— Мішки з його речами під моїми дверима, повірте, переконують краще за будь-які світлини.
— Він був у ваших капцях.
— У зелених? Із динозаврами?
— Ні. У сірих, у клітинку.
— То мої «парадні». Неймовірно. Навіть чужі капці примудрився взути.
На кілька секунд між ними зависла мовчанка. А тоді Дмитро неголосно розсміявся.
— Знаєте, Наталіє, я зараз стою на балконі, дивлюся на два мішки мотлоху біля під’їзду — і мені чомусь стало легше. Наче мені ампутували зуб, який нив три роки поспіль.
— Зуби не ампутують. Їх видаляють.
— Не в моєму випадку. Такий зуб — тільки ампутувати.
— Тримайтеся, Дмитре.
— І ви також. Виходить, ми з вами в одному човні. Тільки ви веслуєте значно швидше. Я б іще місяць сумнівався.
Наталія відклала телефон. У квартирі було порожньо й неприродно тихо. На підлозі лишився слід від столу Олександра. На полиці — світлий прямокутник серед пилу там, де стояли його книжки. У ванній самотньо стирчав порожній гачок, на якому раніше висів його халат.
Задзвонила Марія.
— Наталю, ти як? Бачу, що онлайн, а мовчиш.
— Маріє, ти мала рацію.
— Щодо сюрпризу?
— Саме щодо нього. Сюрприз виявився невдалим.
— Розповідай.
— Він привів дітей із речами, а сам тим часом їздив до колишньої. Я поїхала за адресою — і двері мені відчинив він. У домашніх капцях. Отакий сюрприз.
— І що ти зробила?
— Замінила замки, відправила його речі вантажниками до колишньої, написала її чоловікові й подаю на розлучення.
— За скільки годин ти все це провернула?
— За чотири. Може, за три з половиною.
— Наталіє, ти не людина, ти машина. Я б тиждень ридала в подушку.
— Поридати встигну потім. Зараз немає коли. Мені треба подзвонити Олені Павлівні й переконатися, що хлопці повечеряли.
Тим часом Олександр стояв посеред вулиці з телефоном у руці, який не припиняв вібрувати. Софія телефонувала вже вшосте. Дмитро надіслав коротке повідомлення з трьох слів: «Забери свої речі. Покидьок». Мати написала: «Приїжджай. Будемо говорити».
Він не відповів нікому. Просто дивився на екран, де кожен новий виклик здавався вироком.
Ще рік тому все виглядало бездоганно. Дружина любить, діти прилаштовані, колишня поруч і доступна, її чоловік ні про що не здогадується. Ідеальна схема. Міцна лише на перший погляд — як картковий будиночок.
І цей будиночок розсипався за чотири години. Одна поїздка Наталії за адресою — і вся конструкція впала. Дружина змінила замки. Дмитро дізнався правду. Мати чекала пояснень. Софія панікувала.
Телефон знову задзвонив. Софія.
Олександр скинув виклик, сховав телефон у кишеню й пішов вулицею. Без напрямку. Без мети. Без найменшого розуміння, що робити далі.
А Наталія в цей момент набирала свекруху.
— Олено Павлівно, хлопці повечеряли?
— Повечеряли, Наталочко. По чотири млинці кожен ум’яли. Уже сплять.
— Дякую вам.
— Наталю… ти справді подаєш на розлучення?
— У понеділок подам.
— Я не стану тебе відмовляти. Він заслужив. Але хлопчики… Ти ж до них прив’язалася?
— Прив’язалася. Максим щонеділі малює мені листівки. А Артем, коли навчився читати, перше слово «сонце» прочитав саме мені.
— Ти для них зробила більше, ніж їхній батько за весь останній рік.
— Хлопці ні в чому не винні. Якщо вам знадобиться допомога — я поруч. Але з Олександром усе закінчено.
— Розумію, Наталочко. Розумію.
Наталія поклала телефон на тумбочку. Квартира була тиха, спорожніла і водночас — її власна. Без чужих сумок у коридорі. Без чужої брехні в повітрі. Без чужих капців біля дверей.
Вона підійшла до дзеркала й уважно подивилася на своє відображення. Очі сухі. Підборіддя підняте. Двадцять вісім років — а за один день вона ніби й постаршала, і помолодшала водночас.
Марія надіслала повідомлення: «Пишаюся тобою».
Наталія ледь усміхнулася й відповіла: «Дякую. Тепер живу далі».