Спадщина звалилася на Галю в буквальному сенсі слова як сніг на голову: вона виходила з під’їзду і почула, як донька кричить їй з балкона.
-Мам! Тут тобі лист прийшов, я забула! Почекай, зараз у пакет його покладу і кину вниз.
Для того щоб пакет не віднесло вітром, донька ложку в нього додала, сама Галя б не здогадалася.
Квартира, взагалі, була Галина, тому й листи приходили сюди. Дісталася вона їй від батьків: простора, світла, з двома великими кімнатами й однією маленькою. Коли донька вийшла заміж і народила Варюшу, їм стало тісно в крихітній однокімнатці зятя, і Галя погодилася поступитися молодим своєю квартирою.
-Дура ти, – сказала їй тоді подруга Свєтка.
-Дура ти, – сказала їй тоді подруга Свєтка.
Зі Свєткою вони дружили, вважай, усе життя, хоча не було двох менш схожих жінок на цьому світі. Галя народилася в сім’ї вчительки і хірурга, була дівчинкою правильною, змалечку знала, як складеться її життя далі: інститут, педагогічний чи медичний, спокійне заміжжя, одна дитина, робота, що приносить людям користь, – усе, як у батьків. Звичайне, загалом-то, життя. І зовнішність у Галі була звичайна: русяве пряме волосся, сіро-блакитні очі, фігура яблуком, так що до п’ятдесяти талія вже зовсім зникла.
Свєтка була іншою. Мати її – справжня манекенниця, батько – велика шишка, кожен новий вітчим – чергове світило у світі мистецтва. Сама вона була до пари матері: висока, худа, з темними, густими кучерями і бровами врозріз. Очі у Свєтки були рідкісного зеленого кольору, як у чаклунки, любила примовляти сама Свєтка, і цими очима вона чоловіків зводила з розуму. Життя у Свєтки було непередбачуване: то вона смітить грошима в Мілані, то вирощує кіз у глухому селі біля гір.
-“Жити треба так, щоб усі заздрили, – говорила вона. – Запам’ятай мої слова: будеш у старості лікті кусати, а вже пізно буде.
Раніше старістю Свєтка називала і п’ятдесят років, але тепер, ясна річ, думку свою змінила.
Дітей у Свєтки не було, і вона не розуміла, чому Галя готова на шкоду собі щось для дочки робити. Так, квартира зятя була незручна, від зупинки далеко, але краще нехай їй, Галі, незручно буде, ніж доньці. І коли вона гроші на машину доньці дала, Свєтка лаялася.
-“Краще б путівку купила собі в Мілан. Давно ж хотіла.
Так, Галі хотілося побувати в Мілані, сама не знала, чому, напевно, розповіді та фотографії подруги її так налаштували. Але ще більше вона хотіла дачу, про що й зізналася подрузі.
-Дачу? – скривилася Свєтка. – Так, міщанство з тебе не винищити…
-Дачу? – скривилася Свєтка. – Так, міщанство з тебе не винищити…
Галя не стала сперечатися і ображатися, подругу вона любила і приймала всі її образливі слова. Але про дачу продовжувала мріяти і тому, коли в листі прочитала, що двоюрідна тітка внесла її до свого заповіту і залишила трохи грошей, зраділа: ось тепер вона точно дачу купить!
-Гаразд, – погодилася Свєтка. – Дачу так дачу. Тільки доньці знову гроші не віддай, нехай її ніщеброд сам заробляє.
-Вася не ніщеброд, – образилася за зятя Галя. – Він аспірант, ось напише кандидатську, буде науковим співробітником, а там і кар’єра в гору піде.
-Насмішила! – не відставала Свєтка. – Яка кар’єра? Про що ти? Був у мене один кандидат, толку від нього навіть у ліжку не було!
Зрештою Свєтка запропонувала.
-Давай на рахунок гроші покладемо, щоб ти їх Верочці своїй усе не віддала. Можна до мене на ощадний, там і відсотки капатимуть, поки ти дачу шукаєш. А то знаю я тебе – тільки я відвернуся, одразу ні грошей, ні дачі. Нехай у батька просить, ти не одна її робила, взагалі-то.
Із батьком доньки Галя розлучилася, коли Верочці було дев’ять років, зруйнувавши сімейну традицію – у них у сім’ї ніхто і ніколи не розлучався. Батьки тоді, ще живі, дуже засмутилися, але Галя не змогла пробачити йому зраду, сильно її це зачепило. Чоловік сам їй у всьому зізнався, сказав, що в нього інша жінка і тільки з нею він дізнався, що таке кохати. Це було боляче, Галя цілий рік ночами плакала. Згодом забула, звісно. Він потім одружився, не з тією своєю любов’ю, з іншою, діти в нього ще були, тож не до Верочки йому було.
Із планом подруги Галя погодилася. До вибору дачі підійшла з розумом: довго вивчала питання, розглядала оголошення. Сподобалася їй одна, трохи дорожча, ніж вона могла собі дозволити, але можна ж і кредит узяти. Поїхала дивитися.
Господар був приблизно її віку, високий чоловік із лисою маківкою і сумними очима. Звали його Сергій, як і її колишнього чоловіка.
-“Дивіться, ділянка гарна, будинок взагалі чудовий, сам будував, іншого такого ви не знайдете, – говорив він.
Галя і сама бачила, що будинок навіть кращий, ніж на фотографіях, та й ділянка їй подобалася: і для квітів місце є, і дерев із чагарниками он як багато. Грядки Галя не любила, їй усе більше краси хотілося.
-Що ж ви такий гарний будинок продаєте? – запитала Галя. – Не шкода?
-Що ж ви такий гарний будинок продаєте? – запитала Галя. – Не шкода?
-Не шкода, – відповів Сергій. – Шкода, що така краса без діла стоїть. Ця дача батьків, моя на сусідній ділянці, он там, – махнув він рукою. – Ми спеціально з Люсею поруч ділянку купили, з батьком разом усе будували. Його вже три роки як немає, а я все ніяк не міг зважитися продавати. Знаєте, навіть не в продажу справа: речі довелося їхні з мамою розбирати, а це непросто. Тільки-тільки Люсю поховав, а потім ось вони. Важко, – зізнався він.
-А діти? – обережно запитала Галя.
-Ой, вони в мене зовсім міські, – поскаржився Сергій. – Носа тут не показують, донька взагалі поїхала, тож дві дачі для мене одного забагато. Ось, хотілося б сусідів хороших знайти, щоб дім не псували і гулянок не влаштовували.
-Ну, гулянки це не по моїй частині, – відмахнулася Галя. – Я все більше по квітах. Взагалі, раніше в мене тільки кімнатні рослини були, але з цими, думаю, впораюся.
-Мама в мене теж квіти любила. А Люська терпіти не могла, уявляєте? Пам’ятаю, прийшов я на перше побачення, тягну букет, задоволений такий, думаю, зараз здивую. А вона вся скривилася і мало не забула його потім на лавочці. Я тоді подумав, що не сподобався їй. А вона тільки через рік зізналася: не носи мені квіти, каже, я їх терпіти не можу. Краще шоколад. Так, ласунка вона в мене була, та й я сам, зізнатися…
Так тепло він говорив про свою дружину, що Галі навіть стало завидно. Навряд чи хтось скаже щось таке про неї. Може, Свєтка мала рацію: не на те Галя витрачала своє життя.
-Ходімо, Галино, я вам покажу, де тут які квіти. Зараз не видно, ще не проклюнулися, але я все одно покажу. Так, у мене ж і фотографії є!
Цілу годину вони ходили ділянкою і говорили про квіти, про дітей, про те, як життя з кожним роком набирає своїх обертів.
-“Раніше чекаєш дня народження, Нового року і дочекатися не можеш, – говорив Сергій. – А зараз раз і немає року, як корова язиком!
-Так, – погоджувалася Галя. – Адже я в школі працюю, і мені здається, що раніше діти якось повільніше росли, а зараз не встигнеш узяти клас під керівництво, як уже його випускати.
-Люся у мене теж учителькою була, російської та літератури. А ви який предмет ведете?
-Біологію. Спочатку на лікаря хотіла піти, як тато, але крові злякалася.
Говорити з Сергієм було легко і добре. У грудях у Галі розливалося приємне тепло, очікування чогось важливого, чого вона вже й не чекала.
-“Беру, – сказала вона на прощання. – Домовимося про дату угоди, гроші зніму і буду брати.
Про кредит вона не сказала, але вирішила, що швидко його оформить.
Так і вийшло: кредит Галі видали, дату угоди вона призначила і зателефонувала Світлані.
-Переказуй гроші, я дачу знайшла. У п’ятницю угода.
-Переказуй гроші, я дачу знайшла. У п’ятницю угода.
Світлана почала щось бурмотіти, Галя довго не могла зрозуміти, що.
-Ти розумієш, я хотіла примножити їх, гроші твої. Ну а що, я просто так, чи що, повинна їх на своєму рахунку тримати? Мені теж навар потрібен. Я акції купила, мені мій Ярик казав, що вони ось-ось угору злетять. А вони візьми й упади. Я не винна.
З усіх цих слів Галя зрозуміла одне: грошей на купівлю дачі в неї більше немає.
У грудях пекло так, що вона навіть злякалася, пішла тиск міряти. Було шкода не грошей, а дачі, яку вона не зможе купити, сусіда, з яким тепер не буде приводу спілкуватися.
Сергію зізнатися в тому, що угоди не буде, було складно. Галя навіть спробувала взяти ще один кредит, але не дали. Вона зателефонувала йому і сказала як є.
-Вибачте, гроші мої пропали. Так вийшло. Шкода, звісно, але, схоже, залишаюся я без дачі. Можете нового покупця шукати.
-Шкода, – сказав Сергій. – Ви мені так сподобалися, думав, добрими сусідами будемо.
Від розладу Галя навіть захворіла. Не спала ночами, все думала, де їй грошей узяти. Але придумати нічого не могла.
Донька, коли дізналася від матері, що дачі не буде, розсердилася.
-Я тобі завжди казала: не можна довіряти цій Свєті! А ти її захищала!
-Я тобі завжди казала: не можна довіряти цій Світлані! А ти її захищала!
-Вірочка, вона не винна, вона як краще хотіла.
-Ага, а коли з батьком шашні крутила, теж як краще хотіла?
-Ти про що? – злякалася Галя.
-Про те, що всі, крім тебе, знали: він через Свєтку твою нас кинув, із нею кохання крутив!
Галя не хотіла вірити доньці. Не могла її найкраща подруга так вчинити, просто не могла!
-Хорошо, – сказала донька. – Тебе, мабуть, уже не переробити.
Життя Галі зовсім перестало бути схожим на ті картинки, які вона уявляла собі в дитинстві. Виходить, що скрізь вона помилилася: чоловіка вибрала не того, подругу не ту, та й доньку виховала неправильно, раз та тільки звинувачувати й може. Навіть улюблена робота перестала їй подобатися, не хотілося Галі вранці вставати, хоч звільняйся.
Віра приїхала без попередження. Подзвонила у двері, Галя навіть відчиняти не хотіла. Та почала бити.
-Мамо, відчини!
Без шапки, хоча ще холодно, куртка навстіж.
-А Варюша де?
-Вдома, з Васею.
Донька дістала з сумки пакет, простягнула Галі.
Донька дістала з сумки пакет, простягнула Галі.
-Що це?
-Гроші. Я машину продала. Купиш дачу ту, яка тобі сподобалася.
Галя оніміла. Дивилася на доньку і не розуміла.
-А як же… Без машини ти як…
-У Васі є, буде нас возити, – відрізала донька. – Або автобусом, нецукрові, Варька вже велика. Усе, мамо, не розводь тільки нюні, гроші бери й дзвони цьому Сергію.
У горлі стояв клубок. Галя зробила крок, притягнула доньку до себе, обійняла.
-Ой, та годі, досить. Це ж твої гроші були, не реви.
Донька завжди була такою: різка, зухвала, жодної сльозинки.
-Спасибі, Вірочка.
-Та ні за що. На Свєтку до суду подай, зрозуміла? Нехай поверне тобі і за моральну шкоду ще стряси.
Галя боялася, що Сергій продав дачу, майже місяць уже минув. Перевірила оголошення – немає її. Знову мало не розплакалася. Але про всяк випадок йому зателефонувала.
-Ви вже продали дачу, так? – боязко запитала вона.
-Ви вже продали дачу, так? – боязко запитала вона.
-Ні, – розсміявся він. – Вона на вас чекає.
-Як це? – здивувалася Галя.
-Дочка ваша зателефонувала і попросила почекати. Вона розповіла про гроші, і що машину хоче продати. Хороша у вас донька.
-Хороша, – погодилася Галя, усе ще не вірячи своєму щастю. – То що, можемо призначати угоду?
-Звичайно, хоч завтра! Я тут за квітами вашими доглядаю, вже проросли, деякі й цвітуть. Хочете, фотографії надішлю?
-Хочу…
Квіти були чудові, прямо як на картинках у підручнику біології. Галя згадала, як любить свою роботу, дітей, квіти, доньку Вірочку з онукою Варею і навіть зятя Васю вона теж любить, хороший зять, пощастило з ним доньці. Усе в неї добре, і життя вона прожила не даремно. Хоча, що значить, прожила? Все тільки починається…
