– Корпоративчик? – запитав таксист, поки Олег рився в гаманці.
– Ага, директор нарешті на пенсію пішов, – пробурмотів Олег сонно. – Відзначали достроково.
Він залишив щедрі чайові й вийшов, вдихаючи холодне повітря червневої ночі. Голова паморочилася – чи то від шампанського, чи то від втоми.
У передпокої горів нічник – слабке, жовтувате світло окреслювало знайомі контури.
Олег акуратно повісив піджак на плічка, розслабив краватку. Хотілося пити. І спати.
Він зробив два кроки до кухні й завмер.
У напівтемряві передпокою, поруч із витонченими туфлями Валі, стояли масивні чоловічі черевики. Чужі. Незнайомі.
Сон як рукою зняло. Олег намацав вимикач, різко клацнув. Яскраве світло залило передпокій, підтверджуючи: ні, не привиділося. Черевики – коричневі, потерті, явно ношені – були на місці.
Він нахилився, доторкнувся до них кінчиками пальців. Справжні.
Перша думка – злодії! – тут же відпала. Який злодій роззується в передпокої? Друга була гіршою. Набагато гіршою.
– Валя? – покликав він тихо. Потім голосніше: – Валя?!
Тиша. У спальні не горіло світло.
Олег навшпиньки пройшов через вітальню. У будинку було незвично чисто. Ні газет, ні чашок на журнальному столику.
Двері в спальню були прочинені. Він заглянув – порожньо. Постіль акуратно заправлена, на покривалі жодної складочки.
Він завмер на порозі іншої кімнати, куди вона зазвичай йшла, коли вони сварилися. Крізь щілину виднілася її фігура під ковдрою. Значить, там. Спить? Чи прикидається?
І чиї, чорт забирай, черевики в його передпокої?!
Олег відступив від дверей і звернув увагу на столик у коридорі. На ньому стояла фотографія в срібній рамці – їхній весільний знімок. Тридцять п’ять років тому. Він тоді був струнким, з густою шевелюрою, вона – тоненька, з боязкою усмішкою. Чому саме сьогодні ця фотографія тут?
Він насупився, намагаючись згадати дату. Сьогодні… 15 червня.
Їхня річниця весілля! Тридцять п’ять років разом, а він… забув. Знову.
Олег повернувся до черевиків, роздивляючись їх із новим почуттям – зі страхом. Запізнився.
Але черевики. Ці прокляті черевики.
Він стояв у передпокої свого будинку, почуваючись непроханим гостем. Чужинцем. Тим, кого тут не чекали.
Олег повернувся в передпокій, важко опустився на банкетку і втупився на чужі черевики, немов вони могли дати відповідь. Думки кидалися, як перелякані птахи.
Тридцять п’ять років. Більше половини життя разом. Невже вона справді… з кимось іншим? Він провів рукою по обличчю, намагаючись згадати останні місяці.
Телефон у кишені завібрував. Олег машинально дістав його – повідомлення від Сергія, старого друга: “Ну що, живий після корпоративу?”
Він на секунду замислився, потім швидко набрав: “Сірий, ти вдома?”
Відповідь прийшла майже одразу: “Так, а що трапилося?”
“Можливо, крах мого сімейного життя. Я вдома, а тут чужі чоловічі черевики.”
Три крапки блимали майже хвилину. Потім: “Ти впевнений? Може, це чиїсь старі?”
“Ніколи їх не бачив. І Валя спить в іншій кімнаті.”
“Почекай панікувати. Перевір вітальню, кухню. Може, вона взуття прикупила, а ти не помітив.”
Олег повільно піднявся. Перевірити. Так, логічно. Може, є якесь розумне пояснення?
Він безшумно пройшов на кухню. Ідеальна чистота. І що це? На столі – залишки святкової вечері. Два келихи, один – з відбитком помади. Другий – порожній. У раковині – дві тарілки.
Кров застукала у скронях. Значить, правда. Вечеряли удвох.
Олег відкрив холодильник – той був забитий їжею. Салати, нарізка, фрукти. Вона все це приготувала. Для річниці, яку він забув.
Він зачинив дверцята і притулився до них спиною. Боже, який же він ідіот! Егоїстичний, сліпий, бездушний чурбан! Звичайно, вона нагадувала йому. Тиждень тому за сніданком: “Олеже, у нас наступного тижня важлива дата, не забудеш?”
А він відмахнувся: “Так-так, пам’ятаю, звісно”. І тут же забув. І ще вчора вона дзвонила на роботу, але він не взяв слухавку – був на нараді. А потім одразу цей корпоратив.
Він згадав, як легко погодився піти. Навіть не подзвонив їй, щоб сказати, що затримається. Просто надіслав коротке повідомлення: “Буду пізно, не чекай”.
Олег повернувся в передпокій, знову втупився на черевики. Розмір приблизно як у нього самого. Досить поношені. Хто він, ця людина? Старий друг? Колега? Чи хтось, з ким вона познайомилася нещодавно?
І він що, без черевиків пішов?
Телефон знову задзвонив. Сергій.
– Ну що там? – без привітання запитав друг.
– Ще гірше, ніж я думав. Стіл накритий на двох. У раковині – дві тарілки.
– Може, до неї подруга приходила? Посиділи, випили.
– У чоловічих черевиках?
– А ти їх точно не знаєш? Може, син приїжджав?
– Антон у відрядженні в Новосибірську, – Олег потер перенісся. – І він би попередив.
– Мда, ситуація.
– Річниця сьогодні, Сірий. Тридцять п’ять років. А я забув. Не вперше.
На тому кінці запанувало мовчання. Потім Сергій тихо присвиснув.
– Ось ти лопух. А вона, значить, стіл накрила, чекала.
– І не дочекалася, – Олег відчув, як щось гірке піднімається до горла.
– Так. Ти спочатку переконайся. Зазирни в цю кімнату, де вона спить. Вона сама?
– Не можу – боюся, – чесно зізнався Олег. – А що як там…
– Якщо боїшся, значить, уже віриш у зраду. Треба перевірити.
Олег повільно попрямував до гостьової спальні. Серце стукало так, що він боявся, що Валя почує. Зупинився перед дверима, зробив глибокий вдих і тихенько повернув ручку.
Вона спала одна. Згорнувшись калачиком, обіймаючи подушку – як завжди, коли засмучена. На тумбочці біля ліжка – книжка, окуляри та пляшечка з краплями. Серцевими. Вони їй прописані вже давно, але вона приймає їх тільки в крайніх випадках. Значить, знову прихопило.
Олег прикрив двері й повернувся в коридор. Не розбудив. І головне – нікого з нею немає. На душі стало трохи легше, але тут же згадалося: а черевики? Тарілки? Стіл?
Знову телефон: “Ну що? Застав їх?”
“Вона одна. Спить.”
“Значить, все-таки не зрада! Уже добре. Подумай, що там могло бути?”
Олег опустився в крісло у вітальні і втупився в темряву за вікном. Що там могло бути? Хто приходив?
Він згадав, як кілька років тому Валя скаржилася.
– Ти перестав помічати мене, Олежку. Усе робота, робота… А я для тебе як тінь у будинку. Обслуговувальний персонал. Готую, перу, прасую, прасую – все як годиться. А я ж дружина, а не домробітниця.
Він тоді відмахнувся: “Що за дурниці, звичайно, я тебе помічаю”. Але правда була в тому, що він дійсно пропускав багато чого повз вуха, не звертав уваги на її нові сукні, на її настрій, на її бажання. Думав, що раз вона поруч – цього достатньо.
І ось – результат. Ці кляті черевики в передпокої.
Ранок видався похмурим. Олег сидів за кухонним столом із чашкою остиглої кави, коли почув кроки. Валентина увійшла на кухню – тиха, з почервонілими очима, у домашньому халаті, який він подарував їй на минулий Новий рік. Волосся, вже з сивиною, було акуратно зібране в пучок. Вона завжди намагалася мати гідний вигляд, навіть коли ніхто не бачить.
– Доброго ранку, – сказав він, намагаючись зловити її погляд.
Вона кивнула, не дивлячись на нього, і мовчки підійшла до плити.
– Я вже приготував каву.
– Собі приготував, – відповіла вона сухо. – Мені чай потрібен. З краплями.
Олег встав.
– Давай я.
– Не треба, – різко відповіла Валентина. – Сама впораюся. Тридцять п’ять років справляюся.
Вона налила воду в чайник, поставила на плиту. Так само не дивлячись на нього. Між ними немов виросла стіна – холодна, непроникна. І чиїсь черевики в передпокої були цеглою в цій стіні.
– Валя, – почав він, не витримавши мовчання. – Нам треба поговорити.
– Про що? – вона нарешті повернулася до нього. – Про те, що ти знову забув? Або про те, що я чекала на тебе вчора до десятої вечора, як дурепа, з накритим столом? Але тобі знову було не до мене.
– Я був на корпоративі, – промовив він, розуміючи, як жалюгідно це звучить. – Петровича проводжали. Я правда забув, що вчора річниця.
– Не вчора, Олеже, – втомлено відповіла вона. – А сьогодні. П’ятнадцяте червня – сьогодні. Я накрила стіл учора, бо знала – сьогодні ти теж не згадаєш.
Він завмер. Значить, ще не пізно. Сьогодні – їхній день.
Олег кинув погляд у передпокій – черевики все ще стояли там. На душі знову стало паршиво.
– Слухай, – він понизив голос, не знаючи, як запитати. – А чиї це… у передпокої?
Валентина подивилася на нього довгим поглядом, і раптом щось у її очах змінилося. Чи то усмішка, чи то полегшення.
– А, помітив усе-таки, – вона відвернулася до чайника, що закипав. – Значить, не зовсім сліпий.
– Валю, що відбувається? Чиї це черевики?
Вона налила окріп у чашку, поклала пакетик чаю і лише потім знову подивилася на нього.
– А як ти думаєш? У мене за тридцять п’ять років могли з’явитися… інші інтереси?
Олег відчув, як до горла підкочує клубок.
– Не вірю, – глухо сказав він. – Не вірю, що ти могла…
– А чому ні? – перебила Валентина. – Ти-то зміг на всі ці роки викреслити мене зі свого життя. Чому я не могла знайти того, хто помітить мене?
Олег сів, відчуваючи дивну слабкість у ногах.
– Хто він?
– А яка різниця? – вона знизала плечима. – Яка тобі різниця, Олеже? Ти згадав про мене, тільки коли побачив чужі черевики. А до того – скільки років минуло пліч-о-пліч, а ти дивився крізь мене.
Раптом щось клацнуло в його мозку. Він уважніше подивився на дружину – вона не виглядала винуватою. Радше торжествуючою.
– Валю, ти мене спеціально мучиш? Я не вірю, що ти могла зрадити. Не така ти жінка.
– Яка – “така”? – гірко запитала вона. – Непомітна? Зручна? Всепрощаюча?
– Вірна, – твердо відповів він. – І занадто тебе поважаю, щоб повірити в зраду.
Валентина зітхнула і сіла навпроти нього.
– Знаєш, я ж чекала на тебе вчора. А ти навіть не подзвонив.
– Я написав повідомлення, – невпевнено вставив він.
– “Буду пізно, не чекай,” – процитувала вона.
Олег потягнувся, взяв її руку у свою. Вона не відсмикнула, але й не відповіла на дотик.
– Вибач мені, – тихо сказав він. – Я справді винен. Але я люблю тебе, Валю. Я завжди любив.
– Любов – це не просто слова, Олеже, – відповіла вона, дивлячись кудись повз нього.
Валентина повільно піднялася і вийшла з кухні. Олег чув, як вона ходить квартирою. Потім вона повернулася, тримаючи в руках ті самі черевики. Поставила їх на підлогу перед ним.
– Я купила їх учора. У секонд-хенді на розі, – спокійно сказала вона. – Потім навмисне поставила в передпокій, щоб ти помітив. Щоб хоч раз злякався втратити мене.
Олег дивився на черевики, не вірячи своїм вухам.
– Це… твій план? Змусити мене ревнувати?
– Не ревнувати, а замислитися. Зрозуміти, що можна втратити те, що не цінуєш, – вона похитала головою. – І спочатку я думала просто пожартувати. А потім зрозуміла, що це може бути мій єдиний шанс достукатися до тебе.
Він приголомшено дивився на неї, на черевики, на свої руки. І раптом несподівано для самого себе – розсміявся. З полегшенням, з якимось дивним захопленням.
– Знаєш, але ж спрацювало, – зізнався він. – Я всю ніч не спав, уявляв найстрашніше. І зрозумів, що не переживу, якщо втрачу тебе.
Валентина дивилася на нього недовірливо.
– Правда?
– Звичайно, правда, – він встав, підійшов до неї. – Який же я був дурень, Валюшо. Не бачив, що втрачаю найцінніше.
Її очі наповнилися сльозами.
– Ти говориш так тільки тому, що злякався. А завтра знову все забудеш.
– Не забуду, – він обережно взяв її обличчя у свої долоні. – Я відмовився від підвищення на роботі. Знаєш, коли? Сьогодні, о п’ятій ранку. Подзвонив Семенову, сказав, що не поїду в нову філію.
– Але ти так хотів, – розгублено промовила вона.
– А тепер хочу іншого, – просто відповів Олег. – Хочу надолужити те, що упустив. З тобою.
У передпокої пролунав дзвінок. Валентина здригнулася.
– Це кур’єр, – усміхнувся Олег. – Я замовив дещо. Для нас.
Валентина нерішуче пішла до дверей. Відчинила. На порозі стояв хлопчина у форменній куртці з величезним кошиком троянд. Білих і червоних – упереміш. Тридцять п’ять штук, за кількістю років їхнього шлюбу.
– Валентина Сергіївна? – запитав кур’єр. – Це вам. Розпишіться, будь ласка.
Вона механічно взяла кошик, розписалася. Зачинила двері. Повернулася до чоловіка, не розуміючи, що відбувається.
Олег обережно взяв її руку:.
– Валентина Сергіївна, – промовив він урочисто. – Ви згодні провести зі мною наступні тридцять п’ять років? І плювати, що нам буде по сто!
Вона дивилася на каблучку, не вірячи своїм очам. І раптом розсміялася крізь сльози.
– Ти всього за ніч так змінився. А я ледь серцевий напад не заробила, ці черевики притягаючи.
Він нахилився, підняв ці злощасні черевики.
– Може, викинемо їх тепер?
– Нізащо, – усміхнулася вона. – Залишимо як пам’ять. Про те, як ледь не втратили одне одного.
Олег притягнув її ближче, поцілував у лоб.
– З річницею, Валюшо.
– З річницею, – прошепотіла вона.
Чужі черевики так і залишилися в їхньому передпокої – уже не як нагадування про можливу зраду, а як символ пробудження. Валентина прибрала їх в антресоль, але іноді, коли Олег знову занурювався в роботу з головою і починав забувати про неї, вона діставала їх і залишала на видному місці.
І щоразу, бачачи їх, він посміхався і повертався до неї – знову і знову обираючи кохання, яке не зникло за довгі роки, а просто чекало, коли його заново помітять.
