– Не прикидайся дурепою! Ти дізналася, що я продаю квартиру і вирішила урвати грошей. Так знай: нічого не вийде! Це моя квартира, і я тобі ні копійки не дам! – мати злобно подивилася на Юльку і вказала рукою на двері.
Юлька завжди відчувала, що з її родиною щось не те. Вона дуже відрізнялася від інших сімей. В інших батьки пропадали на роботі, вечорами шукали щастя на дні склянки.
А її батько був веселим, постійно щось вигадував. На вихідних він водив Юльку та її молодшу сестру Таню в походи, возив до бабусі Олі – її дівчатка завжди називали ніжно: бабуся. У звичайні дні батько проводжав доньок на гуртки і зустрічав із занять.
– Юлько, залиш мене в спокої! Ну що ти все липнеш і липнеш? – весь час обурювалася мама, варто було Юльці підійти до неї.
– Я скучила за тобою! Давай поговоримо? – усміхалася Юля.
– Краще з сестрою пограй, а мені не заважай, – відсторонялася мама. – Танечко, сонечко моє, йди сюди. Як день минув? Добре? Ну, йди з Юлькою…
І лише коли Юля хворіла, мама сідала біля ліжка, сумно гладила по голові і щиро переживала.
З родичами сім’я Юлі не спілкувалася. Ні, звісно, були чергові листівки у свята. Але гості ніколи до них не приходили, та й самі вони ні з дядьками, ні з тітками не спілкувалися.
А про існування двоюрідних братів і сестер Таня взагалі дізналася тільки років у 12. Навіть із бабусею Ірою, маминою мамою, лише зрідка розмовляли телефоном.
– Доню, бабуся Іра на літо запрошує онуків на дачу. Хочеш з’їздити? – одного разу запропонувала мама.
– Так! – застрибала поруч із мамою Танюшка. – Звичайно, поїдемо! Ура!!!
– Так, а коли поїдемо? – запитала Юля.
– Юля, бабуся Іра запросила тільки Танюшку.
– А я? – зі сльозами в голосі запитала Юля.
– А ти до бабусі Олі поїдеш, – відмахнулася мама. Юля усміхнулася: бабусю вона дуже любила.
– Я теж до бабулі хочу! – розкапризничалася Таня.
– Гаразд, обидві до бабусі поїдете. Далеко, звісно, але що робити… – розводила руками мама. Бабуся жила в іншому місті, і щодня до неї не наїздишся…
Ось так і виходило: з ріднею по лінії матері сім’я не спілкувалася, а з рідні по лінії батька була лише бабуся. Коли дівчинка приїжджала в гості, вони разом куховарили, бабуся вчила онуку в’язати і вишивати.
Вранці дівчинку будив запах млинців і потішки: “Водичка-водичка, умий-ка Юльці личко!” Руки в бабусі були ніжними і дуже м’якими, а глибокі зморшки на усміхненому засмаглому обличчі – білими.
– Дівчинко моя, пиши частіше! – щоразу під час прощання говорила бабуся.
– Бабусю, але ж є телефон! Ми ж можемо щодня зідзвонюватися! – сміялася Юля.
– Юлечко, я дуже люблю паперові листи. Паперу часом можна довірити найпотаємніші думки. Ти це скоро зрозумієш! – посміхнулася тоді бабуся.
***
Юля і Таня, сестри-погодки, зовні дуже відрізнялися. Юлька була струнка, з блакитними, як у мами, очима і світлим, як у батька, волоссям. Таня – пухкенька, темноока і темноволоса. Батько з двох дочок завжди виділяв Юлю.
Таню він теж любив, але ніби менше. Мама старшу доньку наче не помічала, зате Таню обожнювала. А в 17 юлькиних років батька не стало.
Попрощатися з батьком приїхала бабуся – вперше за весь час вона переступила поріг їхнього дому. Мама була не надто їй рада, спілкувалася сухо. Потім вони зачинилися в кімнаті й щось емоційно, напівголосно обговорювали.
Бабуся вийшла заплакана, мама – червона як рак. Того ж дня бабуся Оля поїхала.
– Мамо, я хочу вступати до університету. Це далеко – майже 400 кілометрів, – поділилася планами після випускного Юля.
– Їдь, мені-то що, – байдуже знизала плечима мама. – Таня наступного року теж вступатиме. Потрібно про репетиторів подумати. Тож на допомогу з мого боку не розраховуй.
– Я постараюся отримати стипендію…
– Та вже постарайся, – уїдливо заявила мати і злобно блиснула очима. – Ось, бабуся тобі залишила грошей, веліла комп’ютер купити. Віддаю тобі, сама вибирай: купиш комп’ютер чи на їжу залишиш собі на перший час.
Юля на ці гроші купила ноутбук – усе ж таки для навчання знадобиться! Потім відправила звичайним паперовим листом бабусі фото, похвалилася. Та дуже раділа за внучку.
– Бабусю! Дивись, яку кімнату мені дали! Ми тут учотирьох жити будемо, я приїхала найперша, – Юлька увімкнула відеодзвінок і влаштувала цілу екскурсію спочатку кімнатою, потім – блоком, потім – поверхом гуртожитку.
– Ой, внученько, як гарно! І меблі, одразу видно, хороші. У вас і душ є на чотири кімнати? Оце так!
– Так, бабусю! Я тобі потім аудиторії покажу, відео надішлю!
– Звичайно, Юлечко! – від посмішки її обличчя вкрилося сіточкою зморшок, і Юльці захотілося обійняти бабусю. – Ти мені листи-то не забувай, пиши!
І Юлька писала. Кожне слово продумувала, виводила своїм каліграфічним почерком літери, і навіть на полях малювала візерунки та картинки. Саме бабуся першою з листа дізналася про існування Женьки – схожого на ведмедика молодого чоловіка.
Женька був великий, з короткою стрижкою, хитрими очима і абсолютно бандитською зовнішністю. Навчався він на курс старше.
– Привіт, ти, чи що, Юля? – одного разу підійшов він до дівчини.
– Д-так, я, – оторопіла дівчина. Вона ледь діставала до його плеча.
– Мені передали, тобі потрібна допомога.
– Так, я переїжджаю в іншу кімнату, – усміхнулася Юля. Здається, вона зрозуміла, що мала на увазі її подруга, обіцяючи надіслати “міцного хорошого хлопця”.
– Ти речі вже по сумках-коробках розклала?
– Розклала, можна переносити, – ще раз усміхнулася Юля.
– Ну, йдемо тоді… Дюймовочка, – посміхнувся у відповідь Женька.
Хлопець виявився зовсім не бандитом, а дуже інтелігентною молодою людиною. І дуже сильним. Як пушинки він переніс речі Юлі на інший поверх, а коли вони разом піднімалися востаннє, підхопив Юлю на руки разом із коробкою і, дивлячись в очі, заявив.
– А хочеш, я тебе щодня так носитиму?
– Щодня? – не зрозуміла Юля.
Ну так, до кінця життя.
– Ти що, робиш мені пропозицію?
– А чому б і ні?
– Але я не можу вийти за тебе заміж – загубила паспорт!
– Не біда! Відновиш – і одразу подамо заяву. Прізвище, якщо хочеш, залиш своє.
Юля дивилася всіма очима на цього величезного чоловіка і не могла зрозуміти: жартує він чи говорить серйозно. Тому тільки розсміялася у відповідь.
Наступного дня юнак притягнув величезне дзеркало: йому здалося, що саме його не вистачає в кімнаті Юльки. Через день – красиву вазу і величезний букет. Потім були прогулянки, кіно, багато спілкування.
– Юлю, я так рада! – плакала бабуся. – Женя такий цікавий молодий чоловік!
– Так, бабусю! Я його кохаю, з першого ж дня, з першої ж хвилини, – вушка Юльки порожевіли від цього зізнання. Вона ще ніколи й нікому про це не говорила.
– Внученько, можна я з Женею сам на сам поговорю? Мені потрібно йому дещо важливе сказати…
– Звичайно, бабусю!
Юлька була трохи спантеличена, але все ж віддала Жені телефон і вийшла з кімнати. Коли вона повернулася, Женька виглядав злегка розгубленим.
– Щось сталося?
– Ні. Юлю, бабуся не зможе приїхати на наше весілля. Просила, щоб ми потім до неї приїхали.
– Це я знаю, вона ще щось сказала? Може, що ти мене не гідний?
– Що ти, ні, звісно! – розсміявся Женька. – Веліла берегти тебе й оберігати від будь-яких негараздів!
– А ти?
– А що я? Я пообіцяв!
***
Женька наполіг на тому, щоб вони разом з’їздили до мами Юльки і запросили її на весілля особисто.
– Чого приїхала? – сухо запитала мати, відчинивши двері.
– Матусю, я заміж виходжу! – радісно завизгнула Юля і кинулася їй на шию. Вона не вловила інтонацію перших слів.
– Ну й виходь, мені-то що? – вичавила із себе мати, відсторонилася, і Юльку немов облило крижаною водою.
– А ти хіба не прийдеш на моє весілля? Ти, Таня, баба Іра?
– Не думаю, – знизала плечима мати. – До речі, на квартиру можеш не розраховувати.
– На яку квартиру?
– На цю. Ти ж тому приїхала?
– Мамо, я не розумію… Ти про що? – оторопіла Юля.
– Не прикидайся дурепою! Ти дізналася, що я продаю квартиру і вирішила урвати грошей. Так знай: нічого не вийде! Це моя квартира, і я тобі ні копійки не дам! – мати злобно подивилася на Юльку.
– Мамо, я не знала про продаж…
– Хіба мало що, знала-не знала. Тобі тут нічого не належить. Усе тільки моє і Танюшкине. Ось, забирай.
Мати кивнула головою на коробку. Юля відкрила її: всередині лежали фотографії, дрібнички і – найголовніше – дві татові сорочки, її найулюбленіші.
– Мамо, чому ти мене гониш? Я ж твоя донька…
– Іди. І не повертайся. Залиш нас із Танюшкою: нам і без тебе непогано живеться.
– Мамо…
– Не мамкай! – злобно крикнула мати, але потім трохи пом’якшала. – Гаразд, йди. Ось тобі трохи грошей. Вважай, що це подарунок на весілля.
***
Весілля грали широко: перший день святкували в кафе з батьками і ріднею Женьки. Другий – на дачі з друзями. Свекри відразу поставилися до Юльки добре, стали називати її донькою.
– Якщо хочеш, називай нас мама і тато. Якщо незручно – на ім’я та по батькові, Лідія Іванівна та Артем Миколайович, – ще до весілля запропонували батьки.
– Добре, але мені треба спочатку звикнути, що в мене знову є тато, – усміхнулася Юля.
– Звісно, називай, як серце підкаже! – свекруха була жінкою дуже милою і товариською, вона одразу прихилила Юльку до себе.
Жити стали разом із батьками Женьки: квартира велика. І дві господині дуже комфортно почувалися на одній кухні. Молоді працювали, збирали на своє житло, подумували про дітей.
З бабусею часто зідзвонювалися, і раз на два тижні Юлька писала їй листи: паперу вона довіряла найпотаємніші думки. Ось тільки останнім часом почерк бабусі став нерівним, і іноді складно було розібрати слова
– Юленька, я в санаторій поїду, там зв’язок поганий, повернуся – зателефоную, – одного разу сказала бабуся.
– Добре, люба, це тижні два чи три?
– Два, внученько, зараз путівки такі, – розсміялася бабуся.
– А коли поїдеш? – уточнила Юлька.
– Через тиждень.
– О, тоді ми скоро побачимося! Післязавтра хотіли з Женькою рвонути до тебе! Приймеш?
– Звичайно! Напечу фірмових млинців!
– І пиріжків?
– І пиріжків! Які твій Женька любить?
– Він-то? А хіба по ньому не видно? Будь-які й побільше! – розсміялася Юлька.
– Приїжджайте швидше! – запросила бабуся Оля.
На жаль, побачитися їм не довелося. Коли Юля з Женькою приїхали, біля будинку стояла швидка, поруч – заплакана сусідка.
– Юлечко, здрастуй… Як ти дізналася?
– Про що? – злякалася Юля.
– Бабуся твоя… їй уранці зле стало, швидку викликали. Потім ще одну. Не встигли… Кажуть, це просто старість, – заплакала сусідка.
У квартирі в бабусі пахло ліками. На столі стояла каструля з тістом. Покинуте господинею, воно вже починало перекисати. Поруч у тарілці, накритій рушником, заготовлена начинка. Бабуся чекала на внучку. Не дочекалася всього кілька годин. Юлька зателефонувала матері, але та, судячи з усього, змінила номер. Таня теж не відповіла. В останню путь бабусю проводжали тільки Юлька, Женька та сусіди і друзі бабусі Олі.
***
Додому Юля і Женя повернулися спустошені. Але найбільше потрясіння було ще попереду.
– Доню, ти тільки не хвилюйся, – тремтячим голосом промовила Лідія Іванівна і простягнула конверт. – Сьогодні вранці отримали.
– Що це? – глухим байдужим голосом запитала Юлька.
– Це лист… Від бабусі…
– Від бабусі?!
– Так, вона його відправила за день до… Можливо, щось відчувала.
Юлька відкрила лист. Там була копія заповіту і листок, списаний рівним бабусиним почерком. Мабуть, лист було написано давно, але чомусь не надіслано.
Юля прочитала його, а потім сіла і втупилася в одну точку. У її голові ніяк не вкладалося те, що розповіла бабуся. Підійшов Женька.
– Так ти все знав?
– Так, бабуся мені розповіла. Пам’ятаєш, ми з нею по відеозв’язку спілкувалися?
– Чому ти мені не сказав?
– Розумієш, вона хотіла, щоб у твоїй родині був мир. Пообіцяла, що я тобі розповім, коли її не стане. І якщо вона не зможе сама про все… тобі…
– Але ж виходить, що тепер у мене і справді нікого немає…
– А ми?
– Ви – є. І це моя найбільша радість!
***
Незабаром Юля звернулася до нотаріуса, щоб вступити у спадок. У заповіті було вказано квартиру, дачу, банківський рахунок, перераховано дорогі для бабусі речі – зокрема й коштовності. Єдиною спадкоємицею була Юля.
Дівчина затіяла в бабусиній – точніше, вже майже своїй – квартирі прибирання. Несподівано у двері задзвонили. На порозі стояла мати, Таня, баба Іра і якісь двоє чоловіків і три жінки.
– Ну що, зустрічай родичів!
– Здрастуйте, мамо, баба Іра, Таня, – привіталася Юля і запитально подивилася на решту гостей.
– Це – дядько Толя і тітка Марина, їхні діти – Микита, Надя і Світлана, твої двоюрідні брат і сестри.
– Юлько, яка ти велика стала! – заверещала жінка, яку назвали Світланою і кинулася на шию Юлі. – А пам’ятаєш як ми…
– Ні, не пам’ятаю, ми бачилися один раз. На вулиці. Тож крім імені – нічого не пам’ятаю, – відрізала Юля.
– Але як же?! – продовжувала липнути Свєта.
– Та ось так. Навіщо ви приїхали? – звернулася Юлька до матері.
– Як навіщо? Підтримати тебе! – несподівано ласкаво відповіла та і навіть зробила спробу обійняти Юлю.
– У чому? – відсторонилася від матері дівчина.
– Так бабуся ж…
– Бабусі не стало півтора місяця тому. Чому тільки зараз підтримати-то приїхали? – зло усміхнулася Юля.
– Ой, та не чіпляйся, сестричко, – плюхнулася в крісло Таня.
– Сестричка? – розсміялася Таня. – Я б посперечалася!
Мати здивовано подивилася на Юльку, похитала головою.
– А ти не сперечайся. Гаразд, що приховувати. Старенька спадщину залишила. Ти маєш від неї відмовитися на користь сестри, – несподівано заявила вона.
– Повинна? Чому це?
– У тебе є чоловік, ви потім самі собі все купите. А в Танюші нічого немає, їй потрібніше, – заявила мати.
– Навіть так? Тобто, квартиру я маю їй віддати?
– Так.
– А ось ці люди – вони навіщо тут?
– Їм теж треба віддячити, пропоную віддати їм гроші, які на рахунках.
– Цікаво, на честь чого?
– На знак подяки!
– Подяки за що?! За те, що ніколи зі мною не спілкувалися, цуралися, уникали? Таню запрошували в гості, мене – ні… Їй подарунки надсилали на свята, а я? Невже шкода було хоча б шоколадку?
– Юля! Ти невдячна, зла, заздрісна, як твоя мати, – злобно прошипіла тітка Марина.
– Ха! Ви їй досі мстите? – розсміялася Юля.
***
Бабусин лист перевернув життя Юльки з ніг на голову. У її батька, молодого і красивого хлопця, була закохана дівчина Ніна – та, кого Юлька завжди вважала своєю матір’ю. Але батькові подобалася її сестра, Аня. Вони одружилися, на світ з’явилася Юлька. Ніна ніяк не могла пережити цього і від злості та заздрості від якогось зальотного молодця народила через рік Танюшку.
– Ганнуся хворіла, тяжко хворіла. Тобі було три рочки, коли осиротіла. Нінка тут же в батька твого вчепилася. Присмокталася, як п’явка. Її рідня не любила твого батька. Одні звинувачували в тому, що Ганнусі не стало. Інші – що Нінка вийшла заміж за мужика з причепом, – писала бабуся. – Я вас із Танею ніколи не ділила, але Нинкина рідня тебе не прийняла.
Коли батька не стало, Нінка запропонувала забрати тебе до себе. Або надсилати їй гроші на твоє утримання. Я надсилала щомісяця. Потім вона мені заявила, що продає квартиру, тобі нічого не дістанеться. Тому все, що в мене є, я хочу залишити тобі. Танюші її мати допоможе, у цьому я не сумніваюся.
Бабуся багато ще написала: якою була мама Юлі, як рідня переконувала віддати дівчинку в дитбудинок, як лаялися з її батьком, вважаючи його зрадником. Як їй висловлювали, що поганого сина виховала…
– Онучко, мені здається, що прийде день, і вся ця рідня налетить як вороня. Я про все розповіла твоєму Євгенові, він захистить тебе від них. Женька – хороший хлопець, – так бабуся закінчила лист.
***
– А що це в нас двері навстіж? – у передпокій зайшов Євген, і у квартирі одразу стало менше світла.
– Жень, та ось, родичі приїхали.
– Це які?
– Та ті, яких я жодного разу не бачила.
– Тобто, ти цих людей не знаєш? Може, вони – шахраї? – Женька спідлоба подивився на родичів.
– Та хто їх знає… – позіхнула Юлька.
– Що хочуть-то?
– Щоб від спадщини відмовилася. Причому самі вони до цієї спадщини не мають узагалі жодного стосунку!
– О, тоді – точно шахраї! Викликаємо поліцію? – підморгнув Женька тещі.
– Ні, ми йдемо, – несподівано засобиралися родичі.
– Скатертиною дорога! – крикнув їм услід Женька і зачинив двері.
Юлька плакала: цієї розмови вона дуже боялася. І їй було неприємно, що люди, які могли б бути їй близькими, не тільки відвернулися від неї, а й спробували пограбувати.
А Женька гладив її по голові й радів, що в таку скрутну хвилину він опинився поруч і захистив свою Дюймовочку.
Бабусину квартиру Юля продала, дачу – теж. На ці гроші вони разом із Євгеном купили велику квартиру в будинку неподалік від свекрів. Ті дуже зраділи: Юля їм давно стала рідною людиною.
У Юлі тепер є мама й тато – саме так вона називає свекрів. А зовсім скоро в їхній із Євгеном родині очікується поповнення. І Юля щаслива від того, що у її дітей будуть найкращі дідусь і бабуся.
