– Чому ти не сказала мені? – А ти б повірив?
“Тань, а ти куди заначку свою переклала? Мамі гаряча путівка в Париж підвернулася. На машину в тебе все одно не вистачає.”
Не роззувшись, Костик бігав квартирою і нишпорив по тумбочках і шафах, але від відповіді дружини так і сів, де стояв.
– Немає там більше грошей, Костя. Я їх витратила.
Таня стояла в дверному отворі кухні з рушником у руках. Її незмінно акуратний пучок сьогодні розтріпався, а під очима залягли тіні, які не могла приховати навіть тональна основа.
– У якому сенсі витратила? – Костик піднявся навпочіпки і скуйовдив волосся. – На що витратила? Ти ж три роки збирала!
– На що потрібно було, на те й витратила, – Танін голос звучав втомлено, але твердо.
Костик за два кроки опинився поруч. Від нього пахло вулицею і нетерпінням.
– Це наші спільні гроші! Як ти могла без дозволу?
Таня підняла підборіддя.
– Без дозволу? А ти в мене питав, коли віддав усі наші заощадження Вадику на його “бізнес”? Той самий, який прогорів через два місяці?
Костик відмахнувся.
– Це було давно. І взагалі це інше.
– Ти ж знаєш, мама з дитинства мріяла побачити Париж. Їй уже 60. Скільки можна відкладати? А на твою машину ми потім накопичимо.
– Потім, потім, – луною відгукнулася Таня. – Усе потім. І машина, і ремонт у дитячій, і відпустка, на яку ми три роки нікуди не виїжджали. Зате твоя мама об’їздила півкраїни. І тепер їй Париж подавай.
Дзвінок телефону перервав їхню перепалку. “Аватарка: мама” висвітилася на екрані.
– Костенько, ти дізнався про гроші? – голос Алли Борисівни звучав вимогливо навіть через динамік.
– Мам, не зараз, – спробував відмахнутися Костик.
Але мати не вгамовувалася.
– Як це не зараз? Мені завтра потрібно вносити передоплату! Валізи вже зібрані. Чи твоя Танька знову все на ганчірки спустила? Я завжди казала, що вона марнотрат!
Таня скривилася, немов від зубного болю. Такі розмови повторювалися регулярно останні десять років їхнього шлюбу.
– Мам, я передзвоню, – Костик скинув виклик і повернувся до дружини. – Ну і куди поділися гроші?
– Тату, ти кричиш, – тихий голосок доньки змусив обох здригнутися.
Ліза стояла в коридорі, притискаючи до грудей пошарпаного улюбленого зайця.
– Чому ти завжди кричиш на маму?
Костик осёкся, винувато потупився.
– Я не кричу, зайчику. Ми просто розмовляємо.
– Неправда! – восьмирічна Ліза була невблаганна у своїх оцінках. – Ти кричиш, а потім бабуся приїжджає і теж кричить на маму, а мама потім плаче у ванній.
Таня зробила крок до доньки, обійняла її за плечі.
– Іди в кімнату, сонечко. Ми з татом зараз домовимося і прийдемо до тебе.
– Ви завжди так говорите, – зітхнула Ліза зовсім по-дорослому, але слухняно пішла.
Ці дитячі слова повисли в повітрі, і Костик уперше відчув укол совісті. Але тут же думки про матір, її нездійснену мрію і гарячу путівку витіснили все інше.
– Таня, ти не розумієш. Це може бути останній шанс для мами.
– Костя, – Таня втомлено сперлася об стіну. – Я більше не можу. Досить. Нашим пріоритетом має бути наша сім’я. Ти, я і Ліза. Не твоя мама, не мої батьки, а наша дочка.
– До чого тут Ліза? – роздратовано кинув Костик. – Звісно, вона важливіша за всіх. Але це ж усього лише гроші! Мама тільки раз просить.
Таня гірко усміхнулася.
– Тільки раз? За останній рік твоя мати “тільки раз” просила на нову шубу, “тільки раз” на ремонт дачі і “тільки раз” на лікування в санаторії. І щоразу це були наші гроші, Костя. Гроші, які призначалися Лізі.
Увечері на порозі з’явилася Алла Борисівна. Без дзвінка, без попередження, просто подзвонила у двері й увійшла з виглядом повноправної господині.
– Я вирішила сама в усьому розібратися, – заявила вона, знімаючи пальто.
Ліза, побачивши бабусю, тихо прошмигнула у свою кімнату. Таня стиснула зуби, намагаючись стримати роздратування.
– Мамо, ми самі розберемося, – спробував заперечити Костик.
Але Алла Борисівна вже пройшла на кухню і ввімкнула чайник.
– Відколи гроші в сім’ї стали проблемою? У наш час дружини віддавали всю зарплату чоловікам, і ніхто не скаржився.
Таня відчула, як усередині здіймається хвиля гніву, але глибоко зітхнула, дорахувала до п’яти і вимовила спокійно.
– Алла Борисівна, з повагою до вас, це наша сім’я і наші гроші. Я ж вас не питаю, куди ви витрачаєте свою пенсію.
Костик скривився, ніби від зубного болю. Він ненавидів ці суперечки між матір’ю і дружиною, щоразу сподіваючись, що вони якось самі вирішаться.
– А що з Лізою? Чому вона не виходить привітатися з бабусею? – Алла Борисівна стиснула губу. – Зовсім розпестили дівчинку.
– Вона погано почувається, – коротко відповіла Таня.
– Знову вигадуєш, – фиркнула свекруха. – У її віці я пішки п’ять кілометрів до школи ходила. І нічого.
– У неї анемія, – різко обірвала Таня. – Уже третій напад за місяць. Сьогодні у школі ледь не знепритомніла.
– Анемія? – насторожилася раптом Алла Борисівна.
– Ми обстежуємося, – буркнув Костик. Він уперше чув про проблеми доньки. – Напевно, просто авітаміноз.
Алла Борисівна зблідла і якось раптом осіла на стільці.
– Які ще симптоми?
Таня підозріло подивилася на свекруху.
– Слабкість, блідість, стомлюваність. Чому ви питаєте?
Алла Борисівна махнула рукою.
– Просто цікавлюся. Заваріть мені чай.
Але щось у її голосі змусило Таню насторожитися.
Після відходу свекрухи Костик мовчки сидів на кухні, крутячи в руках порожню чашку. Щось надломилося в його звичній картині світу. Він не міг зрозуміти, чому мати так відреагувала на новини про здоров’я Лізени.
– Ти куди витратила гроші, Таня? – запитав він тихо, без колишньої агресії.
Таня дістала з шухляди столу папку і поклала перед чоловіком.
– На генетичне обстеження. У клініку. У найдокладнішу діагностику, яку тільки змогла знайти. Як виявилося, дуже дорогу.
Костик відкрив папку, вчитуючись у медичні терміни. З кожним рядком його обличчя ставало дедалі білішим.
– Але чому… чому ти мені не сказала?
– А ти б погодився витратити гроші на обстеження? – гірко усміхнулася Таня. – Чи знову сказав би, що я панікерка, що Аліска симулює, щоб не ходити до школи і не робити уроки?
Костик пригадав, як відмахувався від Таниних тривог з приводу доньки, як дратувався, коли дружина возила Лізку по лікарях. Сором обпік його зсередини.
– Діагноз ще не підтверджений, але попередні аналізи показують генетичну схильність до апластичної анемії, – Таня говорила сухо, по-діловому, немов зачитувала звіт. – Це рідкісне спадкове захворювання, часто передається по чоловічій лінії.
Костик сидів приголомшений. У його голові спливли уривки спогадів: двоюрідний брат, який помер у дитинстві від якоїсь хвороби крові, дядько, який “згорів” за кілька місяців…
– Потрібне глибше обстеження. І можливо, лікування за кордоном, – продовжувала Таня. – Тому я не просто витратила нашу заначку, а ще й кредит взяла. Сподіваюся, ти не проти, що я використала твою машину як заставу.
У цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітилася “мама”.
– Костенька… – голос Алли Борисівни звучав незвично тихо. – Нам потрібно поговорити. Про Лізу. І про нашу сімейну історію.
– Що ти маєш на увазі? – Костик відчув, як холоне спина.
– Апластична анемія… – насилу вимовила мати. – Це… це по нашій лінії. Твій дядько Толя, пам’ятаєш? І двоюрідний брат…
– Ти знала? – приголомшено прошепотів Костик. – Весь цей час знала і мовчала?
– Я сподівалася, що це омине Лізу, – схлипнула Алла Борисівна. – Не хотіла, щоб ви хвилювалися.
Костик натиснув на відбій і обвів поглядом кухню: жовті фіранки, які Таня пошила сама, дитячі малюнки на холодильнику, тріщину на кахлі, яку ніяк не доходили руки закрити, – їхній маленький світ, який він так легковажно піддавав випробуванням.
– Вона знала, – вимовив він занімілими губами. – Моя мати знала про спадкове захворювання і не сказала нам. Навіть коли ми планували дитину.
Таня не виглядала здивованою.
– Я здогадувалася. Занадто багато збігів у сімейній історії хвороби.
– Чому ти не сказала мені?
– А ти б повірив? – Таня похитала головою. – Ти ніколи не віриш мені, коли йдеться про твою матір.
У дверях з’явилася Ліза в піжамі з єдинорогами, з книжкою під пахвою.
– Тату, почитаєш мені перед сном? Ти обіцяв ще вчора.
Костик подивився на доньку – бліду, худорляву, так схожу на нього самого – і раптом побачив у ній усі покоління своїх предків, які передали їй цей страшний генетичний код.
– Звичайно, зайчику. Іди, я зараз прийду.
Коли Ліза пішла, він повернувся до Тані.
– Що нам робити?
– Мені потрібно 800 тисяч на повне обстеження. Ще близько мільйона на лікування, якщо діагноз підтвердиться.
– Я продам машину, – Костик рішуче кивнув. – І колекцію монет. Це дасть нам 500.
Таня дивилася на чоловіка, немов бачила його вперше. Цей чоловік, одержимий материнським схваленням, раптом перетворювався на того Костика, якого вона колись любила.
– Знаєш… – Таня дістала з кишені складений учетверо аркуш. – Я вчора віднесла заяву на розлучення. Думала, так буде краще для всіх.
Костик зблід ще сильніше, якщо це було можливо.
– І що тепер?
– Не знаю, – чесно відповіла Таня. – Не впевнена, що зможу знову почати тобі довіряти. Але й не впевнена, що хочу зруйнувати сім’ю.
З дитячої пролунав голос Лізи.
– Мамо, тату, йдіть швидше! Тут зірка падає!
Вони переглянулися й одночасно рушили до доньки. Біля дверей дитячої Костик обережно торкнувся Таніної руки.
– Я все виправлю. Обіцяю.
Таня не відповіла, але й руки не забрала. Іноді мовчання значить більше за слова – особливо коли за дверима на вас чекає ваша дитина, яка вірить, що мама й тато можуть усе на світі. Навіть полагодити те, що здавалося безнадійно зламаним.
