Нарешті він підвівся, зайшов на кухню, налив у склянку води й випив її одним ковтком, ніби намагався змити з горла щось гірке.
— Я з нею поговорю, — озвався він урешті.
— Ти говориш із нею вже сім років, — втомлено відповіла я. — І щоразу все залишається так само.
Олександр подивився на мене уважно, майже розгублено, наче тільки тепер побачив не дружину, яка мовчки все терпить, а людину, доведену до краю.
— Маріє, — тихо промовив він, — пробач мені.
Я не знайшла в собі сил відповісти. Просто розвернулася, пішла до спальні, зачинила за собою двері й уперше за весь час нашого подружнього життя повернула ключ у замку.
Наступного ранку, тридцятого грудня, Наталія Петрівна з’явилася рівно о дев’ятій. З пакетами, коробками й тим незмінним виразом обличчя людини, яка без жодного сумніву вважає, що лише вона знає, як правильно жити.
— Доброго ранку, Марійко, — протягнула вона солодким голосом, проходячи повз мене до передпокою. — Ой, а чому в вас тут знову пилюка? Я ж казала: витирати треба щодня, а не коли згадаєш.
Я мовчки взяла з її рук сумки. Вони були важкі. В одній лежав її знаменитий олів’є, приготований, як вона любила підкреслювати, «за справжнім рецептом». У другій дзенькали пляшки шампанського — неодмінно «того самого», яке, за її словами, подають «у пристойних домах».
Дмитро вибіг назустріч бабусі, але, помітивши мій погляд, одразу стишився й притулився до стіни.
— Бабусю, а ми будемо чекати Діда Мороза? — несміливо спитав він.
— Звісно, мій золотий, — Наталія Петрівна нахилилася й поцілувала його в тім’я. — Тільки спершу бабуся тут усе до ладу доведе. Бо мама в нас… ну, ти ж сам бачиш.
Я поставила пакети на підлогу. Повільно. Так, щоб не грюкнути ними.
— Наталіє Петрівно, — сказала я рівним голосом, — давайте зараз поставимо крапку. Остаточно.
Вона випросталася. Не відразу — повільно, з тією самою холодною величністю, якою вміла принижувати без крику. Потім глянула на мене згори вниз.
— І що ж ти хочеш цим сказати?
— Те, що це мій дім. Моя родина. Моя дитина. І якщо ви ще хоч раз дозволите собі сказати на мою адресу бодай одне образливе слово — бодай одне, — ви більше не переступите цей поріг. Ані на Новий рік, ані на день народження, ані на Великдень. Ніколи.
У її очах спалахнуло щось різке й небезпечне.
— Ти мені погрожуєш?
— Я вас попереджаю, — відповіла я. — Один раз. І востаннє.
Вона вже розтулила рота, збираючись ударити черговою отруйною фразою, але в коридор вийшов Олександр. На ньому був домашній светр, у руці він тримав телефон. А в очах — щось нове, незнайоме мені. Не розгубленість. Не звичне бажання зам’яти конфлікт. Щось тверде.
— Мамо, — тихо сказав він, — ходімо. Нам треба поговорити.
Вони пішли на кухню. Двері за ними зачинилися. Я залишилася в передпокої з Дмитром, який смикав мене за рукав і дивився злякано.
— Мамо, а чому всі сваряться?
Я присіла навпочіпки й пригорнула його до себе.
— Бо дорослі іноді забувають, що треба бути добрими, — прошепотіла я й обійняла його ще міцніше.
З кухні долинали голоси. Спершу різкі й гучні. Потім нижчі, стриманіші. Далі — майже шепіт. А згодом запала тиша.
Минуло хвилин двадцять, перш ніж Олександр повернувся. Сам. Обличчя в нього було бліде, губи стиснуті в тонку лінію.
— Маріє, — сказав він, зупинившись переді мною, — пробач. Справді пробач. Я… я не усвідомлював, що все зайшло настільки далеко.
— Усвідомлював, — тихо відповіла я. — Просто вдавав, що не бачиш.
Він опустив очі й повільно кивнув.
— Я це виправлю. Обіцяю.
— Як? — запитала я. — Що ти можеш змінити? Вона ж твоя мати.
— Так, вона моя мати, — погодився він. — Але ти моя дружина. І я обираю тебе.
Я дивилася на нього довго, намагаючись зрозуміти, чи це знову лише слова. Та вперше за багато років мені захотілося повірити.
Увесь день тридцятого грудня минув у дивній, натягнутій тиші. Наталія Петрівна пересувалася квартирою, мов тінь: спина рівна, підборіддя високо, але вже без звичних наказів і повчань. Я готувала, прибирала, підшивала Дмитрові костюм зайчика. Олександр допомагав — небагато говорив, зате справді був поруч.
Увечері, коли ми вкладали сина спати, чоловік раптом затримався біля дверей дитячої.
— Маріє, — тихо спитав він, — можна я завтра все виправлю? По-справжньому?
— І як саме? — знову запитала я.
Він усміхнувся. Сумно, але чесно.
— Побачиш.
І я побачила.
Тридцять першого грудня, о восьмій вечора, наша квартира була повна людей. Прийшли подруги Наталії Петрівни з театру — усі в святкових сукнях, із бездоганними зачісками та блискучими прикрасами. Завітали наші друзі, сусіди. Навіть моя мама приїхала з іншого міста — Олександр запросив її сам, потай від усіх.
Стіл вгинався від страв. Ялинка сяяла гірляндами. Дмитро в костюмі зайчика бігав між гостями й сором’язливо приймав похвали.
Наталія Петрівна сиділа на чолі столу — як завжди, наче королева на власному прийомі. Усміхалася, дотепно жартувала, розливала шампанське.
А потім Олександр підвівся.
— Дорогі гості, — промовив він достатньо голосно, щоб стихли всі розмови, — у мене є невеликий сюрприз.
У кімнаті миттєво запала тиша. Він дістав телефон, торкнувся екрана, і з динаміка пролунав голос Наталії Петрівни — той самий учорашній голос, який починав фразу про мене.