– Повірити не можу, що ти це зробив! – Антон дивився на батька зі здивуванням і погано прихованою ненавистю, – це ж треба додуматися!
– А я й не думав, – спокійно відповів Марат Анатолійович, – мене мама напоумила.
– Мама? Так її вже три роки немає! – усміхнувся син, – ти через космос із нею спілкуєшся чи уві сні?
– Ні, звісно, – батько не вловив гумору в словах Антона, – це й було три роки тому. Просто в мене ніяк не виходило виконати її останню волю.
– Останню волю? Ти не говорив, що мама про щось просила.
– Вона й не просила.
– Тоді я нічого не розумію. Може, поясниш?
– Поясню. Щоправда, не впевнений, що ти зрозумієш.
– Ну, звісно! Де вже мені?! Напевно, це крутіше за дві моїх вищих освіти!
– Освіта розуму не дає, синку, і душу не лікує. А з твоєю душею давно не все гаразд.
– Почалося! Досить мене виховувати!
– Почалося! Досить мене виховувати!
– Я й не намагаюся, – батько сумно посміхнувся, – пізно.
– Ось саме! – на обличчі Антона розпливлася задоволена посмішка, – то що там мати казала?
– Нічого. Просто її останніми словами було: “Дякую, донечко”. Права була дружина, у всьому права. Ось я і…
– Зрадив мене? – закінчив батьківську фразу Антон.
– Чому “зрадив”? По совісті вчинив. Мама твоя нічого просто так не говорила. Думаю, тепер вона задоволена…
– Що син став бомжем? – раптова лють охопила Антона, – цим вона задоволена?!
– Тим, що ти тепер, можливо, всерйоз подумаєш про своє життя, змінишся. Станеш тим добрим і чесним хлопцем, якого ми всі знали й любили.
– Говориш про мене так, ніби я помер.
– Так і є, Антоне. Совість у тобі померла…
***
Антон одружився одразу після школи зі своєю однокласницею Мариною.
У тому, що так і буде, ніхто не сумнівався: ні він сам, ні друзі, ні сусіди, і, зрозуміло, батьки.
Хлопці десять років сиділи за однією партою.
Антон ніколи не дивився на інших дівчаток. Портфель Марини носив сам. Кохав її безмірно і не приховував цього.
У випускному класі, як кажуть деякі, здійснилося їхнє кохання. Марина завагітніла.
У випускному класі, як кажуть деякі, здійснилося їхнє кохання. Марина завагітніла.
Ніхто особливо не засмутився, а Антон узагалі був гордий і щасливий, що стане батьком.
Що це таке, хлопець навряд чи тоді розумів, але зате для всіх однокашників він відразу став “справжнім мужиком”.
Весілля було гучним і веселим. Майже весь випуск відзначав цю знаменну подію.
Усі були впевнені, що кохання Антона і Марини не закінчиться ніколи. Заздалегідь напрошувалися на золоте весілля.
Наречений і наречена запросили всіх!
У той момент вони навіть подумати не могли, що їхнє кохання закінчиться значно раніше…
Після весілля Марина переїхала до Антона. Батьки виділили їм найпросторішу кімнату.
І почалися сімейні будні.
Налагоджувати стосунки не було потреби: всі знали одне одного багато років і чудово ладнали.
Антон влаштувався на роботу, Марина взялася освоювати домашнє господарство. На цьому наполягли свекор зі свекрухою.
Сказали, що так буде набагато більше користі.
І щодо майбутньої допомоги на дитину подбали теж вони: батько влаштував невістку у свою фірму. Так Марина стала провідним спеціалістом рекламного відділу.
Усе було чудово!
Молоді чекали на свого первістка, дідусі й бабусі – на першого онука. Так, усі вже знали, що народиться хлопчик. Навіть ім’я придумали…
Але скористатися ним не вийшло…
Узимку Марина посковзнулася і впала…
Дуже невдало…
Горе раптово увійшло в життя молодого подружжя та їхніх батьків. Усіх, хто про це дізнався, новина вразила.
“Треба ж: щойно одружилися і, раптом, таке випробування… Чи витримають?”
“Треба ж: тільки одружилися і, раптом, таке випробування… Чи витримають?”
Витримали. Підтримували одне одного як могли. Особливо дбали про Марину: вона дуже сильно переживала втрату…
Після тих сумних подій вона довго не могла завагітніти. Сім років ходіння по лікарях результату не дали. Точніше, дали тільки один: обоє абсолютно здорові. Проблема – в голові.
– Не думайте про дітей, – порадив один досвідчений лікар, – живіть собі на втіху. Подорожуйте. Вам потрібно більше позитивних емоцій. А головне – любіть одне одного!
Антон і Марина так втомилися нескінченно чекати поповнення в сімействі, що з радістю дослухалися до рекомендацій лікаря.
І, о диво! Через два роки в родині народилася двійня! І яка! Хлопчик і дівчинка!
Здавалося б: ось воно – щастя!
Але…
Саме з народженням дітей шлюб однокласників став стрімко руйнуватися.
Почалося з того, що дуже скоро діти стали страшенно дратувати Антона. Малюки позбавили його “нормального життя”, дружини, яка приділяє увагу тільки йому, батьків, які перестали ним цікавитися. Звісно: все сімейство стало служити двом немовлятам, які постійно репетували, а він, Антон, відійшов для них на останній план, мав себе обслуговувати і… все розуміти.
Антон розуміти не хотів. Він мучив Марину постійними прискіпуваннями, сварився з батьками, усіх ображав.
Доти, доки не знайшов для себе віддушину.
Колега по роботі давно строїла йому оченята…
Доти, доки не знайшов для себе віддушину.
Колега по роботі давно строїла йому оченята…
Ось із нею він знову став єдиним, коханим і неповторним.
Тепер він часто затримувався на роботі, залишив дружину в спокої, на батьків дивився зверхньо.
Першою відчула недобре мати Антона: Марині було просто не до цього.
Бідолашна жінка, червоніючи й бліднучи, спробувала поговорити із сином. Антон навіть відпиратися не став.
– Так, у мене є жінка, і що? Маю право.
– Яке право, синку? У тебе ж діти!
– У всіх діти, – парирував Антон, – проте ніхто через них не відмовляється від свого особистого життя.
– Якого? Особистого? Твоє особисте життя – це Марина! Ти, часом, не забув про це?
– Хотів би забути, так ти ж не даси!
– Антоне, схаменуся! Ви ж так кохаєте одне одного!
– Антоне, схаменуся! Ви ж так кохаєте одне одного!
– Кохали…
– Антон!
– Твоя Марина мені набридла як гірка редька! Вона звикла, що я весь час поруч, тому дивиться на мене, як на табуретку. А я хочу, щоб на мене дивилися з любов’ю, із захопленням, якщо хочеш! І я маю на це право!
– Але вона ж, – мати запнулася, не знаючи, як достукатися до сина, – твоя законна дружина. У неї турбот – повний рот! Близнюки – це подвійне щастя, але й навантаження подвійне! А ти навіть не намагаєшся допомогти!
– У неї є ти і батько. А я працюю. Гроші заробляю. Годую вас усіх, по суті…
Почувши таке, мати замовкла. Зрозуміла, що говорити з сином і волати до його совісті безглуздо. Може, він батька послухає?
І мати розповіла про все Марату Анатолійовичу.
А той виявився швидким на розправу. Висловив Антону в лоб усе, що думав із цього приводу, і зажадав.
– Або ти припиняєш свої шури-мури, або я сам усе розповім Марині! Бідна дівчинка б’ється з дітьми вдень і вночі, а він розважається! Ти розумієш, що робиш? Ви стільки років чекали дитину! А тепер, коли у вас одразу двоє, ти зраджуєш їхню матір!
– Хочеш їй розповісти? Давай! Мені все одно! Я буду жити як хочу!
– Не треба мені нічого розповідати, – у дверях з’явилася Марина, яка була на прогулянці з дітьми і повернулася завчасно, – я все зрозуміла. Ти можеш подавати на розлучення, Антоне. Якщо хочеш.
Вона мовчки розвернулася і пішла в кімнату…
Близько місяця Антон нічого не робив. Жив по накатаній: ходив на роботу, зустрічався зі своєю пасією, повертався додому і починав третирувати Марину.
Дуже вже хотілося йому, щоб у ситуації, що склалася, винуватою виявилася вона. Точніше: щоб вона так думала. І, щоб так думали батьки.
Ось, мовляв, яка: довела чоловіка до того, що він зраджувати їй став, додому йти не хоче. Ще й розлучення вимагає!
Тільки ігри Антона не справляли потрібного враження. Батьки були на боці Марини і своїх онуків.
Одного разу, коли Антон з’явився майже вночі і напідпитку, Марат Анатолійович не витримав.
– Усе, досить нас ганьбити. Завтра ж з’їжджай і подавай на розлучення. Марина з дітьми залишиться в нас.
– Усе, досить нас ганьбити. Завтра ж з’їжджай і подавай на розлучення. Марина з дітьми залишиться в нас.
– Та й будь ласка! Я піду просто зараз! – вигукнув Антон і пішов.
Повернувся до своєї дами серця, і вона з радістю його прийняла…
Ділити при розлученні було особливо нічого: так, різні дрібниці. Ні машини, ні будь-якої нерухомості подружжя не нажило.
Через місяць після розлучення Антон натякнув, що пора б уже Марині з дітьми перебиратися до своїх батьків. З якого дива вона займає його кімнату, а він – знімає житло?
Вислухавши сина, батько твердо сказав.
– Знімаєш квартиру, от і знімай. Марина і діти житимуть у нас стільки, скільки буде потрібно.
– Кому буде потрібно? – усміхнувся Антон.
– Марині, звісно. Чи ти думаєш, що ми кинемо її напризволяще?
– Не розумію, до чого тут ви? – здивувався Антон, – у неї ж свої батьки є.
– Усе. Розмову закінчено, – батько явно не хотів розвивати цю тему.
Він кивком показав синові на двері…
– І ти пішов? Просто так? – обурилася нова пасія Антона, коли він поскаржився на поведінку батька.
– А що треба було робити? – розлютився Антон, – битися, чи що?
– Ні, це занадто. Однак, дивно: рідного сина вигнали, а чужу тітку – залишили. Явно, це вона їх обробила!
– І ти пішов? Просто так? – обурилася нова пасія Антона, коли він поскаржився на поведінку батька.
– А що треба було робити? – розлютився Антон, – битися, чи що?
– Ні, це занадто. Однак, дивно: рідного сина вигнали, а чужу тітку – залишили. Явно, це вона їх обробила!
– Ну, не знаю. Маринка, начебто, не така…
– Ось саме: начебто! Ти просто не уявляєш, на що здатна ображена жінка!
– Гаразд, подивимося, чи надовго їх вистачить, – махнув рукою Антон, – зрештою, я – їхній єдиний син. Нізащо не повірю, що вони ось так легко можуть від мене відмовитися. Пограють у благодійників, та й відправлять Маринку додому, до тата з мамою.
Антон помилився. Він забув, що в його батьків залишилася не тільки його колишня дружина, а й двоє дітей – їхніх улюблених, довгоочікуваних онуків.
Не помилився він тільки в тому, що батько з матір’ю дуже болісно переживали розрив із сином.
Марат Анатолійович хоч якось тримався, а от мати – не знала ні хвилини спокою, плакала ночами й чекала: раптом Антоша схаменеться, повернеться до коханої дружини й дітей? Не може бути, щоб таке велике кохання зникло просто так, через дурну примху.
Але минув рік, потім ще один, а ситуація не змінювалася. Навпаки: ставала тільки гіршою. Антон зовсім перестав з’являтися, дзвонив дуже рідко, усім своїм виглядом показував, що йому байдуже ні до дітей, ні до батьків.
Постійні переживання зробили свою справу. Мати Антона захворіла. Злягла. Лікарі попередили, що треба готуватися до гіршого. Занадто пізно мати звернулася по допомогу.
Вона слабшала з кожним днем.
Марина ходила за нею, як за маленькою. Ночі безперервно сиділа поруч, незважаючи на те, що і вдень їй вистачало клопотів.
Весь дім, діти, свекор, догляд за лежачою свекрухою лягли на її тендітні плечі.
Але Марина не скаржилася. Завжди доброзичлива, усміхнена, вона зігрівала своїм теплом усе і всіх навколо.
Марат Анатолійович дивувався: коли вона спить? Усіляко намагався допомогти. Водив дітей на прогулянку, навчився купувати продукти, навіть чистив картоплю!
Так був вдячний невістці за її добре, турботливе серце, за шанобливе ставлення і за онуків, які росли здоровими та тямущими.
І все ж, як не доглядала Марина за свекрухою, як не старалася, мати Антона померла. Причому, практично в неї на руках, ледь промовивши на прощання.
– Дякую, донечко.
– Спасибі, донечко.
– Відмучилася, – почула Марина за спиною голос свекра, який не посмів перешкодити дружині попрощатися не з ним, а з невісткою…
А що ж Антон? А Антон ніяк не проявився, поки мати хворіла. Зайшов кілька разів і все на цьому.
Дізнавшись, що матері більше немає, він чомусь нічого не відчув. І тому вирішив, що на похорон, мабуть, не піде. Навіщо? Все одно нічого не можна змінити…
Він зателефонував батькові і сказав, що перебуває в далекому відрядженні…
– Я зрозумів, – тихо відповів Марат Анатолійович і поклав слухавку.
“Ну, ось і все, – подумав він, – я залишився зовсім один”.
Три роки він жив як уві сні. Кудись ішов, щось робив, потім не міг згадати, де був і що робив.
Тільки онуки виводили його з подібного стану. З ними він жартував, сміявся, розмовляв на різні теми. Любив. І, звісно, діти платили йому взаємністю.
Одного разу Марату Анатолійовичу наснилася дружина. Вона нічого не говорила. Просто з докором дивилася на нього…
І він, прокинувшись, раптом згадав: вони ж обговорювали це з дружиною! Як він міг забути? Йдучи, вона, по суті, нагадала йому, щоб він подбав про майбутнє Марини й онуків.
“Спасибі, донечко”. – виразно пролунав у голові рідний голос…
І він зробив те, що мав зробити вже давно: подарував Марині квартиру, в якій вони жили.
І він зробив те, що мав зробити вже давно: подарував Марині квартиру, в якій вони жили.
Невістка спочатку не хотіла йти до нотаріуса, не могла зрозуміти, чого від неї хоче свекор.
Але, коли він, змахуючи скупі сльозинки, розповів їй, що виконує останню волю дружини, Марина погодилася прийняти такий несподіваний подарунок.
Антон, дізнавшись про це, розлютився. Влаштував скандал. Але, отримавши від батька від воріт поворот, кинув йому на прощання.
– Коли вона тебе викине з квартири і зі свого життя, на мене не розраховуй!
Двері люто грюкнули…
“Хіба можна на тебе розраховувати, синку? – втомлено подумав Марат Анатолійович, – ти вже нас зрадив і навіть не зрозумів цього. А Мариночка мене не кине. У цьому я впевнений. Велике серце в моєї доньки”…
