує. Самі розсудіть, що з мене б виросло, якби все, що я бачив у своєму житті, – це принизливі стусани й ляпаси, які отримував від батька?
І це тільки коли батя був у гарному настрої. А ось у Владлена вийшло вселити мені не тільки повагу до власної особистості, а й до всього, що мене оточує. До всіх людей без винятку. Владлен навчив мене бути одночасно добрим і сильним. Саме таким, яким був він сам.
Щастя наше тривало не так довго, як мені б хотілося. Через чотири з половиною роки наша мама зустріла Анатолія. Не знаю, чого шукають жінки, коли з головою кидаються в цей вир, що складається з одних пороків? Я маю на увазі незрозумілу тягу слабкої статі до “поганих” чоловіків. Владлен не був “поганим”. Він був “хорошим”! Ось тому все так і вийшло…
Отже, наша мама закохалася. Закохалася в найнікчемнішу, на мій погляд, істоту. Усе, що являв собою цей Анатолій, – це те, що він був вбраний, немов опудало городнє, і невтомно молов своїм язиком. Папуга, і той здригнувся б, побачивши цього мажора.
Мама познайомилася з Анатолієм, коли він прийшов працювати на їхню фабрику. Щоправда, пропрацював він там не так довго, вирушив далі в пошуках самого себе. Але на фабрику, точніше до її воріт, приходив мало не щодня, щоб зустріти мою маму з роботи.
Природно, Владлен незабаром дізнався про це. Хтось із маминих товаришів по службі доніс йому. Між мамою і Владленом відбулася серйозна розмова, під час якої нас зі Свєткою вислали у двір гуляти. А після цього мама і Владлен подали заяву про розлучення.
Коли Владлен ішов від нас, він сказав мені на прощання.
– Лень, ти не ображайся на маму. Так буває. Розумієш, це я її все своє життя любив, а вона мене так і не зуміла полюбити. Що ж тут поробиш?
Я насупився і мовчав, дивлячись, як Владлен натягує своє пальто. Він узяв у руки потерту валізу і зробив крок до дверей. Тоді я, не витримавши, крикнув.
– Зачекай! Можна мені з тобою?
– Куди зі мною?
– Хоч куди! Мені все одно! Можливо, мама моя і не змогла тебе полюбити, але я…, я…, мені без тебе ніяк!
Владлен поставив валізу на підлогу і, обійнявши мене, притиснув до себе.
– Ленько, як же мені тепер бути? Адже мама не дозволить тобі зі мною поїхати. Та й школа твоя, як же?
– Школа і в твоєму районі є, а мамці я сам усе скажу. Я дорослий уже і можу сам вирішувати, з ким мені жити. Із цим її Толиком я точно жити не стану! Втечу з дому і все тут!
Моя мама однозначно почувалася на той час винною, тому й відпустила мене з Владленом, майже не заперечуючи. Цілком можливо, вона навіть відчула деяке полегшення. Усе ж мій кислий вираз обличчя, що незмінно виникав при вигляді її Анатолія, не сприяв її особистому щастю.
А так, кожен залишився при своєму. Сестра моя до Толика ставилася більш-менш спокійно. Вона була жінкою, хоча й маленькою, тому чепурун Анатолій справляв на неї дещо інше враження, ніж на мене. Їй було весело в його товаристві. Я ж вважав жарти Толіка (а він додавав їх майже до кожного свого слова!) порожніми і нітрохи не смішними.
Владлен жив майже на самій околиці міста. Житло його являло собою невелику кімнату в комунальній квартирі. Але мене анітрохи не збентежив цей факт. Щоб не бачити цього клоуна Анатолія, я готовий був ночувати хоч у курнику. До того ж, я зовсім не кривив душею, коли говорив про те, що не уявляю вже свого життя без Владлена.
Він став для мене всім, що так необхідно хлопчику на шляху його дорослішання – батьком, другом, наставником і прикладом. Прикладом – це насамперед! Тому що Владлен був справжнім чоловіком! У повному сенсі цього слова.
Досі дивуюся тому факту, що він жодного разу не вимовив навіть жодного поганого слова про мою матір і мені не дозволяв висловлювати вголос свої образи. І це при тому, що я точно знав, наскільки йому було важко вдруге отримати відставку від моєї матері. Але його біль залишився тільки його болем.
Якщо й жила в ньому образа на жінку, яка відкинула його кохання, то він закував це почуття в найміцнішу броню, як і годиться сильному чоловікові.
Ми жили з Владленом дуже навіть не погано. Кожен займався своєю справою, Владлен працював на заводі з виробництва автомобільних шин, а я вчився і старанно допомагав Владлену по господарству.
Ми навіть готували і прали з ним по черзі. “Чоловік має вміти все, і штани заштопати, і щі зварити, і за слабкого заступитися”, – частенько повторював Владлен. А я старанно слухав його настанови і вбирав його слова, немов губка.
Звістка про нещастя, що сталося з Владленом, прийшла, коли я служив в армії. Служба моя проходила в Кемеровській області, і до дембеля мені залишалося всього три місяці. І ось у своєму листі моя сестра Свєтка повідомила мені про те, що Владлена посадили до в’язниці за бійку.
Я не знав достеменно, що саме там сталося, сестра писала лише те, що Владлен потрапив за ґрати, неабияк побивши нового чоловіка моєї матері, Анатолія. Зі слів Свєтки я також знав, що Толік, провівши в лікарні майже місяць, зараз пересувається за допомогою тростинки.
Довгоочікуваний лист від Владлена прийшов перед самим моїм дембелем, але Владлен у цьому листі так і не відповів на запитання, за що він побив Толіка.
Він був стриманий, як завжди. Цікавився моїми справами і просив не турбуватися за нього самого. “Тюрма не таке страшне місце, як усі думають”, – писав Владлен, намагаючись заспокоїти мене.
Повернувшись у рідне місто, я спробував самостійно прояснити ситуацію і для початку зустрівся із самим Толіком. Сестра сказала, що Толік частенько заливає свій біль у шинку неподалік від їхнього будинку. Туди я і попрямував.
Толік сидів за столом у компанії двох мужиків. Перед ними стояло кілька напівпорожніх кухлів пива. Помітивши мене, Толік гикнув.
– Дембельнувся вже? – невпопад запитав він, нишпорячи рукою під стільцем у пошуках своєї тростини, яка валялася трохи віддалік.
– Поговорити б, – сказав я і кивком голови вказав на двері.
– Про що?
– Про все.
– Тут говори. У мене від друзів немає секретів.
Один із мужиків посунув до мене стілець, і я знехотя присів за стіл.
– Вип’єш?
Другий мужик дістав з-за пазухи почату пляшку горілки і, не чекаючи моєї відповіді, хлюпнув у кухоль. Проігнорувавши частування, я втупився на Толіка.
– Розкажеш, що в тебе вийшло з Владленом? – пильно дивлячись у його очі, запитав я.
– Черевики йому мої не сподобалися, – заіржав спочатку Толік. Потім, мабуть, згадавши моє ставлення до його почуття гумору, посерйознішав і вимовив, – та ось чесне слово, Льоню, не знаю, що на нього найшло?! Як із ланцюга зірвався, он друзі мої не дадуть збрехати. Ми відпочивали, нікого не чіпали, а цей виник нізвідки, і давай кулаками махати! П’яний він був, от, мабуть, і заграла в ньому стара образа.
– Владлен не п’є, – заперечив я.
– Так? А менти, коли його прийняли, помітили, що від нього смерділо. І на суді він сам цього не заперечував.
– Такі непитущі по життю, хлопче, коли вип’ють, одразу звіріють, – промовив один із друзів Толіка, перекинувши всередину вміст свого кухля.
– Ти, Льончику, не злись. По заслугах твій Владлен отримав. Я жодним словом його не образив, а те, що ми колись бабу не поділили, так це справа житейська. А він мені ноги переламав, інвалідом, вважай, зробив.
– Не міг Владлен просто так на тебе накинутися. Що ти йому сказав?
– Та нічого я йому не говорив! Мужики он підтвердити можуть.
Друзі Толіка, мовчки посміхаючись, покивали головами, а я зрозумів, що нічого від цього клоуна я не доб’юся. Та й руки бруднити об нього мені розхотілося.
Владлену це не допоможе і Толіка не виправить. Марно. І Владлен це прекрасно знав. Незрозуміло мені було тільки одне – що змусило його забути про це?
Уже на виході з шинку до мене підійшла літня жінка, та, що мила підлогу в закладі. Озирнувшись на всі боки, вона тихим голосом промовила.
– Я чула, ти питав про того чоловіка, якого посадили за бійку з цим? – старенька кивнула в бік Толіка.
– Так. А ви бачили, як вони побилися?
– Бачила. Я сюди нещодавно прийшла працювати, а тоді, навесні, в “Івушці” прибирала. Цей, – жінка знову вказала головою на Толика, – з бабою був. Руда така, з великими грудьми. Той, якого посадили, підійшов до них і щось сказав, тоді цей почав обзивати різними нехорошими словами якусь Алевтину. Багато всякого наговорив. Після цього вони й побилися. А потім міліція приїхала, їх обох і забрали. А ще, як я зрозуміла, на тій рудій були сережки зі смарагдами, і про цю прикрасу вони теж сперечалися.
– Зі смарагдами? – перепитав я, замислившись.
– Точно, зі смарагдами. Рудій дуже личила ця прикраса.
Я, здається, почав здогадуватися, у чому тут справа. Сережки зі смарагдами Владлен подарував моїй мамі на день її народження, приблизно за півроку до того, як вони розлучилися. Виходило, що Толік їх у мами викрав і передарував своїй коханці.
Це і вивело з себе Владлена. Та й сам факт наявності в Толіка коханки міг не сподобатися Владлену. Толік – цей нікчемний пустомеля, який отримав жінку, яку обожнював Владлен, до всього іншого, посмів обманювати її! Як же Владлену було змиритися з цим?
Першою моєю думкою було розповісти про все матері. Відкрити їй очі, нарешті! Але, подумавши, я зрозумів, чому Владлен на суді ні словом не обмовився про причини, що спонукали його побити свого ворога. Навіть у цьому випадку, коли йому загрожував реальний термін, Владлен не дозволив бруднити ім’я своєї коханої жінки.
Я підстеріг Толіка в темному провулку, коли він, накульгуючи і похитуючись, повертався додому. Палиця, на яку спирався Толік, полетіла вбік, Толік скорчився від удару під дих. Притиснувши його до бетонної стіни, я, карбуючи слова, проговорив йому у вухо.
– Слухай сюди, забереш у своєї шалави сережки моєї матері і повернеш їх їй! І якщо я ще раз дізнаюся про те, що ти тягаєшся по бабах, твоє п’яне тіло знайдуть у канаві! І не думай бігти в міліцію! З цього дня я стану твоєю тінню, ходи, озираючись, і не забувай про мене!
Як слід струснувши Толіка наостанок, я зник у темряві. Силищі в мені тоді було хоч відбавляй, і, по-моєму, Толік насправді добряче злякався. Принаймні через якийсь час я побачив ті самі сережки зі смарагдами, подарунок Владлена, що прикрашали вуха моєї матері.
Я написав про це в листі Владлену і отримав від нього коротке, стримане послання, але все ж зі словами подяки наприкінці листа.
Наступної зими Владлен помер у тюремній лікарні від запалення легенів. Уже після його смерті прийшов останній написаний Владленом лист. “Льоню, якщо ти дозволиш, у цьому листі я називатиму тебе сином, – писав Владлен. – Хочу, щоб ти знав, я страшенно пишаюся тобою, синку! Ти виріс саме таким, яким би я хотів тебе бачити. І ще я дуже щасливий від того, що ти всі ці роки був поруч. Якби в мене насправді був син, я б хотів, щоб він був схожий на тебе. Ти найдорожче, що було в моєму житті! Прошу, синку, бережи себе і завжди чини по совісті”.
Цей лист трохи пізніше, коли мої емоції трохи вляглися, і я частково змирився зі своїм горем, я зачитав своїй матері. Я сподівався зайвий раз показати їй, якою людиною був Владлен і що він для мене значив. Мати, після того, як я дочитав лист і відклав убік листок, заплакала.
– Пробач мене, Лень, пробач!
Вона заревіла в голос, і деякий час я злякано дивився на неї.
– Чого таке, мамо? Ти пошкодувала, нарешті, про те, що не залишилася з Владленом, промінявши його на цього свого коміка?
Мати похитала головою.
– Він твій батько, Леню! Владлен твій батя, не Петро.
– Як це? – ошелешено дивлячись на матір, запитав я.
– Так уже вийшло. Я нікому нічого не говорила. Навіть самому Владлену. Боялася, що він почне мені дорікати за те, що видала його дитину за сина Петра. Для мене найголовнішим було те, що Петя тоді не здогадався. Якби Петя дізнався, що я вже вагітна, він нізащо б не взяв мене заміж. А Владлена я не любила, у нас із ним випадково все вийшло, я піддалася його залицянням і одразу ж пошкодувала про це.
– Мамо, ти зараз говориш правду? Як же так? Чому ти не розповіла нам із Владленом про це? Хоча б тоді, коли ви з ним були одружені або коли я пішов до нього жити.
– Я боялася реакції Владлена. Не хотіла, щоб мене засуджували ще й за це. Адже ніхто ні про що не здогадувався, і я вирішила, що нема чого витягувати назовні цю давню історію.
– Навіщо ж ти зараз говориш про це? Ти більше не боїшся того, що тебе засудять?
Мама подивилася мені прямо в очі і знову заплакала.
– Мені просто так соромно стало від того, що я позбавила вас із Владленом можливості бути справжніми батьком і сином! Я не знала, що ви обидва так цього хотіли.
Мама закрила обличчя руками, плечі її здригалися, і мені стало страшенно шкода її. Вона була звичайною, простою жінкою. Нехитрою, такою, що часто живе одним днем і не замислюється про тонкощі людської натури.
– Не плач, мамо, – я обійняв її і погладив по плечу, – ми з Владленом однаково були як батько і син. Про це він і пише у своєму прощальному листі. Йому зараз там, на небесах, доступні всі таємниці світу, тож йому вже відомо те, що я його син. А в мене ще є час для того, щоб у своїх спогадах називати батьком.
Мабуть, я анітрохи не розсердився тоді на матір за її настільки пізнє визнання. Я був занадто гордий і щасливий від того, що Владлен виявився моїм батьком.
Я не смів і мріяти про таке, і від розуміння цього я ще більше прагнув завжди і в усьому наслідувати Владлена.
Відтоді минуло дуже-дуже багато років. Ні моєї мами, ні її хлища Толіка давно вже немає серед живих. Мені самому вже скоро стукне сімдесят сім років, гарне число, скажу я вам! От би насправді дожити до цієї дати!
Хоча це зовсім необов’язково, я прожив по-справжньому щасливе життя, гріх скаржитися. Я такий самий однолюб, як і мій батько, і досі люблю свою дружину, хоча вона вже зовсім не така красуня, якою була в молодості.
Люблю кожну її зморшку і навіть горб на спині, що з’явився останніми роками невідомо звідки. Люблю наших дітей, обожнюю наших онуків і просто до неможливості обожнюю нашу правнучку. І я абсолютно впевнений у тому, що своїм щасливим життям я на сто відсотків зобов’язаний моєму батькові. Адже я все життя намагався жити правильно.
Постійно наглядав за самим собою, розмірковуючи, як би на моєму місці вчинив Владлен. Саме це допомагало мені жити по совісті і залишатися людиною.
Автор: Юферева С.
