“Відпочивати буду, коли помру”, – буркнула бабуся, яка не терпить заперечень.
Перед Новим роком в онкологічний центр привезли літню жінку, Євдокію Іванівну. Незважаючи на її поважний вік, вона увійшла в приймальне відділення з гордо піднятою головою. Лікарі переглянулися, помітивши, що приїхала вона одна, без супроводу. Медсестра Віра, швидко оцінивши ситуацію, підбігла до неї, допомагаючи пересісти на каталку.
– Бабусю, ви як дісталися-то? Рідні не з вами? – тихо запитала Віра, уважно дивлячись на її натруджені руки, що стиснули ручку сумки.
– Рідні? – усміхнулася старенька з якимось викликом. – У мене троє маленьких онуків удома, нікому зі мною бігати по лікарнях!
Її голос звучав твердо, але погляд видавав втому. Вона явно не звикла скаржитися. Віра посміхнулася їй співчутливо, але нічого не сказала, мовчки повезла каталку в бік кабінету лікаря. Євдокія Іванівна трималася бадьоро.
У кабінеті її зустрів лікар Сергій Петров – чоловік років сорока з уважним поглядом. Він відкрив медичну карту. Ім’я, вік – 82 роки. Супутніх захворювань цілий букет. Він глибоко зітхнув. У його практиці це не рідкість, але такі пацієнти, особливо на самоті, завжди викликали в нього особливе відчуття тривоги.
Євдокія Іванівна виглядала зовсім крихітною, немов загубилася у великому шкіряному кріслі. Її плечі були зігнуті, а руки, з тонкою і напівпрозорою шкірою, спочивали на колінах. Однак, коли вона підняла на нього погляд, лікар відчув, що перед ним далеко не слабка людина.
– Здрастуйте, Євдокія Іванівна.
– Здрастуй, синку, – відповіла бабуся. Голос її був м’яким і напрочуд упевненим.
Сергій важко зітхнув, прибрав убік медичну карту і присів навпроти Євдокії Іванівни. Його обличчя виражало щире співчуття.
Сергій почав стандартне опитування, акуратно добираючи слова, щоб не налякати пацієнтку. Вона відповідала спокійно, але стримано, немов боялася сказати щось зайве. У її погляді не було розгубленості, характерної для багатьох пацієнтів, які опинилися в онкологічному центрі. Навпаки, вона дивилася на лікаря так, ніби вже знала, що він скаже.
Сергій, трохи забарившись, заговорив.
– Боюся, нам потрібно обговорити серйозні речі. Євдокія Іванівна, у вас рак, четверта стадія, – тихо, але чітко вимовив він. – Ми можемо оформити вас у хоспіс. Але… часу у вас зовсім мало.
Слова повисли в повітрі. Він чекав реакції старенької. Вона випрямилася, наскільки дозволяла її тендітна спина, і пильно подивилася на лікаря. Її очі, сірі, з легким серпанком, раптом спалахнули якимось несподіваним вогником. І раптом немічна бабуся накинулася на лікаря мало не з кулаками, кричачи.
– Ти чого, окаянний, городиш таке?! – голос її пролунав різко, але не сердито, а немов докірливо. – Я жити збираюся! У мене троє дітей удома!
Сергій розгублено замовк, не знаючи, що відповісти. Однак Євдокія Іванівна, здавалося, вже вирішила все сама.
– Троє, маленьких, розумієш? – продовжила вона, ніби пояснюючи дитині. – Син із невісткою загинули, а онука полетіла в Америку, кинувши дітей на мене. Зараз вони в сусідки. Їм потрібно варити кашу, прати, гуляти… А ти кажеш, часу мало. Де вже мені помирати-то!
Слова старенької були простими, але в них звучала така сила, що навіть Сергій, який звик до важких розмов, відчув, як його горло стиснулося. Він часто бачив людей, які змирялися, плакали або втрачали будь-яку надію, але Євдокія Іванівна… Вона ніби відкидала саму можливість здатися.
– Євдокія Іванівна, – обережно почав він після паузи. – Я розумію, це важко чути. Є варіанти лікування, можна подумати про хоспіс. Зараз багато хороших методів. Я зроблю все, що в моїх силах.
– Ти мені допоможи, милий, на ноги встати, – перебила вона, заспокоюючись. – Тільки скажи, що потрібно, які пігулки пити чи чого робити. Ніколи мені хворіти, бо ніхто за мене дітей не підніме.
Сергій замовк, здивований її реакцією. Зазвичай такі розмови закінчувалися сльозами або довгими поясненнями. А тут – виклик.
– Ми можемо спробувати операцію, – у його очах читалася тривога. – Але ризики величезні, розумієте?
Старенька кивнула, кинувши на нього швидкий погляд, немов оцінюючи, чи можна довіряти його словам.
Наступного ранку старенька вирішила всіх здивувати. Коли медсестра Віра зайшла в палату, щоб роздати градусники. Старенька раптом суворо подивилася на дівчину.
– Де тут зарядкою займатися можна? – запитала вона так, ніби це було звичайнісіньке запитання.
Віра розгубилася.
– Зарядкою? – перепитала вона, немов не була впевнена, що правильно почула. – Бабусю, ви в лікарні. Якою ще зарядкою?
Євдокія Іванівна блиснула очима.
– Рухатися треба! Пролежні з’являться, якщо лежати буду, – відрізала вона, вже не чекаючи жодної відповіді. Тієї ж миті вона випросталася і почала присідати просто біля ліжка.
Віра сторопіла. За її спиною почулися смішки – це медбрат Коля підглядав за сценою з коридору.
– Ну все, спортсменка до нас прибула, – хихикнув він. – Зарядка за розкладом, і жодних відмовок!
Євдокія Іванівна ніяк не відреагувала на глузування. Вона продовжувала свої вправи, рахуючи присідання вголос. Коля переглянувся з Вірою, але та лише махнула рукою, мовляв, нехай робить, що хоче.
Через кілька днів Євдокія Іванівна стала майже місцевою знаменитістю. Її знали вже не тільки лікарі, а й пацієнти. Її енергії та рішучості могли б позаздрити й молодші.
– Іване, чаю хочеш? – несподівано запитала вона одного з пацієнтів, який лежав у сусідній палаті. Чоловік, якому було близько шістдесяти, кивнув. За кілька хвилин старенька вже принесла йому кухоль гарячого чаю.
Іншій жінці, Тамарі, яка скаржилася, що змерзли ноги, вона принесла додаткову ковдру і дбайливо вкрила її.
– Ось, так тепліше буде, – усміхнулася вона.
Усі навколо почали помічати її бажання допомогти кожному.
– Бабця-то наша що, у сестри милосердя подалася? – пожартував Коля, спостерігаючи за тим, як Євдокія Іванівна допомагає черговому пацієнтові піднятися з ліжка.
Віра, почувши його слова, тільки знизала плечима.
– Не знаю, Коль. Але вона явно нас усіх переплюнула. Слухай, може, її нам на півставки взяти? Нехай допомагає, якщо вже така активна.
Коля засміявся.
– А ти їй запропонуй. Упевнений, що вона погодиться.
Насправді Євдокія Іванівна, схоже, не помічала свого віку. Її рухи були впевненими, погляд – чіпким, а слова – твердими. Вона не скаржилася, не просила допомоги, а навпаки, робила все, щоб підтримати оточуючих. Її оптимізм був заразливим, і навіть найпохмуріші пацієнти починали посміхатися, дивлячись на неї.
До кінця тижня у відділенні знали про Євдокію Іванівну всі. Її впертість обговорювали навіть на планерках. Лікарський склад був сповнений суперечностей: хтось захоплювався її непохитним характером, хтось дивувався, як узагалі можна поводитися настільки зухвало, опинившись у її становищі.
В один із передноворічних днів Сергій на обході запитав стареньку.
– Євдокія Іванівна, як настрій? – запитав він, заглянувши в її палату.
– Нормально, лікарю. Коли оперувати будете? Мені ще онуків годувати, – відгукнулася вона із завзятою посмішкою. Її сиве волосся було акуратно укладене, а в очах горів звичний вогник, ніби вона перебувала не в лікарняній палаті, а на дружніх посиденьках.
Сергій не втримався від усмішки.
– Скоро, Євдокія Іванівна. Але ви не поспішайте.
– Синку, ну ви там вирішуйте швидше. Мені помирати ніколи, – заявила вона з таким тоном, ніби йшлося про якусь дрібницю, на кшталт вибору програми на телевізорі.
Сергій мало не поперхнувся від такої заяви. Він за звичкою поправив окуляри на носі і спробував щось сказати, але слова застрягли в горлі.
Євдокія Іванівна подивилася на нього з усмішкою, немов перевіряла, наскільки довго він зможе витримати її погляд.
– Ну, чого завмер? Давай, призначай свою операцію і не тягни час.
– Добре, – нарешті видавив лікар. – Ми обговоримо деталі й підготуємо вас. Але я маю попередити, операція буде складною.
– Та знаю я все це, – відмахнулася Євдокія Іванівна.
Сергій побачив серйозність в очах Євдокії Іванівни. Ця жінка дивилася на нього так, ніби вже знала, що все буде добре. Її віра була заразливою.
Уперше за весь час роботи він відчув, що перебуває поруч із людиною, яка справді бореться. Не тільки за себе, а й за тих, хто навколо. У цьому була сила Євдокії Іванівни – її енергія буквально перетікала в інших.
Операцію призначили на наступний вівторок. Весь персонал відділення чекав цього дня з напруженням і водночас із надією. Навіть ті, хто не був безпосередньо пов’язаний з її підготовкою, обговорювали її шанси в коридорах.
Євдокія Іванівна, як завжди, була незворушна. Напередодні операції вона продовжувала підбадьорювати пацієнтів, ходити по палатах, жартувати з медсестрами і навіть пригощала домашніми пирогами, які їй передала сусідка. Ця жінка, здавалося, жила всупереч усім медичним законам.
Коли настав день операції, у відділенні панувала незвичайна тиша. Євдокію Іванівну проводжали в операційну майже як героїню.
Операція пройшла складніше, ніж очікували. Лікарі майже не відходили від операційного столу, боялися, що Євдокія Іванівна не витримає такого важкого втручання. Її організм був зношений віком і хворобами, але дух залишався непохитним. Незважаючи на побоювання, за три довгих години операція завершилася. Хірург витер піт із чола і важко зітхнув, дивлячись на монітори.
– А бабуся-то справжній боєць!
Перші дні після операції були критичними. Євдокія Іванівна перебувала в реанімації, і кожна хвилина була на вагу золота.
На третій день стан Євдокії Іванівни трохи стабілізувався. Її перевели в палату. Коли медсестра Віра обережно зазирнула в палату, вона застала бабусю сидячою на ліжку. Та була бліда, але в її очах світився колишній впертий блиск.
– Віро, знайди мені книжку якусь, – заявила Євдокія Іванівна. – У Тамари руки болять, нудно їй. Я їй почитаю.
– Євдокія Іванівна, ви що, вам же ще відпочивати потрібно! – сплеснула руками Віра.
– Відпочивати буду, коли помру, – буркнула бабуся, яка не терпить заперечень.
Сперечатися з Євдокією Іванівною не було сенсу. Віра принесла їй книжку, і незабаром Тамара, сусідка по палаті, почала слухати історії зі старого роману. Уся палата наповнилася її голосом, який нагадував пісню, що неспішно ллється з минулого. Сусідка уважно слухала, а лікарі, заглядаючи в палату, здивовано хитали головами: бабуся знову взялася за своє.
За тиждень після операції Євдокія Іванівна вже щосили ходила поверхами лікарні, немов забула, що тільки нещодавно була у важкому стані. Вона допомагала іншим пацієнтам: комусь приносила воду, комусь поправляла подушку.
– Ось невгамовна! – сміявся Сергій, лікар, який вів її з моменту надходження. Він бачив безліч пацієнтів за свою кар’єру, але таких, як Євдокія Іванівна, ще не зустрічав.
Пацієнти у відділенні почали кликати її “наша бабуся”. Багато хто вважав, що її енергія і турбота допомагали їм одужувати швидше. Сергій, спостерігаючи за бабусею, то посміхався, то хитав головою. Він розумів, що сперечатися з нею безглуздо: Євдокія Іванівна жила так, як вважала за потрібне.
Через місяць Євдокія Іванівна готувалася до виписки. Проводжали стареньку всім колективом. Її одужання стало справжнім маленьким дивом для всього відділення. Літня жінка, якій ніхто не давав шансів на поліпшення, зуміла не тільки відновитися, а й повернути собі бадьорість духу. Навіть лікарі, які бачили багато чого, зазначали, що це сталося завдяки її незламній волі та величезній любові до життя.
На порозі відділення на неї вже чекала сусідка і троє дітлахів: Альошка, Марійка і Петрик. Щойно двері відчинилися, вони кинулися до бабусі з гучними радісними криками.
– Бабусю! Ми писали листа Діду Морозу і просили повернути тебе нам!
Ці слова були сказані так щиро, з таким дитячим теплом, що сльози мимоволі навернулися на очі у всіх, хто стояв поруч. Навіть суворий Сергій Петров, який зазвичай зберігав професійну дистанцію, ледь не розчулився.
Євдокія Іванівна нахилилася, щоб обійняти всіх трьох одразу. Діти, обвивши її шию своїми маленькими ручками, говорили навперебій.
– Ми тебе так чекали! – вигукнув Альошка.
– І малювали малюнки! – додала Машенька.
– А ще ми готували тобі сюрприз удома! – сказав Петрик, сяючи від гордості.
– Спасибі вам, милі мої, – сказала Євдокія Іванівна, міцно притискаючи їх до себе. – Ви – моя радість. Заради вас я жива.
Вона піднялася, звернувшись до лікарів, які стояли трохи віддалік. На обличчях деяких читалася гордість, на інших – втомлене полегшення, а хтось просто стримував емоції.
– Спасибі вам усім, – сказала вона, підійшовши ближче і подивившись в очі кожному. – Дякую за те, що повернули мені можливість обійняти своїх онуків. Ви робите велику справу. Життя – це боротьба, і вмирати, коли є заради кого жити, не можна.
Після цих слів вона обійняла кожного, як рідних людей. Потім, взявши дітей за руки, вона повільно пішла до виходу. Уся ця картина мала настільки зворушливий вигляд, що кілька медсестер не втрималися і тихо витирали очі хусточками.
– Ось вона, справжня перемога, – тихо сказав хтось із лікарів.
– Так, – погодилася Сергій. – Такі моменти нагадують нам, навіщо ми обрали цю професію.
Лікарі ще довго стояли біля дверей, спостерігаючи, як Євдокія Іванівна йде. Її фігура, хоч і злегка сутула, здавалася неймовірно сильною і стійкою. Діти, що оточили її, немов символізували ту саму надію і сенс, заради яких вона боролася. Кожен крок, який вона робила, був просякнутий упевненістю в тому, що попереду на неї чекає ще багато щасливих моментів.
