– Бабусю, що ти накоїла! Навіщо ти переписала будинок на Антона?
– По-перше, це мій будинок. Як хочу, так і розпоряджаюся. По-друге, Антон такий самий онук, як і ти. Але ж він попереджав, що ти будеш налаштовувати проти нього!
– Нікого я не налаштовую, – Люда втомлено махнула рукою і засобиралася додому. – Ти позбавила себе житла, залишилася ні з чим!
– Я так і знала, що ти зі мною спілкувалася лише через спадщину. Забирайся звідси, аферистка, щоб духу твого тут не було!
Софія Іванівна дивилася на всіх переможцем: ось, мовляв, як спритно вона розкрила задум Людмили! І якою ж лицемірною виявилася її внучка! Стільки років прикидалася тихонею, вдавала, що любить і піклується, а сама!.. Слава богу, Антон, внучок, розкрив очі на аферистку!
– Мамо, ти не права, – першою підняла очі на Софію Іванівну її донька. – Люда справді тебе любить. Згадай, вона виходжувала тебе і після того, як батько пішов, і коли ти із серцем злягла, і в пандемію.
– Звісно! Боялася, що без спадщини залишу! – літня жінка була непохитна.
– Мамо, – за племінницю заступився син Софії Іванівни. – Люда, може, й не ангел, наївна, довірлива, але вона найчесніша людина в нашій родині. А ось Антону моєму я б на твоєму місці довіряти не став.
Чоловік суворо подивився на свого 36-річного сина, і той совався на стільці, немов грішник на сковорідці. Але потім швидко взяв себе в руки.
– Бабуся зробила вибір, вона мені довіряє, тому й вирішила залишити будинок мені. Вам він усе одно не потрібен, – Антон був дуже переконливим, коли виголошував цю промову. – А Люда… Тут ще треба розібратися, чого це вона в бабусю так вчепилася! Ніби своїх справ немає! Ви б, тітонько, краще за донькою своєю наглядали!
***
Софія Іванівна за свої 80 років пережила дуже багато. Дитинство було дуже важким: батька рано не стало, і вона, як найстарша, піклувалася про братів і сестру. Дуже рано вийшла заміж, менше, ніж за рік, стала мамою чудової доньки, за три роки народився син. Донька була рідкісною красунею, тож у дівках не засиділася, і майже одразу після школи вийшла заміж за хорошого чоловіка, старшого за неї. Виховання внучки Людмили Софія Іванівна взяла на себе: їй подобалося, що її приймали за маму Людочки, а потім захоплювалися молодою бабусею.
Людмила виросла, але, на відміну від матері й бабусі, заміж не прагнула. Вона була дуже тихою, вразливою, ніжною дівчиною. А ще – дуже турботливою.
– Бабусю, я завжди-завжди буду піклуватися про тебе! Нікому в образу не дам! – пообіцяла Людмила, коли Софія Іванівна овдовіла і злягла від нервового потрясіння.
– Онучко, ти ж у мене така гарна, іди, сходи з друзями в кіно або на танці! – все просила бабуся, але Людмила, яка тоді тільки-тільки закінчила університет, присвятила всю себе роботі та догляду за бабусею.
– Ні, люба, сьогодні в нас із тобою розслаблювальна лікувальна ванна, а завтра зранку прийде масажист. Будемо повертати тобі молодість!
Але м’якість і доброта Людмили часто шкодили їй. Дівчина зовсім не вміла постояти за себе. Тому першою потрапляла під скорочення, на неї хитрі колеги скидали найскладніші й невдячні проєкти. І Люда все тягла на собі, не сміючи заперечити.
Натомість у її двоюрідного брата Антона, якому зараз було 36 років, тоді, по молодості, все складалося чудово. Він вирізнявся злегка грубуватою чоловічою красою, яка приваблювала до себе всіх.
– Людка, сестро, слухай, допоможи трохи. Хочу відкрити свій клуб, мені здається, що все вийде! – Антон тоді був зовсім молодим, а Люда все-таки на чотири роки старша за братика.
– Чим тобі допомогти? Документи прочитати? Так я більше трудовими правами, співробітниками займаюся. В організації бізнесу нічого не розумію.
– Та й не треба! Грошима допоможи! Там ремонт у приміщенні треба зробити, оренду оплатити?
– Антоне, ти ж знаєш, я на квартиру збираю.
– Тому й звернувся: у тебе гроші є. Допоможи братові!
І Люда допомогла. Причому не один раз. Але щоразу, коли Антон брався за новий проект, він забував врахувати то одну деталь, то іншу. Як результат – його бізнес раз по раз прогорав.
– Батьки, я вирішив займатися продажем імпортних автомобілів елітного класу! У нашому місті ця ніша не зайнята!
– Синку, а ти не замислювався, чому?
– Звичайно, замислювався! Людям просто в голову це не приходило!
– Ні, Антоне, просто в нас занадто маленьке місто для машин такого класу. А ті, хто може собі дозволити, їздить на нових.
– Ви просто не вірите в мене! – психанув того дня Антон.
Гроші він знайшов: звернувся до двоюрідної тітоньки, і та не змогла відмовити племіннику. Зрештою, не залишилося жодного родича і жодного знайомого, кому б Антон не заборгував. Але якщо рідні змирилися з тим, що грошей не побачать, то інші кредитори раз у раз нагадували про себе.
– Антоне, мені здається, ти загрався, – кілька років тому під час сімейної вечері звернулася до брата Людмила. – Ти всім навколо винен, одного разу потрапиш у біду – хто тоді допоможе?
– Сестро, а що це ти така блякла стала? Осунулася, постаріла? Мужика чи що, немає? – розреготався Антон.
– А це тебе не стосується, – Людмила ледь стримала сльози.
– Ось і мої справи – теж тебе не стосуються, – Антон подивився в очі Люди, і жінка зіщулилася під цим холодним злісним поглядом.
– Антоне, ти не справедливий до Людочки, – на правах найстаршого члена сім’ї зупинила сварку Софія Іванівна.
– Та ну? Вона ж сиднем сидить на своїй роботі, деградує потихеньку. Нічим не цікавиться. Скукотища!
– Людочка багато чим цікавиться, даремно ти так! Вона часто приходить до мене, ми дивимося фільми, розмовляємо про книжки. Вона готує і прибирає в мене…
– Доглядальницею, чи що, підробляє? – Антон знову не стримав саркастичної посмішки.
– Чому це підробляє? Хіба не так мають чинити онуки?
– Не знаю, – раптово задумався Антон, а потім кудись почав збиратися.
***
– Бабусю, а звідки це в тебе ікра взялася? І ковбаса дорога… – Люда дуже здивувалася, побачивши в холодильнику бабусі продукти.
– Та Антон забігав, приніс ось ліки, фрукти, ікоркою балує, – усміхнулася Софія Іванівна.
– Які ліки?
– Та від серця, каже, що вони кращі за ті, які ти купуєш!
– Бабусю, я купую те, що лікар прописав. А це, яке приніс Антон, тобі може не підійти!
– Відмінно підійшло! Тебе два тижні не було, закинула мене зовсім. А Антон – ні.
– Бабусю, ти ж знаєш: мене на курси відправляли в інше місто.
– Людочка, ну куди в твоєму віці вчитися! Ти б краще заміж вийшла, ще встигнеш мамою стати!
Люда спалахнула: ще в інституті вона зустрічалася з молодою людиною, але той кинув її, дізнавшись, що Люда чекає на дитину. У таємниці від батьків дівчина зважилася на найстрашніше. Після лікарі сказали, що вона ніколи не зможе стати мамою. Але бажання піклуватися про когось було дуже сильним. Чоловікам Людмила більше не довіряла. А ось бабусю дуже любила, тому із задоволенням спілкувалася з нею.
– Бабусю, я ж купила тобі всього на два тижні: і продукти, і ліки! Навіщо Антона кликала?
– Як це – навіщо? Він же мій онук!
– Але ти ж знаєш, що він…
– Навіть слухати не хочу! У всієї рідні упереджене ставлення до нього. Упевнена: це все ваша заздрість!
Людмила вперше почула такі слова від бабусі й навіть розреготалася
– Бабусю, та він у всіх грошей позичив, а віддавати – нічим!
– І правильно, що до рідні звертається! Хто ж іще допоможе, якщо не близькі люди?
– Тільки не кажи, що теж давала йому гроші!
– Добре, не скажу. Зрештою, це наші з ним справи!
Людмила не знайшлася, що відповісти, але з того дня її стосунки з бабусею почали псуватися. Бабуся постійно порівнювала її з Антоном.
– Ти мені знову рибу приготувала в духовці?
– Так, дуже смачно і корисно!
– А Антон мені з ресторану їжу замовляє! Не економить на мені…
– Бабусю, люба, про що ти говориш? Ніхто на тобі не економить! Я готую те, що корисно!
– Корисне рідко буває смачним…
Через кілька тижнів після “ресторанних” страв Софія Іванівна потрапила в лікарню з отруєнням. Але Антон уявив усе так, ніби це Людмила погано вимила посуд. Про те, що всі “ресторанні” страви він купував на найближчому ринку зі знижкою, чоловік промовчав.
Софію Іванівну виписали, і Людмила почала знову виходжувати її. Навіть переїхала до бабусі на деякий час. Готувала їй тільки дієтичне. Софія Іванівна не втомлювалася захоплюватися кулінарними талантами внучки. Але в один із днів раптом різко змінила думку.
– Людо, не готуй мені більше нічого, мене нудить від твого куховарства. Сама тепер буду.
– Бабусю, але я всього лише хочу допомогти!
– Спасибі, – сухо подякувала внучці літня жінка. – Далі я сама! Можеш повертатися до себе додому.
Увечері бабуся зателефонувала: її голос був схвильований.
– Людо, ти ж сьогодні прибирання робила?
– Так, – здивувалася Людмила.
– Знаєш, у мене сережки пропали.
– Які сережки?
– На комоді на спеціальній підставці лежали. Може, ти змахнула?
– Ні, бабусю, сьогодні ніяких сережок на комоді не було. Подивися, може, вони в скриньці?
– Уже дивилася, – схлипнула Софія Іванівна. – І адже нікого чужого вдома не було! Тільки Антон вранці забігав, та ти ввечері.
– Може, Антон узяв? – припустила Людмила.
– Ти при своєму розумі? Навіщо йому жіночі сережки? Не стане ж він їх носити!
– Носити, може, й ні, а от у ломбарді закласти може.
– Не суди людей по собі, – різко відповіла бабуся.
Сережки пізніше знайшлися: мама Людмили дійсно виявила їх у ломбарді в сусідньому будинку.
– Я ж казала! Це Людмила тягає прикраси!
– Мамо, як ти могла так на онуку подумати!
– Як це – “як”? Вона ж сама натякнула, мовляв, у ломбарді шукайте!
Стосунки Софії Іванівни та Людмили стрімко псувалися. За рік із дуже близьких людей вони перетворилися практично на ворогів. Причому Софія Іванівна вела наступ, а Люда невміло оборонялася. Ніхто з рідні її не підтримував, адже щоразу після візиту онуки в бабусі зникали речі.
– Бабусю, я більше не прийду до тебе. Втомилася від цих звинувачень.
– Ну й добре. Про мене є кому подбати. – знизала плечима бабуся.
Ось одного чудового дня літня жінка зібрала всю рідню у себе вдома.
– Дорогі мої, я вже немолода. Час подумати про те, що залишиться після мене. Я вирішила заповідати будинок Антону, – Антон одразу підійшов до Софії Іванівни і обійняв її. – Відсьогодні він бере на себе всі турботи про мене, про будинок. Цього тижня, до речі, чекаємо робітників: вони, нарешті, утеплять веранду.
Родичі спочатку мовчки дивилися на бабусю, а потім навперебій загавкали.
– Як це – Антонові?
– Чому йому?
– Він же продасть будинок! Де ти житимеш?!
– Мамо, одумайся!
Людмила до певного часу мовчала. Але, нарешті, і вона подала голос. Як зазвичай, вона говорила тихо.
– Бабусю, що ти накоїла… Як же ти примудрилася потрапити в цю пастку!
– У яку пастку?! – Софія Іванівна гнівно глянула на внучку.
– Ти справді не розумієш? Антон залишить тебе без усього. Він спеціально все це затіяв!
– Людо, я була кращої думки про тебе. Як же я помилялася! У який момент і де я помилилася? Коли ти з турботливої дівчини перетворилася на корисливу?
– Бабусю, все зовсім не так!
– Але ж Антон попереджав, що ти підступна… Не хочу більше тебе бачити. Іди геть!
Люда тремтячими руками натягнула плащ, абияк застебнула блискавку на чобітках і в сльозах вибігла з дому бабусі. Єдине, про що вона думала, це про те, як врятувати бабусю.
***
З тієї розмови минув рік. Антон запустив новий бізнес і вперше за рік не розорився, а навіть пішов у гору. Принаймні так здавалося. Софія Іванівна перервала всі контакти з рідними. Але несподівано в жовтні вона сама зв’язалася з Людою.
– Онучко, здрастуй, – голос літньої жінки був тихим, глухим і дуже втомленим.
– Здрастуй, бабусю.
– Ти можеш до мене приїхати?
– Можу. Але навіщо? Ти рік зі мною не спілкуєшся. І я не хочу, щоб зараз ти вивалила на мене чергову порцію бруду.
– Не буде бруду. Будь ласка, приїжджай.
– Гаразд. Увечері.
Людмила купила печиво до чаю, трохи фруктів і вирушила до бабусі. Перше, що вона побачила, підійшовши в сутінках до будинку, де минуло її дитинство, похилений паркан. Одна зі сходинок на ґанку давно потребувала ремонту і, не дочекавшись його, зламалася. На веранді був бардак, немов хтось почав, а потім кинув ремонт.
– Людо, я тут, – дівчина не відразу зрозуміла, звідки лунає голос бабусі. У будинку було темно, і клацання вимикачем нічим не допомогло.
– Бабусю, у тебе вимкнули світло? – Люда ввімкнула ліхтарик на телефоні і жахнулася хаосу, що панує в будинку. – Що сталося?
– Онучко, я застудилася. Немає сил в аптеку сходити, піч затопити…
– А де Антон?
– Не знаю…
– Що зі світлом?
– Відключили. І воду обіцяють відключити. Сьогодні приходили якісь люди і сказали, щоб через два тижні я звільнила будинок…
– Так, збирайся. Зараз їдемо до мене. Там подумаємо, що робити далі.
Дорогою додому Людмила зателефонувала Леоніду: друг дитинства завжди симпатизував їй, ось і цього разу покинув усі справи і примчав на допомогу. Вислухавши бабусю і Людмилу, він пообіцяв повернутися за кілька днів і дати відповіді на всі запитання.
– Онучко, вибач мені, здається, я зробила щось жахливе.
– Що сталося?
– Розумієш, Антон коли приніс мені ту злощасну ікру, я зраділа: ти мене вічно чимось дієтичним годувала. А тут стільки смакоти! І почувалася добре.
– Звичайно, ми ж дієтами твій організм підтримували!
– Це я потім зрозуміла. Антон переконав мене в тому, що ти возишся зі мною тільки через спадщину. А йому нічого не треба, тільки допомагати мені мріє. У санаторій возив навіть.
– Тому ти й переписала будинок на нього?
– Ну, спочатку стали після твоїх візитів пропадати різні речі. Потім Антон сказав, що це ти їх крадеш. Я зіставила все і вирішила, що він мене захищає від усіх.
– А потім?
– Потім я підписала договір. За ним будинок мав дістатися Антону після моєї смерті. А до цього часу він брав на себе обов’язок піклуватися про мене.
– Він піклувався?
– Так, але недовго. Спочатку раз на день заїжджав, потім раз на тиждень. Потім раз на два тижні. Два місяці тому зник. Днями прийшли якісь люди. Заявили, що в мене борги за світло, за воду, за всі комунальні послуги. Ще сказали, що будинок у заставі в банку. Пообіцяли повернутися й описати майно.
– Бабуся… – простогнала Людмила.
– Я не знала, що робити. Так нервувала, що захворіла. Потім почалися холоди, я застудилася. Продукти закінчилися. Тепла немає. Онучко, що я накоїла?
– Заспокойся, Леонід розбереться…
– Спасибі, до речі, Леоніду: це ж він тоді вмовив не підписувати договір дарування. Може, все обійдеться?
Людмила похитала головою. Не обійдеться. Усе зайшло занадто далеко. Наступного дня вона поїхала в будинок Софії Іванівни, щоб забрати деякі речі. І перше, що впало в око, це відчинені двері.
– Хто тут? Я викликаю поліцію! – від хвіртки закричала Люда.
– Не треба, сестричко, – з дому вийшов Антон. Його обличчя було вкрите двотижневою щетиною, а погляд був як у побитого собаки.
– Що ти тут робиш?
– Бабусю приїхав перевірити, – Антон злодійкувато ховав руки за спиною.
– Що в тебе там?
– Та так, нічого.
– Ну ж бо, показуй!
Уперше в житті Людмила накинулася на кузена і раптом побачила в його руках бабусину брошку.
– Отже, її прикраси й справді зникали через тебе?
– Ну а що ти хотіла? Бабці все одно було, хто їй буде продукти возити, – Антон раптом знову став тим самовпевненим нахабою, яким його знала Люда.
– Бабці?! Не називай її так!
– Та вона стара й дурна. Привіз ось їй договір купівлі-продажу, а вона поїхала кудись, – раптом здивовано почав озиратися Антон.
– Який договір? – з жахом запитала Людмила.
– Та зрозумій ти, я в розпачі. Бізнес не йде. Потрібні гроші. Я продам бабин будинок, розплачуся з боргами – і все буде добре! – вкрадливо заявив Антон.
– А де вона житиме?
– Ну-у-у-у… нехай у тебе поживе!
Щось упало на веранді, і тут же пролунав голос Софії Іванової.
– Ні, Антоне, я житиму у своєму будинку. І Леонід допоможе мені розібратися з усім цим.
– Так, Антоне, а вам загрожує суд, – Леонід дивився на Антона з насмішкою. – Якщо, звісно, Софія Іванівна не передумає.
– Суд? Який суд?
– За невиконання обов’язків піклувальника – ти ж так себе називаєш? – Леонід знову усміхнувся.
– Та який він піклувальник! Рідну бабусю кинув у холодному будинку, без електрики, без їжі. До неї постійно якісь незнайомці приходять і погрожують. Як ти міг!
– А що, буде краще, якщо вони мені стануть погрожувати?!
Далі Людмила не стала слухати марення брата і викликала поліцію.
Софія Іванівна довго вибачалася перед онукою, а рідні, коли дізналися, що та прийшла на допомогу бабусі й розкрила плани Антона, дивувалися. Адже Софія Іванівна майже рік поливала брудом онуку – і позаочі, і в очі. Але та все одно знайшла в собі сили пробачити.
– Бабусю, ти – моя рідна людина. Мені було боляче, коли ти не вірила мені. Але зараз радісно, що все обійшлося.
– Людочка, ти, мабуть, наймудріша жінка в нашій родині, і я рада, що маю стосунок до твого виховання.
Антон поніс заслужене покарання. Софія Іванівна знову живе у своєму будинку і нічого більше не боїться. А у Людмили і Леоніда, схоже, накльовується роман. Все-таки труднощі зближують людей.
Інші читають просто зараз.
