– Що це? – запитав Влад.
– Результати тестів ДНК, – відповіла Юля. – Дітки, яких ти так любиш, не твої!
– А сенсі, не мої? – сторопів Влад.
– У прямому! – Юля усміхнулася і ковтнула соку. – Ти їм не біологічний батько!
– Не чекали? – з усмішкою запитала Юля. – Міг би й покликати, не чужі ж люди!
– Власне… – розгублено відповів Влад.
– Нічого, я не горда, сама прийшла, – Юля кивнула в бік квартири. – Пустиш?
– Ну, заходь, – Влад посторонився.
– Не хвилюйся, я не надовго, – промовила Юля, проходячи повз чоловіка, – суто формально, а так-то в мене справи.
Вона пройшла у велику кімнату, де був накритий стіл.
– Явилася, не запилилася! – вигукнула Світлана Михайлівна. – Мало ти Владику нерви попсувала, вирішила ще йому ювілей зіпсувати?
– І зам усього доброго, колишня свекрушко, – Юля криво посміхнулася. – Вам ще прогули в місці упокоєння не ставлять?
– Мамо! – вигукнули Андрій і Коля в один голос.
– Ось саме, мамо! – фиркнула на них Юля. – Могли мене відразу з собою взяти!
– Ти ж із татом не дуже, – промовила Марина.
– А з тобою я взагалі розмовляти не хочу! Теж мені дочка називається! – скривилася Юля. – Зібралася, що мишка не пискнула і втекла!
– Ти не у своєму домі, – прикрикнула Світлана Михайлівна, – нічого тут командувати!
– Це мої діти! – заявила Юля.
– Ось у себе вдома можеш на них кричати, командувати ними або, як зазвичай, до нас відправляти, а я тут я господиня! Враз тебе викину! – Світлана Михайлівна замахнулася тростиною.
– Ой, гаразд! – відмахнулася Юля. – Діти мої від мене нікуди не подінуться, а з вами мені бодатися нецікаво!
До кімнати увійшов Влад із приборами для непроханої гості.
– Ну, якщо ми більше нікого не чекаємо, давайте сідати, – з усмішкою сказала Юля.
– Потерпимо тебе, так і бути, – Світлана Михайлівна підсіла до накритого столу.
Близнюки Андрій і Коля сіли з одного краю, Марина підсіла до бабусі. На чолі столу сів Влад, як винуватець торжества. А навпроти присіла Юля.
– Ну, як у старі недобрі часи, – промовила непрохана гостя, – уся сім’я в зборі!
– Ніколи ви сім’єю толком не були, – буркнула Світлана Михайлівна.
– Мамо, давай не будемо, – попросив Влад. – Чого старе ворушити?
– Я б і не згадувала, так нагадування намалювалося! Гаразд би, мовчала, так вона без трьох копійок не може! Зла, прямо, не вистачає! Я б її й на поріг не пустила!
– А я більше й не прийду! – розсміялася Юля. – Так, зайшла за старою пам’яттю на вогник!
– Повз б пройшла, ніхто б не образився, – продовжувала бурчати Світлана Михайлівна.
– Давайте залишимо старі суперечки, – сказала Марина. – Ми тут зібралися не сваритися, а вітати нашого улюбленого татуся з ювілеєм!
– Так, тату! – Коля з Андрієм підняли склянки із соком і повернули до Влада однакові обличчя.
Юля прискіпливо оглянула стіл.
– Ах, так! Звичайно! У нас же сухий закон і здоровий спосіб життя! – хмикнула вона, наливаючи сік і собі. – До ста років дожити бажаємо! Тому з вами жодне свято нормально відсвяткувати не виходить!
– Вгамуєшся ти, нарешті? – прикрикнула Світлана Михайлівна. – Пустили за стіл до пристойних людей, то сиди й мовчи!
– Гаразд-гаразд, – Юля відмахнулася, як від мухи, – продовжуйте вашу урочисту частину!
– Тату, – промовив Андрій, скоса поглядаючи на матір, – Ми тут зібралися, щоб привітати тебе з днем народження! Тобі виповнилося п’ятдесят років, а це серйозна цифра!
– Число, – кинула Юля. – Неук!
– Серйозна дата! – поправився Андрій. – І ми хочемо тобі побажати, щоб усе в тебе було добре! Ми тебе любимо!
– Так, тату! – слово взяв Коля.
Він був на чотири хвилини молодший за Андрія, тому поступився правом першого привітання.
– Тату, – Коля трохи ніяковів. – Ти найкращий у світі тато! Ми з Андрійком і Марінкою щасливі, що нашим батьком є саме ти! І кращого батька навіть побажати не можна!
Встала Марина. Була вона молодшою, але і їй уже було двадцять.
– Тату, вітаю тебе з днем народження! Бажаю тобі завжди бути добрим, добрим і чуйним!
Ну, таким, яким ти завжди і був! – вона зніяковіла. – Ніколи ти не відмовляв своїм дітям у допомозі! Я хочу, щоб кожна дитина могла похвалитися таким батьком!
– Ой, дайте хустинку! – удавано промовила Юля. – Сльози розчулення так і течуть!
– А ти б не кривлялася, а привітала колишнього чоловіка, раз прийшла! – проворчала Світлана Михайлівна.
– Привітати? Це можна! – Юля посміхнулася. – Я навіть із подарунком!
Юля вийняла з сумочки аркуші паперу і кинула на стіл.
– Що це? – запитав Влад.
– Результати тестів ДНК, – відповіла Юля. – Дітки, яких ти так любиш, не твої!
– А сенсі, не мої? – сторопів Влад.
– У прямому! – Юля усміхнулася і ковтнула соку. – Ти їм не біологічний батько!
Німий подив читався в очах присутніх, і тільки Світлана Михайлівна знайшла, що сказати.
– А я відразу говорила, що вона та ще!
***
Рішення Влада одружитися з Юлею не подобалося багатьом. Крім самого Влада, Юлі та її батьків.
Світлана Михайлівна, мама Влада, одразу сказала.
– Синку, ти б придивився до дівчинки краще! Не вселяє вона довіри!
– Мам, та нормальна вона, – відмахувався Влад. – Це просто в тобі материнські ревнощі говорять!
– Може, воно й так, – намагалася не сперечатися із сином Світлана Михайлівна. – Але відчуваю я в ній якийсь підступ.
– Мамо, ну який підступ? – з усмішкою запитував Влад.
– Говорить-то вона все правильно, а в очах щось інше! Але я розгадати не можу! Синку, може, не варто з весіллям поспішати? Придивися! Так поживіть!
– Мам, питання вже вирішено! – відкинув усі пропозиції Влад. – І я сподіваюся, що ти скоро переконаєшся, що була неправа!
Світлана Михайлівна дивилася зі свого боку, тож і її побоювання були адекватні для жінки, яка сама ростила сина. Але Влад не слухав навіть друзів.
– Владе, куди ти так поспішаєш? – запитував Слава. – Півроку ви просто так прожили разом! Ну, і живіть далі! Навіщо вам це весілля?
– Славо, ось ти говориш, як людина, якій зобов’язання не потрібні! А я людина серйозна! Та й ображати співжиттям я кохану жінку не хочу!
– Владе, те, що вона тебе обробила вже, це зрозуміло! Але ти що, сам не бачиш, що твоя Юля просто хоче заміж! А ти будеш її чоловіком, чи хтось інший, їй, як мені здається, взагалі все одно!
– Коли з’ясується, що ти неправий, я вимагатиму, щоб ти вибачився і переді мною, і перед Юлею!
– Якщо я помиляюся, я перед усім містом можу вибачитися! – вимовив Слава. – І дай Бог, щоб я помилявся!
Але на початку було все добре. Влад із Юлею одружилися. Її батьки залишили молодим квартиру, а самі поїхали жити на дачу. Юля практично відразу порадувала, що скоро стане мамою. У визначений термін народила близнюків. А через два роки народила ще й доньку.
Після декрету Влад не наполягав, щоб Юля пішла працювати, сам заробляв і забезпечував сім’ю.
І добре все було до одного моменту.
Хлопчаки до школи пішли, Марина на наступний рік збиралася, а Юля виявила бажання розлучитися.
– Юлю, а що сталося? – не розумів Влад. – Усе в нас чудово! Діти чудові, сім’я хороша, дружна!
– Ти мені просто набрид! – відповіла Юля.
– Юлю, це не причина, а щось безглузде!
– Це для тебе безглузде, а мене від тебе нудить! Ходиш такий весь із себе правильний!
І квіти мені приносиш, і по господарству допомагаєш, і дітей любиш, і все в тебе гаразд! – перераховувала Юля з якоюсь гидливістю. – Це ж просто неможливо! Ти б хоч сякався голосно або взуття в передпокої не знімав!
– Юлю, але це ж непогано, – розгублено відповідав Влад.
– Це огидно! Із тобою навіть поскандалити не можна! Ти погоджуєшся з усім, а потім, якщо я неправий, ти просто переробляєш мовчки і все!
– А відколи це стало погано?
– Та я себе поруч із тобою почуваю якоюсь ущербною! А я нормальна! Це все ти! Мене просто вбиває твоя ідеальність!
– Юлю, може тобі самій варто якось…
Договорити Влад не встиг.
– Я хочу, щоб ти зник із мого життя! Я для тебе і заради тебе нічого робити не збираюся! І погано себе почувати через тебе я більше не хочу!
– Юлю, це глу…по! – вимовив Влад.
– Я все одно хочу розлучитися!
– А як же діти? – запитав Влад.
– Залишаться з матір’ю! – заявила Юля. – Будеш аліменти платити!
– Буду, звісно, – погодився Влад. – Я просто хотів би брати участь у вихованні!
– Бери! Хто тобі не дає? Хоч щодня можеш із ними проводити, тільки щоб я тебе не бачила!
Розлучення було тихим і спокійним. Влад погодився з аліментами в половину зарплати, дітей-то троє. Із квартири, де жив із сім’єю, забрав тільки свої речі. А сам повернувся до матері.
До дітей він ходив по тричі на тиждень після роботи, а на вихідні забирав їх до себе. Юля не тільки була не проти, але через рік після розлучення натякнула, що Влад може залишати собі дітей і на довше.
– Сам їх до школи і зі школи, тільки уроки не забувай із ними робити! – сказала Юля, коли Влад попросив залишити їх на кілька днів після канікул.
– А як надовго? – запитав Влад із ледве стримуваною посмішкою.
– Ну, якщо ти їх у себе місяць потримаєш, то я з чоловіком на курорт з’їжджу спокійно!
– Домовилися!
Склалася дивна ситуація. Діти з матір’ю жили буквально кілька місяців на рік, приїжджаючи на кілька днів, максимум – тиждень, а весь інший час – з батьком. І при цьому Влад продовжував платити аліменти.
А коли він заїкнувся, що справедливіше буде, якщо він платити не буде, Юля пригрозила, що визначить спілкування його з дітьми одним днем на місяць.
Влад на таке піти не міг, його любов до дітей не мала меж. А гроші? Він не тільки отримував зарплату, з якої вираховувалися аліменти, а й брав приватні замовлення. Тому грошей вистачало.
А з дітьми, поки Влад на роботі, опікувалася любляча бабуся, яка вже була пенсіонеркою.
Дітки виросли. Андрій і Коля вже працювали після училища і винаймали квартиру на двох. А Марина поки що повернулася до мами, бо її інститут був через дорогу від маминої квартири.
Ну, а на п’ятдесятирічний ювілей батька вони прийшли в гості. Але ніхто не припускав, що з’явиться і колишня дружина Влада, а за сумісництвом мати близнюків і Марини.
***
– Ну і який у цьому сенс? – запитав Влад, кивнувши на папери.
– А щоб ти знав, що ти виплатив аліменти на чужих дітей, – посміхаючись, відповіла Юля. – А ще все життя поклав, щоб їх виховати!
А зараз вони не твої, а інших у тебе вже не буде! І сенс твого життя – нуль!
– Для мене твої папірці нічого не значать, – вимовив Влад з усмішкою. – Нехай я генетично їм і не батько, але це мої діти! Я в них душу вклав!
Я їх виховував і виховав хорошими людьми! І ти ніякими тестами не позбавиш мене любові до моїх дітей!
– Чого сидите? – запитала Юля в молодих людей. – Це абсолютно вам чужа людина! Він просто все життя за вас платив і витрачав на вас своє життя! Але ви йому нічого не винні! Він вам чужий!
Андрій штовхнув Колю в бік, потім вони переглянулися із сестрою, а сказав Андрій, як найстарший.
– Якщо розібратися, – промовив Андрій, прямо дивлячись матері в очі, – то це ти нам чужа! Усе наше життя з нами поруч був батько! Він нас водив до школи, він із нами грався, він нас виховував. Він нас одягав, взував, годував і балував.
Саме він, а не ти! Так що, це ми тобі нічого не винні! І я це кажу і за брата, і за Маринку, – ті згідно закивали. – А раз ти так вчинила з батьком, то це в тобі щось не так!
І нехай він по кро.ви нам ніхто, він все одно нам буде нам справжнісіньким батьком. А от чи була ти матір’ю – це ще питання!
У Юлі відвисла щелепа, але Світлана Михайлівна не стала чекати відповіді.
– Пішла геть із мого дому! Давай-давай! – і Світлана Михайлівна почала підганяти колишню невістку тростиною.
Коли Юлю виштовхали за двері, Марина запитала у Влада.
– Тату, а можна я до тебе переїду? Не хочу я з нею жити!
– Звичайно, донечко! – погодився Влад.
– А ми зараз з’їздимо і речі перевеземо! – схопився Коля. – А потім будемо далі святкувати!
Хоч і хотіла Юля остаточно розтоптати життя колишнього чоловіка, звівши сенс його життя до нуля, а вийшло так, що її власне життя виявилося не вартим і ламаної копійки.
Бо власні діти не захотіли більше знати свою матір, віддавши перевагу справжньому, хоч і не рідному, батькові.
Останній цвях
Автор: Захаренко Віталій
