Ну ось і моя спадщина, як у казці.
– Треба було раніше вирішувати питання зі спадщиною, а тепер що? Як будемо ділити? – Оксана подивилася на брата, стиснувши губи.
– Ти це мені кажеш? – Ігор, стомлено видихнувши, обернувся до сестри.
Він сидів поруч із нею на старому дивані, погладжуючи
кота, і, здавалося, був повністю занурений у свої думки.
Пізно ввечері Оксана зателефонувала йому з тривожною новиною: сусідка викликала швидку допомогу для їхньої бабусі. Ігор залишив усі справи і примчав до будинку.
Оксана влаштувалася на дивані і нервово стукала ногою по підлозі. Незабаром слідом за Ігорем приїхав лікар.
– А кому ж іще? Ігоре, ну що ти, завжди був як дитина, так і залишився. Зі спадщиною треба вирішувати питання.
– Яку спадщину? Бабуся жива. Ось зараз лікар скаже, що з нею.
– Та що там він скаже, і без нього видно – погано їй.
Останнім часом Зінаїда Михайлівна часто скаржилася на головний біль, високий тиск. Ігор приїжджав до бабусі в першу і третю суботу місяця, а Оксана – в другу і четверту.
Три роки тому через трагічну випадковість не стало їхніх батька з матір’ю, і бабуся залишилася єдиною рідною людиною для брата з сестрою. Були, звісно, тітки й дядько. Але з боку батька. І для них ця літня жінка була чужою.
Утім, Зінаїда Михайлівна сама відмінно справлялася по господарству у свої вісімдесят два і особливого догляду і турботи не вимагала. Але такий графік відвідувань бабусі був встановлений ще батьками, дуже давно, і діти його дотримувалися досі: допомагали з прибиранням, закуповували продукти в магазинах, ліки і супроводжували бабусю в цей день у справах.
– У лікарню потрібно, але бабуся ваша ні в яку. Я б рекомендувала, навіть не так, наполягаю. Вік, самі розумієте, обстежити потрібно. За всіма ознаками серцева недостатність. Якщо набрякати почне, або задишка збільшиться – не зволікайте, одразу в лікарню.
– Так-так, спасибі, врахуємо, – Оксана поспішала зачинити за жінкою з валізкою двері.
– Треба було відправити бабусю в лікарню швидкою, – Ігор стояв, притулившись спиною до одвірка.
– Я нікуди не поїду, – донеслося ледве чутне з кімнати, де на ліжку лежала бабуся.
– Ось бачиш, вона не поїде, – розвела руками сестра.
– Бабусю, лікарка має рацію, краще діагностувати й вилікуватися, ніж довести себе до…
– Ти віриш лікарям, Ігорю? – бабуся говорила ледве чутно.
– Зараз питання не віри, а життя. Оксана? – брат думав, що сестра підтримає його, але вона підійшла до бабусі й перевела розмову.
– Баб, а ти цю квартиру на мене не оформляла?
Бабуся похитала головою.
– Давай завтра викличу нотаріуса або кого там, з’ясую. Треба зробити все швидко, щоб менше питань виникало, – абсолютно спокійно сказала Оксана.
Зінаїда Михайлівна прикрила очі.
– Ба, гірше стало? – запитав Ігор.
Вона замотала головою.
– Нехай поспить, що ти до неї лізеш. Пішли на кухню, – покликала сестра.
– Я з нею посиджу, кота погодуй. Оксано, чуєш?
– Чую я. Сиди тоді, я додому.
Оксана пішла додому, а Ігор залишився. Він не помітив, як заснув тут же, сидячи біля ліжка бабусі.
Зінаїда Михайлівна прокинулася під ранок. Дуже хотілося пити, але будити онука вона не наважувалася, його голова лежала в неї на руці.
Кіт влаштувався з іншого боку, під серцем, але не спав, лежав примружившись. Бабуся не втрималася і глибоко зітхнула. Кіт розплющив очі, а онук прокинувся.
– Погано?
– Пити хочу, не будила тебе.
– Ба, ну що ти, я ж для цього залишився, – він підняв її, щоб дати води і взяв склянку.
– Дякую, мій хороший. Ти не хвилюйся, що квартира Оксані відійде, тобі
кофта моя дістанеться. Розумію, що нерівна спадщина, але Оксана сама так вирішила.
Ігор усміхнувся.
– Кофта, так кофта, – повторив він і взяв її руку у свою.
Удень приїхала Оксана з високим худим чоловіком. У руках у нього була шкіряна папка. Ігор хотів вийти з кімнати, але бабуся попросила залишитися. Коли з документами на квартиру закінчили, бабуся попросила ще про одне.
– Кофту, що висить у мене в шафі, Ігоре, дістань, така тепла з вишитими квітами.
Онук відкрив шафу і дістав теплу кофту бабусі.
– Так, ось цю. Прошу внести в документ. Нехай в інший. Це від мене Ігорю. Моєму онукові.
Чоловік подивився на кофту, на юнака, який тримав цю кофту, потім на Оксану і кивнув.
– Зробимо.
Через два дні бабусі стало гірше. Ігор більше не став слухати вмовляння літньої жінки й одразу ж викликав швидку допомогу, щоб відправити бабусю в лікарню.
– Кофту цю не треба, я її тобі подарувала, забув? – вказала Зінаїда Михайлівна онукові, коли той збирав сумку в лікарню.
– Яку покласти, може зелену? – запитав онук.
– Я звідти не повернуся, Ігор, я сестру свою бачила уві сні місяць тому, вона кличе до себе. Не горюй, нам із нею там добре буде.
Бабусі не стало за два тижні.
– Це навіть добре. Нарешті можна буде без оглядки запросити чоловіка до себе, може, заміж, нарешті, вийду, – вимовила вголос Оксана, допиваючи свою каву перед роботою. – А то ти весь час удома.
– Ну вибач, що не підробляю ночами в кафешці чи не розвантажую вагони, мені й за компом добре працюється. І знаєш, Оксано, чоловік має до себе запрошувати жінку, на свою територію так би мовити.
– Ой, багато ти знаєш, запрошувач. Сам, дивлюся, радієш, що я з’їду. Дізнаюся, що водиш додому ша…
– Сама не краща, – вколов брат.
– Мовчи! – Оксана навіть підскочила зі стільця.
Градус напруженості між братом і сестрою завжди був, ще з дитинства, тепер він просто вийшов на новий рівень.
До університету Ігорю було ближче добиратися з власної квартири. А Оксані з квартири бабусі до роботи було йти всього дві зупинки.
Ігор теж встав, прибрав тарілку в раковину і пішов у свою кімнату. Оксана крикнула слідом.
– Не забудь помити за собою.
Брат навіть не відповів.
Оксана зателефонувала йому після обіду якраз у той момент, коли закінчилися пари в університеті.
– Там у бабусиній квартирі потоп. Щось сталося, сусіди дзвонили з квартири під нами.
– Розбирайся, – спокійно відповів Ігор, – це ж твоя квартира.
– Я не можу виїхати з роботи, у мене нарада за п’ять хвилин, важлива. В керуючій компанії сказали, що відключать стояк, а сантехніка потрібно викликати, штатний на виклику.
– Гаразд, – погодився Ігор.
Ключ від бабусиної квартири так і лежав у нього в рюкзаку.
– Фу, – Ігор відчинив двері й затиснув ніс.
На кухні стояв котячий лоток, який ніхто не прибирав.
Кіт лежав у кімнаті, на бабусиному ліжку, на тій самій кофті, яку вона заповідала Ігорю. Побачивши чоловіка, він тільки й зміг трохи розплющити очі.
Ігор озирнувся, відчинив двері у ванну кімнату і зрозумів, що протікає тут: на підлозі була калюжа. Він про всяк випадок перекрив кран і пройшов на кухню. Пакетик із котячим кормом стояв на звичному місці у верхній шафці.
Кіт понюхав їжу на блюдці, але не доторкнувся, не дотягнувся. Ігор поставив тарілку прямо під його головою, прочинив йому пащу і поклав маленький шматочок. Кіт проковтнув його.
“Чудово”, – сказав Ігор і пішов на кухню по воду і прибрати лоток.
Переконавшись, що
кіт трохи поїв, Ігор взявся за лагодження крана. Потім зателефонував в керуючу компанію і тільки з п’ятого разу додзвонився до сестри.
– Оксано, ти обіцяла прилаштувати кота.
– Я? – раптом чітко почув він у слухавці голос із ноткою здивування.
– Так, ти сказала, що прилаштуєш кота. Ми обговорювали з тобою цю тему. Мені ти не дозволила його взяти до нас. Він тут сидів без їжі майже два тижні.
– Так, я згадала.
– Згадала вона. Я привезу кота до нас додому і це не обговорюється. Кран полагодив.
– Я зрозуміла, – відповіла сестра, поклавши слухавку і навіть не подякувавши.
– Збирайся, Васько, поїдеш жити до мене, – потер руки Ігор, вирішуючи куди посадити кота на час перевезення.
Кігтями кіт зачепився за кофту, ту саму, що бабуся подарувала онукові.
– Ну ось і мій спадок, як у казці. Пам’ятаєш, Василю, казка була про братів, одному з яких дістався кіт. Тільки мені з кофтою, а не в чоботях, – розсміявся Ігор.
Три тижні минуло після того, як не стало бабусі, а ніби нічого не змінилося. Речі лежали і стояли на тих самих місцях. Оксана планувала зробити косметичний ремонт перед тим, як переїхати, але таких грошей у неї не було.
Ігор із сумом зітхнув. Бабусі йому не вистачало. Він знайшов у шафі широку сумку, що затягується на шнурок зверху, поклав на дно бабусину кофту, на неї кота, трохи затягнув шнурок, зачинив квартиру і поїхав додому.
Весь наступний день кіт їв. Він не відходив від своєї миски, яку купив Ігор, їв і їв.
– Дивись мені, Василю, лоток там, – показував чоловік на посудину в коридорі, посміюючись. Кіт кивав, немов відповідаючи, що зрозумів.
Бабусину сумку Ігор прибрав у шафу, витягнувши з неї кофту. Він струснув її кілька разів над ванною, і щось дзвінке торкнулося чавунного борту, але не ґудзика. Ігор подумав, що щось лежить у кишені. Засунув руку в одну, в другу. Нічого. Вивернув кофту на лівий бік і помітив пришитий із тієї самої тканини великий шматок із зошитовий аркуш. Відразу розгледіти його було неможливо. Тільки знати. Під тканиною явно щось лежало. Край не піддавався, розпороти було складно. Під пухкою тканиною була ще одна щільна бавовняна кишеня, розділена на кілька відділів. З нею теж довелося повозитися. Але вже було зрозуміло, що там лежало.
– Юрку, привіт. Батько вдома? Чудово, я зайду до нього хвилин на п’ять.
У друга Ігоря Юрія батько працював у ювелірній компанії, лагодив за гарантією вироби, а в суботу та неділю – у ломбарді на сусідній вулиці.
Батько Юри довго розглядав розкладені перед ним предмети: намисто, кілька каблучок із великим і не дуже камінням, сережки, ланцюжки.
– Де взяв? – запитав батько друга і подивився на Ігоря.
– Бабуся заповідала.
– Якщо знайти покупця, а на пару штучок я тобі обіцяю чудових клієнтів, то …
– Машину собі купиш стареньку, – втрутився Юрко, штовхнувши друга в бік.
Батько кинув суворий погляд на сина, і той одразу притих.
– Тут вистачить і на машину, і на квартиру. А цю каблучку залиш, вона особлива. Пам’ять про бабусю, подаруєш дружині або доньці, коли прийде час. Недорога, звісно, але витончена і міцна, такі зараз уже не роблять.
– Машину і квартиру? Із цього? – Ігор не приховував здивування.
– Якби не я, ти б і не дізнався, як сильно тебе бабуся любила. Так уже. Намисто просто чудове, збереглося в ідеальному стані. Сховай усе як слід. Я дам знати, коли знайду відповідних покупців. Тільки нікому ні слова. Зрозуміло? – Він обвів поглядом обох.
Хлопці мовчки кивнули, розуміючи важливість сказаного.
Тієї ночі Ігор довго не міг заснути.
Кіт Василь несподівано застрибнув на ліжко і влаштувався поруч.
Для Ігоря це було новим: домашніх тварин у їхньому домі, крім рибок, ніколи не було – у матері була сильна алергія на шерсть.
Ігор потіснився, даючи
коту місце, але той піднявся, немов збираючись піти. Чоловік простягнув руку, погладив його, і Василь завмер на місці.
– Спи, кіт із кофтою, – усміхнувся Ігор, дивлячись на пухнастого супутника, і погасив світло.
