— Дмитре, ти сам поясниш мені, що тут відбувається, чи мені одразу набирати поліцію? — Оксана завмерла в передпокої, навіть не розстебнувши пальта, і перевела погляд із чужих валіз на прочинені двері великої кімнати.
Валіз було дві: темно-синя, на коліщатках, і стара бордова, з обшарпаною ручкою. Біля них валялася спортивна сумка, з якої назовні стирчав ремінь, а на банкетці вже примостився магазинний пакет із капцями, зубною щіткою та кількома баночками крему. Усе це зовсім не скидалося на короткий візит «на пів години». Радше на початок нового побуту. Або принаймні на вперту спробу вдати, що цей новий побут тут уже почався.
З кімнати долинали голоси. Жіночий — упевнений, трохи різкий, із тією самою інтонацією, від якої в Оксани щоразу зводило вилиці. Чоловічий — тихіший, ніби виправдовувальний, але без найменшої тривоги. Саме це й зачепило найболючіше. Не розгубленість, не здивування, не поспішне бажання пояснити все ще з порога. А звичайний тон людини, яка вважає ситуацію цілком нормальною.
Оксана причинила за собою двері гучніше, ніж збиралася. У тиші передпокою сухо клацнув замок, і майже одразу з кімнати визирнув Дмитро.
— О, ти вже вдома? — промовив він так, наче вона повернулася не у власну квартиру, а зайшла в гості до спільних знайомих.
— Бачу, що дуже вчасно, — відказала Оксана й повільно поклала ключі на тумбочку.
Дмитро вийшов у коридор, потер шию і чомусь спробував усміхнутися.
— Тільки не починай із порога. Я зараз усе поясню.
Та пояснювати він не поспішав.
Оксана пройшла далі й зупинилася на межі кімнати.
Біля розчиненої шафи стояла його сестра Наталія. В одній руці вона тримала складені футболки, другою поправляла блискавку на дорожній косметичці. На дивані поруч уже лежали її джинси, кофта, зарядний пристрій, пакет із домашнім одягом. Наталія підвела голову, зустрілася з Оксаною очима й не зніяковіла. Лише трохи вище підняла підборіддя, наче заздалегідь налаштувалася на сварку й вирішила не поступатися ні в чому.
— Привіт, — сказала вона. — Ми не думали, що ти так рано повернешся.
Оксана промовчала. Вона дивилася не на Наталію, а на відчинену шафу. На вільну полицю, де ще вранці лежали її пледи й коробка із сезонними речами. Коробки не було. Плед також зник.
— Я поки що виніс їх на лоджію, — швидко озвався Дмитро, помітивши її погляд. — Із ними нічого не станеться. Там сухо.
Оксана повернулася до нього.
— Ти виніс мої речі на лоджію?
— Тимчасово. Не роби з цього трагедії.
Оце його «не роби трагедії» завжди звучало однаково. Ніби не він переступав чужі межі, а вона втомлювала його самим фактом, що ці межі помічала.
Оксана неквапом зняла пальто, рівно повісила його на гачок і знову зайшла до кімнати. Усередині в неї вже нічого не кипіло. Навпаки — усе стиснулося в холодний тугий вузол. Розлючена людина може наговорити зайвого. А от коли злість відступає і натомість приходить ясне бачення всієї картини, це стає значно небезпечніше.
Дмитро заговорив швидше, ніби боявся паузи:
— У Наталії непроста ситуація. На кілька тижнів, максимум на місяць. Їй зараз справді нікуди подітися. Ти ж розумієш, я не міг залишити сестру на вулиці.
— На вулиці? — перепитала Оксана.
— Ну, я образно кажу.
— А де вона жила до того, як ти привіз її сюди з валізами?
Наталія різко засунула шухляду комода й відповіла сама:
— Орендувала квартиру. Власниця вирішила її продавати й попросила звільнити житло. До речі, Оксано, я тобі нічого поганого не зробила. Не розумію, чого ти так на мене дивишся.
Тепер Оксана подивилася їй просто в очі.
— Бо ти розкладаєш свої речі в моїй квартирі без мого дозволу.
— Та годі вже, наче я тобі на шию сіла, — пирхнула Наталія. — Я ж не стороння людина.
Дмитро одразу підхопив:
— Саме так. Не стороння. Рідна сестра.
Оксана перевела погляд на чоловіка. Кілька секунд усі мовчали. Десь у сусідів нагорі протягли щось важке — стелею пройшов скрегіт, а тоді знову запала тиша.
І тоді Оксана спитала рівно, без крику й надриву:
— Дмитре, відколи твоя сестра мешкає в моїй дошлюбній квартирі?
Наталія застигла, так і не поклавши стос речей на полицю.
Дмитро розтулив рота, але жодного слова не вимовив. Та самовпевненість, із якою він кілька хвилин тому вийшов у передпокій, осипалася просто на очах. Мабуть, тому, що в цьому формулюванні не лишилося місця для його улюбленого туману: «у нас усе спільне», «ми ж сім’я», «що тут такого». Слова прозвучали чітко й безпощадно: твоя сестра, моя квартира, дошлюбна.
— Оксано, ну навіщо ти так? — нарешті видавив він. — Ми взагалі-то одружені.
— Це не відповідь.
— Я вважав, що в такій ситуації не варто влаштовувати допит.
— А я вважаю, що не варто заселяти людей у моє житло без моєї згоди.
Наталія різко кинула речі на диван.
— Якби я знала, що мене тут так зустрінуть, то взагалі б не приїхала.
— От і не приїжджала б, — спокійно погодилася Оксана.
Наталія кліпнула, явно не очікуючи, що їй дадуть відповідь без звичної ввічливої обгортки.
Дмитро ступив ближче.
— Оксано, давай без скандалу. Нічого страшного не сталося.
Вона ледь нахилила голову набік, ніби вслухалася в знайому фразу й перевіряла, чи не здалося їй.
— Нічого страшного? Ти виніс мої речі на лоджію, не попередив мене, привіз сюди сестру, яка вже облаштовує собі місце, і кажеш, що нічого страшного?
— Я хотів поговорити ввечері.
— Ти вже поговорив. Своїми діями.
Наталія криво всміхнулася, але усмішка вийшла нервова.
— Та чого ти так учепилася в ці квадратні метри? Дмитро тобі чоловік, а не квартирант.
Оксана повернула голову до неї.
— Ще одне слово про квадратні метри — і ця розмова стане дуже короткою.
Наталія підняла брови.
— Це погроза?
— Попередження.
Дмитро провів долонею по обличчю. Вигляд у нього став такий, як перед родинними застіллями, коли він розумів: зараз треба сподобатися всім одразу, а це неможливо.
— Наталю, помовч поки, — тихо кинув він.
— А чому це я маю мовчати? Мене тут виставили, наче на лаву підсудних.
— Бо питання не до тебе, — відрізала Оксана. — Тебе сюди запросила не шафа в передпокої і не диван у кімнаті. Тебе привів Дмитро. От із ним я й розмовляю.
Вона сіла на край крісла, не знімаючи взуття. Сумку поклала біля себе. Це була її давня звичка: якщо розмова неприємна, спершу сісти. Людина, яка стоїть, швидше зривається на різкість. Та, що сидить, довше тримає себе в руках.
— Отже, — почала вона. — Ти вирішив поселити тут Наталію. Самостійно. Без дзвінка, без повідомлення, без запитання. Так?
— Я знав, що ти будеш проти, — відповів Дмитро, дивлячись убік.
— Тобто ти свідомо зробив це в мене за спиною.
— Я зробив це, бо не було часу.
— На дзвінок вистачило б сорока секунд.
Він промовчав.
Наталія раптом ляснула долонею по стегну, ніби підганяла розмову.
— Слухайте, це вже смішно. Я не на відпочинок приїхала. У мене реальні проблеми. Чи ти з тих жінок, яким аби показати, хто тут господиня?
— Я і є тут господиня, — сказала Оксана.
Вона вимовила це тихо, але після цих слів повітря в кімнаті ніби похололо.
Дмитро миттю втрутився:
— Досить. Ми зараз не будемо мірятися правами. Наталія поживе трохи, а потім знайде інший варіант.
Оксана подивилася на нього так уважно, що він відвів очі.
— Ти вже обговорював із нею, яку кімнату звільнити?
Він відповів не одразу. І саме ця пауза стала відповіддю.
— Я запитала: ти вже вирішував, яку кімнату їй віддати?
— Я думав, у великій кімнаті Наталії буде зручніше. Вона працює віддалено, їй потрібен стіл.
Оксана повільно видихнула носом.
— У великій кімнаті стоїть мій робочий стіл. Там мої папки. Мій ноутбук. Мої документи. І мої речі.
— Можна ж тимчасово переставити…
Він урвався. Запізно зрозумів, що слово «переставити» в цій ситуації звучить як вирок. І не меблям, а звичному порядку, особистому простору, праву людини розпоряджатися власним домом.
Оксана підвелася.
— Тоді так. Зараз ви обоє дуже уважно мене слухаєте. Наталія тут не залишається ні на ніч, ні на тиждень, ні до того моменту, коли ви «подивитеся за обставинами». Ти, Дмитре, береш її валізи й викликаєш таксі.
