– Ірино, ми розлучаємося. Завтра будь люб’язна з’їхати звідси.
– Що? Антоне, я не помилилася? Розлучаємося?
– Так.
– А чому я маю з’їжджати зі своєї власної квартири?
– Своєї? Помиляєшся, дитинко. Ось документи. Дивись: єдиний власник – я.
В Ірини потемніло в очах. Вона сьогодні відпросилася з роботи, прийшла додому раніше і вирішила влаштувати сюрприз чоловікові на честь їхньої річниці весілля. Наготувала всього, назамовила в доставці… За годину гості прийдуть. А тут, виявляється, їй самій сюрприз приготували. І далеко не найприємніший.
– Почекай, я нічого не розумію. Це розіграш?
– Ні, не розіграш. Я прийняв рішення, – Антон гордовито дивився на Ірину і явно відчував перевагу.
– Яке рішення? – Ірина все ніяк не могла збагнути, про що говорить Антон.
– Повторюю ще раз: збирай свої речі. До ранку тебе не повинно тут бути. У понеділок о 12:00 зустрінемося в РАГСі. Сподіваюся, ти не будеш влаштовувати сцен.
Ірина стояла на кухні з міксером у руках: щойно вона збивала крем для десерту. Залишки гарного настрою і передчуття спілкування з друзями танули, немов цукрова вата у воді.
– Антоне, яке розлучення? Це розіграш? У нас же сьогодні річниця! Друзі скоро прийдуть!
– Друзі? – Антон насупив чоло, але потім повеселішав. – Чудово! Покажемо їм, що розлучаємося на хорошій ноті! Але це не скасовує розлучення. Не забудь: уранці тебе тут бути не повинно.
За годину квартира, де вони щасливо прожили з Антоном майже 10 років, наповнилася голосами друзів. Теплі слова, букети, подарунки – Ірина приймала це з вдячністю, а Антон просив поберегти привітання до застілля. І ось усі розсілися, він виголосив перший тост.
– Я хочу подякувати моїй дружині Ірі за 10 прекрасних років шлюбу. Ви знаєте, скільки ми з Іркою пережили разом, як складно нам бувало. В обох були злети і падіння, але ми завжди знали, що маємо одне в одного, – гості зааплодували Антону, але той підняв руку і продовжив. – Сьогодні святкуємо останній ювілей: ми вирішили розлучитися. Я дякую Ірі за те, що завжди була мені підтримкою і обіцяю, що збережу добре і трепетне ставлення до неї.
Гості затихли. Усі дивилися на Ірину. Та, ледь стримуючи сльози, начепила на обличчя привітну посмішку і виголосила тост у відповідь.
– І тобі, Антоне, дякую за те, що був чоловіком. Сподіваюся, у тебе все складеться добре.
Гості здивовано мовчали. Пару Антона та Ірини справді вважали ідеальною, тож друзі були шоковані повідомленням не менше, ніж сама Ірина якихось півтори години тому.
Невдовзі жінка вибачилася і, пославшись на головний біль, пішла до спальні та зачинила двері. Так, які речі їй треба зібрати? Одяг на перший час, фотографії, ноутбук, переноску з кішкою. Що ще? Посуд, меблі, ковдри? Ні, це крихоборство. Не розрізати ж навпіл ковдру і матрац? Не пиляти ж шафу або телевізор?
– Ну, Антохо, ви даєте! Уперше присутній на антивесільній вечірці! І як тільки Іринка погодилася її проводити! – з передпокою лунав голос Дениса, одного з друзів Антона та Іри.
– Та вона у мене світова жінка! – з неприхованою гордістю заявив Антон.
– Знаю, я ж вас познайомив. Досі шкодую про це, – підморгнув Денис. – Мені б таку! А то моя колишня весь час пиляла: то грошей їй мало, то уваги…
– Так візьми й одружися з Іркою, вона ж майже вільна! Та й ти в розлученні.
Друзі розсміялися. До того ж у сміху Дениса було чути легку заздрість, а в сміху Антона – самовпевненість і гордість за те, як спритно він провернув справу.
Речей вийшло зовсім небагато. Гості навіть не помітили, як Ірина одягнулася і пішла з дому з сумкою і переноскою. Внизу чекало таксі.
***
За півгодини Іра сиділа на кухні в мами, Валентини Іванівни, і ридала.
– Іро, донечко, що сталося? – Валентина Іванівна востаннє бачила доньку такою нещасною 25 років тому, коли не стало батька Іри.
– Мамо, все було помилкою. Він запропонував розлучитися. Сказав, що квартира – його. І щоб я забиралася звідти.
– Хто, Антон? – Валентина Іванівна вимовила це й одразу прикрила рот рукою: її улюблений зять не міг так вчинити!
– Так. Я не знаю чому.
– І що ти зробила?
– Зібрала речі і поїхала.
– Донька… – мати похитала головою.
Ірина сіла в улюблене крісло. Шокована раптовим переїздом кішка одразу ж залізла на коліна і злякано притулилася до господині. Жінка гладила вихованку по м’якій шерстці і згадувала найяскравіші події свого життя.
Ще в школі Ірина почала працювати. Знаходила підробітки, де платили одразу: роздавала листівки, проводила анкетування, влітку прополювала міські клумби і грядки в сусідок по дачі. Валентина Іванівна не могла натішитися на доньку-помічницю. Частину заробленого Іра складала в скарбничку, а частину віддавала мамі. Ці гроші мати потай від доньки теж складала в скарбничку, щоб донька потім змогла купити квартиру.
– Матусю! Я вступила на бюджет! – раділа вчорашня школярка Ірина.
– На який факультет вирішила йти?
– На економічний. Хай будуть гроші до грошей!
– Точно! Я так рада, що ти отримаєш гарну освіту!
– Матусю, тільки я тобі одного не сказала… Я вчитимуся не у філії університету в нашому місті, а в самому університеті. Мені в приймальній комісії запропонували. Я погодилася.
– Що це означає?
– Що я буду далеко від тебе…
Валентина Іванівна тоді розплакалася: їй так не хотілося відпускати доньку! Але перспективи були дуже багатообіцяючими…
На третьому курсі Ірина з подружкою зняли квартиру, щоб вчитися і відпочивати в спокійній обстановці. Потім подружка вийшла заміж, і Ірина знайшла нову сусідку: удвох знімати вигідніше!
– Матусю, я тебе дуже люблю, але жити буду самостійно. Зніму з ким-небудь вскладчину квартиру, як в універі робила, – заявила Ірина, повернувшись у рідне місто.
– Доню, але в тебе ж є будинок, – здивувалася мати.
– А в тебе – своє життя, – посміхнулася Ірина. – Адже ти заміж виходиш, а молодята мають жити окремо від дітей! Тож порада вам та любов, а мені – гарну квартиру й адекватних сусідів!
– Яка ти в мене мудра, донечко, – розсміялася Валентина Іванівна.
Ірина дійсно влаштувалася на роботу і незабаром зняла квартиру на двох із колегою. Особисте життя в дівчини ніяк не складалося: були якісь романи, але все несерйозно. Натомість її колега всього через півроку вийшла заміж. Новою сусідкою стала інша колега – і теж вийшла заміж. І незабаром серед спільних знайомих Ірину стали вважати талісманом: мовляв, поживеш у її квартирі трохи, і особисте життя налагодиться.
– Ірка, ти – мій найкращий друг! – Денис пакував валізи і щиро дякував колишній сусідці за допомогу. Якщо чесно, він і сам був закоханий в Ірину, але та ніяк не відповідала на знаки уваги. – Якби не ти, я б ніколи не зустрів кохання всього свого життя!
– Іди вже, Ромео, до своєї Джульєтти! – розсміялася Ірина. – І допоможи мені знайти нову сусідку.
– Я вже знайшов. Є в мене колега, Антон, ось такий хлопець! – сяючий, немов начищений самовар, Денис підняв угору великий палець. – Охайний, культурний, проблем не завдасть, будь упевнена.
Антон справді виявився цікавим чоловіком. Він був старший за Ірину на три роки, працював у дуже хорошій компанії і швидко піднімався кар’єрними сходами.
– Антоне, чому ви не знімете самі квартиру? Навіщо вам кімната із сусідкою? – Одного вечора запитала Ірина, коли вони вечеряли на кухні.
– А ви чому не живете сама? Наскільки знаю, ви – співзасновник фірми бухгалтерського аутсорсингу.
– Так, ви маєте рацію. У нас молода компанія…
– … але дуже відома! Я багато чув про вас, кажуть – клієнтів чимало.
– Ви маєте рацію, – усміхнулася Ірина. Їй було приємно, що сусід може гідно оцінити те, чим вона займається. – Я збираю на квартиру, тому мені зручно винаймати житло разом із кимось іще.
– І як вам ваші колишні сусіди?
– Виключно цікаві та порядні люди!
Антон усміхнувся і несподівано вимовив.
– Знаєте, Ірино, я вже тиждень живу в одній квартирі з вами. Ви – чудова сусідка. Мені здається, давно пора перейти на ти!
– Згодна!
Через кілька місяців Ірина зрозуміла, що закохалася в нового сусіда. Такого з нею жодного разу в житті не було. Їй подобалося в Антоні все: його очі, усмішка, запах туалетної води, почуття гумору. Вранці та ввечері, коли їхні графіки не збігалися, вони залишали одне одному на кухні що-небудь смачне.
“Спек пиріг, але весь не здолав. Знаю, що ти сьогодні пізно прийдеш, повечеряй!” – такі записки і дбайливо прикриті рушником пироги нерідко залишав Антон.
“Це – твій сніданок: вівсяноблин із сирним сиром і шматочком рибки. Напиши, чи сподобалося?” – Ірина відповідала тим самим, коли йшла на роботу раніше Антона.
– Ірин, мені здається, я закохався, – одного разу видав Антон.
Ірина вперше ледь не заплакала, коли почула ці слова від Антона. За інших сусідів вона щиро раділа, коли ті знаходили свої другі половинки. Але цього разу вона закохалася сама.
– Зрозуміло, – опустивши очі, щоб Антон не бачив сльози, що набігали, відповіла Іра. – Значить, завтра почну шукати нову сусідку.
– Дурненька, в тебе, – несподівано вимовив Антон і вперше доторкнувся до її руки. Цей дотик немов струмом пронизав Ірину. – Але якщо почуття невзаємні, то нам, справді, доведеться шукати нових сусідів.
– Не доведеться…
Спогади перервав телефонний дзвінок. “Коханий” – так досі був записаний Антон у телефоні Ірини.
– Ірино, що це означає?! Ти де? – стривожено закричав він у слухавку.
– Я в мами, – стримано відповіла жінка.
– Що ти собі дозволяєш? Чому кинула гостей? Як ти посміла піти, поки в нас гості? Хоч розумієш, у яке становище мене поставила?!
– Ти сам сказав, щоб до ранку звільнила квартиру.
– Але не під час же свята! Тепер усі на мене косо дивляться…
– Та ну?! – театрально здивувалася Ірина. – І що ж кажуть?
– А то сама не розумієш? Що я вигнав тебе!
– Так і є! Ти вигнав мене з моєї квартири.
– Ні, я попросив з’їхати з МОЄЇ квартири, – нарочито виділив голосом Антон.
– Антоне, – голос Ірини дзвенів від обурення. – Ти ж знаєш: квартира – повністю моя заслуга! Я накопичила 70% суми на перший внесок. І потім усі платежі теж я вносила.
– Ну давай, звісно, дорікай мені тим, що не зміг вивернутися вужем, як ти, і не отримав високої посади, – ображено заявив Антон. – Що мене підсиділи, що роботи позбувся. Так і знав, що пригадаєш усі невдачі, шматком хліба на старості років дорікати будеш!
– Яка старість? Тобі ще 40 немає! – зло розсміялася Ірина.
– Ось саме! Мені скоро 40, хочеться сім’ю, дітей. Але з тобою це неможливо…
Антон перегнув палицю з докорами. Ірина закусила губу і відключила виклик. Діти… був нещасний випадок, і вони втратили єдину доньку. Антон, дивлячись на розбиту горем дружину, заявив, що їм обом потрібно багато часу, щоб ще раз зважитися стати батьками. Але скільки Ірина не натякала на те, що хоче знову чути дитячий сміх у домі, чоловік щоразу відмахувався.
Антон тут же передзвонив знову.
– Не смій кидати слухавку! – зареготав він.
– Не кричи на мене, – максимально спокійно відповіла Ірина.
– Коротше, чекаю в понеділок у РАГСі!
– Ні, Антоне, у суді.
– Чому це?
– Я не залишу тобі квартиру.
– Дурна! – розреготався Антон. – Та будь-який суд тільки гляне на документи, одразу ж засміє тебе. Я – єдиний власник!
Антон мав рацію. Коли вони вирішили купити квартиру, він запропонував не морочитися й оформити житло тільки на нього. Казав, що немає жодної різниці, чиє ім’я стоїть у документах, адже вони – сім’я. І Ірина чомусь вірила йому.
– Але ж… – спробувала тепер заперечити вона.
– Що – “але”? Мені квартира потрібніша. Я одружуся одразу після розлучення, у нас через півроку народиться малюк. Тож твої викрутаси нікому не потрібні!
Іра знову відключила виклик. Через півроку?! Значить, поки вона орала як кінь-ваговоз, її благовірний із кимось зустрічався? Не залишить вона йому нічого, битиметься до останнього! Усю нудьгу як вітром здуло.
***
– В’ячеславе Борисовичу? Доброго дня, я – Ірина, дружина Антона Сергєєва, пам’ятаєте, працював у вас? – Ірини прийшла до керівника компанії, де не так давно працював її чоловік.
– Ірино, здрастуйте, звісно ж, пам’ятаю вашого чоловіка, і вас теж пам’ятаю, – високий літній чоловік упевнено простягнув їй руку, а потім вказав на два крісла. Там можна було поговорити неформально.
– Це дуже добре. Мені потрібна ваша допомога.
– Яка?
– Характеристика Антона.
– Ірино, я вас знаю як чудового фахівця і, вибачте за прямоту, дуже красиву жінку. Багато моїх знайомих є клієнтами вашої фірми. Тому дозвольте мені говорити як є.
– Звичайно, – Ірина здивувалася.
– Я не зможу дати позитивної характеристики Антону.
– Чому? – Ірина, як не дивно, очікувала саме такої відповіді, і вона її порадувала.
– Розумієте, він звільнився без скандалу тільки завдяки вам. Мені з поваги до вашого професіоналізму не хотілося псувати репутацію.
– Що це означає?
– Незадовго до кадрових перестановок Антон попався на шахрайстві. Вам краще не знати, про які суми йдеться. І потім, після звільнення, я наводив довідки: скрізь, де він працював, Антон намагався провертати нечисті схеми.
– Навіть так? – зраділа Ірина.
– Так, – чоловік здивовано дивився на Ірину. – Можу перед будь-яким судом заявити!
– В’ячеславе Борисовичу, величезне спасибі, саме це я і хотіла почути. Ви дійсно зможете виступити в суді?
– А в цьому є необхідність?
– Так.
– Добре, – знизав плечима В’ячеслав Борисович. – Мені приховувати нічого, я бізнес веду чесно.
Що більше свідків знаходила Ірина, то сильніше жахалася. Виявляється, вона зовсім не знала власного чоловіка! Так, для друзів він був прекрасним хлопцем. На кожному новому робочому місці люди потрапляли під його чарівність, але потім виявлялися недоліки. За руку Антона спіймав тільки В’ячеслав Борисович, інші не змогли знайти доказів. Тож афера з квартирою була лише квіточками.
– Іриш, я думав, ти знаєш, – тоном, що вибачається, розповідав перед судом Денис, друг Антона: він ніяк не міг повірити в те, що Антон так вчинив з Ірою. – Він величезні суми матері переказував. Я запитував, чи знаєш ти про це, він відповів, що, звісно ж, у курсі.
– Ні, я не знала. Я думала, що Антону через яких зарплату не підвищували, премій не платили, а потім “підставляли”.
– Що ти! – розсміявся Денис. – Коли ми разом працювали, я йому справді заздрив: посада одна, показники однакові, а отримує більше.
– Мені казав, що все якраз навпаки.
– Так уже. Мабуть, я теж сильно помилявся в другові.
– Я хочу повернути квартиру, ти підтримаєш мене в суді.
– Так, Іриш, звісно, – Денис пообіцяв бути поруч з Ірою доти, доки вона не розбереться з усім.
Разом із юристом Ірині вдалося знайти кілька свідків, свідчень яких вистачило б на те, щоб відкрити кримінальну справу.
За кілька днів до суду про розподіл майна Антон попросив Ірину про зустріч. Домовилися побачитися в кафе, де він зробив пропозицію. Ірина посміхнулася: минулого разу він запропонував руку і серце, а цього разу – забирає і серце, і все майно, нажите за 10 років і куплене здебільшого на її гроші.
– Іро, не дури, жоден суд не залишить тобі квартиру. Максимум, на що можеш розраховувати, це якщо я тобі щось виплачу.
– Ти впевнений?
– Так, учи закони, – колишній чоловік легенько клацнув Ірину по кінчику носа.
– Що ж, якщо я програю, то зможеш спокійно привести в мій дім нову дружину.
– У МІЙ дім, – поправив Антон. – До речі, може, щось хочеш забрати звідти? Може, побутову техніку чи меблі?
– Ні, не хочу.
– Правильно. Тобі все це ні до чого, а нам потрібно. Але я щедрий: пропоную 200 000 рублів відступних.
Ірина підняла повні здивування очі, відкрила рота, щоб щось сказати, а потім залилася дзвінким сміхом.
– Ой, не можу! Відступних! 200 000! Яка нечувана щедрість! – Ірина реготала так, що на очах виступили сльози.
– Яка ж ти… – злобно відповів Антон. – Нічого не отримаєш – сама відмовилася
***
Довести непричетність Антона до купівлі квартири виявилося простіше простого. Юрист надав довідки про рух грошей на рахунках Антона та Ірини, знайшов докази того, що саме дівчина сплатила початковий внесок, вона ж потім вкладалася в ремонт і обстановку будинку. Свідчення дали В’ячеслав Борисович і ще кілька людей.
– Так, я не зрозуміла. Це що означає: у тебе немає квартири? – майбутня дружина Антона, особа вульгарна і хамувата, влаштувала скандал просто на вулиці.
– Виходить, що ні, – Антон стояв блідий і ніяк не міг повірити в рішення, яке виніс суд.
– І де ми жити будемо? – у голосі дівчини чулася навіть не іронія, а жорсткий сарказм.
– Давай, у тебе, – так само тихо запропонував Антон.
– Ні вже. До себе я тебе на поріг не пущу. А то потім заявиш, що це твоя квартира, і виженеш нас із дитиною, як лисицяа зайку з луб’яної хатинки!
– Отже, перший час будемо знімати.
– Так, ти будеш знімати. Я житиму в себе. Чекай, тату, за півроку прийдуть пристави, – дружина Антона, що не відбулася, розвернулася і продефілювала до машини.
– Вони нічого не доведуть! Ми не одружені! – вхопився за рятівну думку Антон.
– По-перше, ДНК-тест покаже, чим це дитина. По-друге, сьогодні щонайменше 10 людей чули твоє зізнання в тому, що ти збираєшся одружитися зі мною і що в нас буде малюк.
У цей момент Антон побачив Ірину: вона йшла разом із Денисом. Колишня дружина і колишній друг. Зрадники!
– Як ти сміла так вчинити!
– Як? Претендувати на квартиру, яку сама ж і купила?
– Ти обманщиця і зрадниця!
– Зачекай, а чи не ти мені зраджував? Чи не ти вигнав мене з дому?
– Ти сама пішла!
– Так, після заяви “щоб духу твого завтра не було”!
– Напевно, я був не правий, – Антон опустив очі, немов вибачаючись.
– Не напевно, а точно!
– Та як ти смієш! Уже від кого-кого, а від тебе…
Ірина не стала слухати далі потік образ. Вони разом із Денисом спокійно сіли в таксі і поїхали геть. А Антон так і залишився стояти посеред вулиці наодинці.
***
Ірина повернулася у свою квартиру ввечері після роботи. У передпокої горів дбайливо залишений світильник. Біля порога невдоволено хмурилася кішка: їй довелося прокидатися, щоб зустріти господиню. Поки Іра годувала кішку і возилася з вечерею, двері відчинилися і ласкавий чоловічий голос запитав.
– Ти вже вдома, душе моя?
– Так, коханий! Переодягайся швидше, мий руки – я вечерю розігріла.
– Як же мені пощастило з тобою! Ти – справжній скарб!
– Тоді бережи!
– Я бережу. Тим паче, що скоро в нас з’явиться ще один скарб…
Денис ласкаво обійняв Ірину і поклав руку на кругленький животик.
– Штовхається!
– Звичайно! Він же знає, як його всі чекають і люблять…
Щастя – це коли ти можеш довіряти коханій людині і знати: вона ніколи не підведе.
Читають також.
