Чому ти не дзвонила мені? Я чекав.
Одного разу вона зателефонувала з чужого номера.
– Андрій?
– А хто ж іще? Ти ще в Англії? – запитав він.
У телефоні застигла тиша.
– Ти де? Нас розлучили, чи що? – пробубнив він.
– Я заміж виходжу… – тихо сказала Мілена.
Вона ще щось швидко додала, але він не розібрав. У слухавці пролунали короткі гудки.
Андрій передзвонив, але Мілена вимкнула телефон. “Заміж виходить… Якого біса? З нею повинен одружитися я”, – Андрій ледь не плакав від образи й безсилля.
***
Мама зранку щось пекла і варила на кухні. Від ароматних запахів Андрій виходив слиною.
– Мамо, я їсти хочу, можна хоч спробувати? – канючив він, забігши вкотре на кухню.
– Потерпи, скоро гості прийдуть, сядемо за стіл і спробуєш.
– Коли ж вони прийдуть? – невдоволено бурчав Андрій.
– З’їж поки що яблуко. Від нього апетит не втратиш, – сказала мама, кивнувши на вазу з фруктами на столі.
– Ага. Від нього ще більше їсти захочеться, – зітхнув Андрій, але яблуко все ж узяв і пішов у свою кімнату, щільно прикривши за собою двері.
Андрію було вже дев’ять, але виглядав він не старше за першокласника. Кожен із дорослих вважав своїм обов’язком пройтися по його зросту.
– Який ти маленький…
– Напевно, мало їси…
– Цього року до школи підеш? Уже ходиш? У третьому класі вчишся? Не може бути!
І всі радили йому більше їсти.
Однокласники сміялися з нього, дражнили. Коли надто діставали, Андрій прогулював школу. Він прикидався хворим. Але дивна річ, горло ставало червоним, піднімалася температура. Мама викликала лікаря. Але варто було піти до школи, зіткнутися з глузуванням однокласників, як усе повторювалося.
Навчався Андрій добре, але пропуски занять позначалися на його успішності. Мама била на сполох, водила сина по лікарях.
– Лікарю, чому мій син такий маленький? Не росте зовсім. Ми з чоловіком нормальні, а він…
– Відхилень у розвитку немає. Усі люди різні й ростуть по-різному. Наздожене однолітків, не переживайте, – відповідав мамі черговий світило медицини.
– Прийде час, і ти виростеш. Ти ж чув про Сталлоне? У дитинстві над ним теж знущалися ровесники. Він став займатися, качати м’язи. І став зіркою, – сказав інший.
Андрію прописували вітаміни, прогулянки на свіжому повітрі та гарне харчування.
Так би й залікували бідного хлопчиська, якби один розумний лікар не пояснив стан Андрія психосоматичною реакцією організму і не порадив знайти адекватну школу або перейти на домашнє навчання. Андрій став займатися вдома, перестав “хворіти”…
Андрій їв яблуко і дивився, як хлопчаки у дворі ганяли м’яч. Його вони ніколи не брали в гру.
– Не плутайся під ногами. Зашибемо, влетить нам від твоїх батьків. Нам це треба? Забирайся геть, як хочеш.
І він ішов, сумно опустивши голову. А з ким йому грати? Не з малюками ж. Друзів у Андрія не було.
Як же йому не терпілося швидше наздогнати однолітків. Ніхто не розумів, як він страждає. Засинаючи, щоразу сподівався, що вранці станеться диво, і він прокинеться помітно підрослим. Але дива не траплялося.
Не встиг Андрій доїсти яблуко і вдосталь настраждатися через свій малий зріст і несправедливість життя, як у двері подзвонили. Нарешті гості прийшли. Але він не зрушив із місця. Незабаром до кімнати заглянула мама.
– Андрію, ходімо, ми за стіл сідаємо.
– Не піду. Зараз знову почнуть охати й ахати: “У якому класі ти вчишся? Чому такий маленький? Не їси нічого?” Набридло.
– Ніхто не буде нічого говорити, обіцяю. Колега батька прийшов із дружиною та донькою. Ти ж голодний, підемо.
Андрій залишив недогризок яблука на підвіконні й знехотя вийшов із кімнати, бо страшенно хотілося їсти. Не щодня мама смаколики готувала.
– Це Андрій, наш син, – представила мама і підштовхнула його до вільного стільця біля столу.
Напевно, мама всіх попередила, бо ніхто нічого не сказав. Красива жінка навпроти підбадьорливо посміхнулася йому. Поруч із нею сиділа незвичайна дівчинка, дуже схожа на жінку. Андрій раз у раз піднімав очі від тарілки і крадькома роздивлявся її. Вона була роком на два старша. Іноді їхні погляди зустрічалися, і серце Андрія завмирало в грудях. У неї були очі кольору морської хвилі в ясний сонячний день, і світле довге волосся.
– Андрію, вам, напевно, не цікаво слухати наші дорослі розмови? Покажи Мілені твої альбоми. Знаєте, наш син захоплюється фотографією. На мій погляд, у нього добре виходить, – сказала мама.
“Мілена”, – повторив про себе Андрій таке ж дивовижне ім’я, як сама дівчинка. А Мілена вже встала і чекала, коли Андрій відведе її до своєї кімнати. Вона виявилася високою і стрункою.
– Сідай ось сюди. – Андрій показав на диван, коли вони зайшли в його кімнату.
Узяв із полиці шафи фотоальбом і сів поруч. Він показував Мілені знімки і розповідав, де і коли зняв ту чи іншу фотографію.
– А чому на твоїх знімках немає людей?
– Не знаю. Мені природу подобається знімати. Дивись, як захід сонця підкреслює кожну травинку, кожну гілочку.
– Так. Дуже красиво. А ти можеш сфотографувати мене? – раптом запитала Мілена.
– Можу, звісно, тільки світло вже погане. Сонце пішло.
– Нічого. Зараз. – Дівчинка сіла зручніше, поправила волосся. – Я готова.
– Ось так і замри. – Андрій дістав камеру і подивився в об’єктив. – Розслабся і трохи посміхнися. Добре. А тепер поверни голову до вікна, – командував він, натискаючи на затвор камери.
– А можна подивитися, як я вийшла? Ой, яка я красива. Роздрукуєш? Я вставлю в рамочку і повішу на стіну. У мене ще ніколи не було такої гарної фотки.
– Я тебе потім ще краще зніму, – пообіцяв Андрій, задоволений її похвалою.
Відразу стало легко. Виявляється, вони любили читати одні й ті самі книжки, дивитися одні фільми. У Мілени теж майже не було друзів. Андрій навіть перестав соромитися свого маленького зросту. Мілена йому дуже подобалася. Коли мама зазирнула в кімнату і покликала її, бо батьки збиралися йти, Андрій по-справжньому засмутився.
Він скинув знімки з камери в ноутбук, і весь вечір розглядав, ставив різні фільтри. Не помітив, як до кімнати увійшла мама.
– Красива дівчинка, – сказала вона.
Андрій здригнувся.
– Її батьки запросили нас у гості в наступні вихідні. Підеш із нами? Думаю, треба роздрукувати, вставити ось цей знімок у рамочку і подарувати Мілені. У тебе талант, – сказала мама і потріпала Андрія по волоссю.
З цього дня вони стали з Міленою передзвонюватися.
– Коли я виросту, одружуся з нею, – якось раз сказав Андрій мамі перед сном.
Мама сумно подивилася на сина, але нічого не сказала, лише поправила на ньому ковдру. Вона вимкнула бра і вийшла з кімнати. А Андрій ще довго дивився у стелю й уявляв, як він стане високим і сильним, майже як Сталлоне, і Мілена теж закохається в нього…
У шостому класі Андрій повернувся до школи, годинами витягувався на тренажерах. А після восьмого класу батьки відправили його в спортивний табір на дві зміни одразу.
– Як ти виріс! – ахнула мама, коли він повернувся.
Андрій дійсно витягнувся. Він, звісно, все ще відставав за зростом від своїх однолітків, але вже не виглядав маленьким. Прийшов у перукарню і попросив зробити йому модну стрижку. Волосся в Андрія було густе, каштанове. Молода перукарка довго примірялася, роздумувала, потім прибрала йому волосся з потилиці, а зверху залишила досить довге. Вийшло об’ємно і красиво.
– Який ти дорослий, – сказала мама. – А ти куди зібрався?
– До Мілени. Я не можу до неї додзвонитися. У неї постійно вимкнений телефон.
– Зачекай. Не треба до неї ходити. Її немає в місті.
– Як? Через тиждень заняття почнуться в школі.
– Розумієш, її батьки розлучилися. Нова дружина вмовила батька відправити її на навчання в Англію, щоб не заважала. Вона там закінчить школу і вступить до коледжу. Її мама в лікарні. Вона дуже сильно переживала розлучення…
– Але чому вона мені нічого не сказала?
– Не до того їй було. А в коледжі дуже суворі правила. Дозволяють дзвінки раз на місяць і тільки батькам. Тож…
– Але чому ти мені не сказала? – закричав Андрій, на його очах виступили сльози. Він розцінив мовчання мами, як зраду.
– Послухай, ну дізнався б ти, і що? Щоб ти зробив? Вона вивчиться і обов’язково повернеться. А якщо її мама одужає, то Мілена зможе приїхати на канікули.
– Її мама в психлікарні?
– Не в психлікарні, а в психоневрологічному…
– Яка різниця? Козел її батько. Усі ви… – голос його зірвався.
– Андрію! – прикрикнула на нього мама, але він уже вискочив із квартири, грюкнувши дверима.
У класі над ним уже не сміялися. Дівчата з цікавістю поглядали на Андрія. Тільки не для них він зробив модну стрижку, а заради тієї однієї, що тепер занадто далеко, в іншій країні.
Коли він навчався в десятому, несподівано зателефонувала Мілена.
– Ти повернулася? – зрадів Андрій.
– Ого, який у тебе голос. Я не впізнала.
– Я вже метр шістдесят сім, – з гордістю сказав Андрій. – Так ти повернулася?
– Хтось іде. – Мілена понизила голос до шепоту. Андрій ледве чув її. – Вибач, я дзвоню без дозволу, мене покарають і не дозволять зателефонувати наступного разу… – у слухавці пролунали короткі гудки.
Але все одно настрій піднявся. Вона зателефонувала йому! Вона пам’ятає його!
Батько Мілени більше до них не приходив. Андрій нічого не знав про неї, запитати було нікого. Після закінчення школи Андрій вступив до університету. За його підрахунками Мілена давно мала повернутися. Одного разу вона зателефонувала з чужого номера.
– Андрію?
– А хто ж іще? Ти ще в Англії? – запитав він.
У телефоні застигла тиша.
– Ти де? Нас роз’єднали, чи що? – пробурмотів він.
– Я заміж виходжу… – тихо сказала Мілена.
Вона ще щось швидко додала, він не розібрав. У слухавці пролунали короткі гудки.
Андрій передзвонив, але Мілена вимкнула телефон. “Заміж виходить… Якого біса? З нею повинен одружитися я”. – Андрій мало не плакав від образи й безсилля.
Через два роки він одружився з красивою дівчиною, яка чимось нагадувала йому Мілену. Вона говорила тільки про ганчірки, нігті і про те, що їй потрібно підкоригувати свій ніс. Про дітей вона і чути не хотіла, переживала, що фігура зіпсується. Готувати вона теж не любила і не вміла. Бутерброди і яєчня – ось і вся їжа. Через рік вони розлучилися.
Мама не раз заводила розмови про онуків, що перший досвід часто буває невдалим, що навколо багато інших дівчат. Але Андрій не хотів більше чути про одруження.
Він працював, батьки допомогли йому купити квартиру, Машину він купив сам. Одного разу зателефонувала мама і сказала, що до них заходила Мілена. Вона повернулася.
– Ну і що? – байдуже запитала Андрій. – За стільки років вона не спромоглася зателефонувати мені жодного разу.
– Ти ж не знаєш, як вона жила там. Чоловік виявився гравцем і наркоманом. Усі гроші спускав, у неї на їжу часто не було, не кажучи про телефонні дзвінки. Бідна дівчинка. Вона ледве втекла від нього. Сказала, що зайде ще. Вибач, я не здогадалася запитати в неї адресу.
– Вона хіба не в батька зараз? – уже м’якше поцікавився Андрій.
– Ні. Його розорила молода дружина, забрала все, що змогла. Він продав будинок, живе десь у маленькій квартирі…
Вони зустрілися перед самим Новим роком у торговому центрі. Обидва вибирали подарунки. Мілена перша впізнала Андрія й окликнула. Вона дуже змінилася, пофарбувала волосся, по-іншому укладала його. Погляд став жорсткішим, у куточках губ залягли гіркі складки.
– Мілена? – запитав він, не вірячи своїм очам.
– А хто ж іще? Ти дуже змінився, виріс, став представницьким. А я ось повернулася. Батько ще в дитинстві відкрив на мене вклад у банку, я купила квартиру і забрала з клініки маму. А ти як?
– Чому ти не дзвонила мені? Я чекав. – Андрій і злився на неї, і водночас радів зустрічі.
– Потім якось розповім. А ти один? – запитала вона.
Андрію здалося, що вона боїться його відповіді, дивиться насторожено.
– Один. Був одружений, не зрослося, – відповів він.
– Я до тебе додому заходила. Мама дала твою адресу. Але я не наважилася зайти. Раптом ти не один.
Настала незручна пауза. Обидва не знали, що сказати.
– А ти ще фотографуєш? – запитала Мілена.
– Поїдемо до мене, покажу, – запропонував Андрій.
Мілена не стала ламатися.
Вони довго розмовляли і пили чай, забувши про час.
– А я любив тебе, – раптом сказав Андрій. – Із самого першого дня, як побачив тебе. Пам’ятаєш, ви приходили до нас у гості?
– Звичайно, пам’ятаю. Я із собою в Англію брала твій знімок. Пам’ятаєш, ти сфотографував мене? Він і зараз зі мною. – Вона сходила в передпокій за сумочкою і дістала з неї пом’яту фотографію.
– Вона надавала мені сил жити, коли було зовсім погано. Нагадувала той день, коли ми познайомилися. Батьки ще не розлучилися, ми всі були щасливі… Я тільки зараз зрозуміла, що теж любила тебе. Просто не знала про це.
Мені так погано було там, нікого поруч. І раптом він, красивий, успішний, веселий. Але після весілля його немов підмінили. – Гіркі складки біля губ Мілени стали різкішими.
– А звідки в тебе таке ім’я? – хрипло запитав Андрій.
– Батьки хотіли назвати мене на честь своїх мам, але ніяк не могли вирішити, чиєї саме. Одну звали Людмила, Міла, а іншу Олена. Ось так і назвали – Мілена, на честь обох мам.
Андрій підійшов до Мілени впритул. Вона стояла в колготках, без капців, тому їхні очі були майже на одному рівні.
– Яка різниця, що в тебе і з ким було. Я нікуди тебе більше не відпущу.
– А я нікуди від тебе не поїду, – відповіла тихо Мілена.
Потім, коли втомлені й щасливі від кохання вони лежали поруч, Мілена видихнула йому в груди.
– Господи, скільки часу втратили.
– Ні, не втратили. Усе наше життя було підготовкою до цього дня. Справжнє щастя не буває легким. Щоб знайти одну єдину перлину, потрібно пірнати на глибину моря і відкрити чимало порожніх раковин. А знаєш, я тоді ще сказав мамі, що одружуся з тобою.
– Ти робиш мені пропозицію? Я згодна…
“Він зрозумів, що вона не тільки близька йому, але що він тепер не знає, де закінчується вона і починається він” – Л. Толстой “Анна Кареніна”
“Любов – не дзеркальний ставок, у який можна вічно дивитися. У нього є припливи і відливи. І уламки кораблів, що зазнали аварії, і затонулі міста, і восьминоги, і бурі, і ящики із золотом, і перлини… Але перлини – ті лежать зовсім глибоко” – Еріх Марія Ремарк “Тріумфальна арка”
