– Мамо, а давай ти спробуєш на свою пенсію жити?! – голос Лариси звучав різко і голосно, перекриваючи шум киплячого чайника.
Ніна Сергіївна обернулася, тримаючи в руках ополоник, немов готова захищатися не тільки словами. Її обличчя виразило суміш здивування й образи.
– Мати з дочкою – як серце з душею. Якщо одне болить, інше не може бути спокійним, – промовила вона, спираючись на стільницю. Голос був глибоким і з натиском, наче ці пафосні слова, що дуже нагадували чергову цитату з класиків, могли поставити крапку в суперечці.
– Ну звісно, почалося! Некрасов, Тургенєв, Чехов! – Лариса сплеснула руками. – Мамо, ти розумієш, що цитатами не платять за комуналку? Вимкни ці нотації. Я прошу тебе почати жити скромніше, розраховувати врешті-решт на себе, а не на мене.
– Як вийшло, що ти почала все міряти тільки грошима?! – очі матері спалахнули. – Де вдячність? Де повага? Ти думаєш, я ось так, одразу, повинна звикнути до свого віку? До цієї пенсійної подачки в десять тисяч? “Людина створена для щастя, як птах для польоту”, – вимовила вона майже трагічно.
– Мамо, ти – не Короленко! Досить! – Лариса схопилася з-за столу. – Ми з тобою не на уроці літератури, а в реальному житті.
– Ах, реальне життя? – Ніна Сергіївна стиснула губи. – Тоді скажи мені, хто тебе підняв на ноги? Хто в 90-ті ночами за зошитами сидів, щоб тебе нагодувати й одягнути? А коли ти цю свою квартиру купувала, хто тобі допомагав?
Лариса різко повернулася до матері.
– Допомагала?! Ти взяла кредит, який я ж потім і виплачувала. І тепер ти навіть не намагаєшся заробити! Ти сидиш удома, дивишся телевізор і, вибач, мам, їси мою їжу!
– “О, бідна моя мати! Ти вбита, ти задихаєшся”, – голос матері здригнувся. – Хіба я колись просила більше, ніж самий мінімум? Чи ти думаєш, мені не соромно?
– Мамо, досить театру! – Лариса ляснула рукою по столу. – Якщо ти розумієш, що тобі соромно, то, може, почнеш щось робити?
– Робити? – Ніна Сергіївна відклала ополоник і випросталася. – Ти думаєш, я не робила? Сорок років у школі, а пенсія – сміх! А ти… Ти відучилася завдяки мені, сама з нормальною роботою… І тобі все мало! Тобі важко!
Лариса відвернулася, втупившись у вікно. Її роздратування перехльостувало через край.
– Мамо, ти справді не розумієш? Я хочу жити своїм життям. Хочу відпочивати, подорожувати, займатися собою. Але я не можу, тому що ти не хочеш брати на себе хоч якусь відповідальність, просто навіть за саму себе!
– Відповідальність? – голос матері зірвався на крик. – Я живу так, як можу! Ти хочеш, щоб я принижувалася заради копійок? Щоб я йшла мити підлогу в під’їзді?
Лариса розвернулася, її голос став холодним.
– Якщо інших варіантів не передбачається, то так. Чому ні?
Мати завмерла. Потім опустила очі і, ніби сама собі, промовила.
– “Немає підлості в неробстві”. Так міг би сказати і сам Федір Михайлович. Щоправда, не сказав…
Лариса важко видихнула. Вона втомилася. Суперечки з матір’ю завжди закінчувалися глухим кутом, і щоразу вона відчувала ще більше провини.
Мати розвернулася і вийшла з кухні, залишивши на плиті суп, що закипав. Лариса залишилася сама. Чайник давно вимкнувся, але напруга все ще висіла в повітрі, як пара.
***
Лариса машинально перегортала робочий щоденник. Думки поверталися до недавнього скандалу з матір’ю. За що вона злиться найбільше? За слова про пенсію? Чи за те, що вони взагалі опинилися в такій ситуації?
Погляд зупинився на старому фотоальбомі, що лежав на полиці. Це була звичка матері – діставати його щоразу, коли вони сварилися. Наче фотографії могли слугувати аргументом на її користь.
Лариса знехотя піднялася, відкрила альбом і побачила перше фото. На ньому була вона – маленька дівчинка в червоному пальто і синьому шарфі. Поруч – мати, Ніна Сергіївна, молода, з короткою стрижкою і посмішкою, яку Лариса вже давно не бачила.
–
Ніна Сергіївна народилася в маленькому уральському містечку. Її батько був учителем історії, а мати – бібліотекарем. У їхньому домі книжки завжди були важливішими, ніж матеріальні блага. Навіть у найскладніші часи батьки не могли проґавити нагоди поповнити домашню бібліотеку, купуючи книжки часто на останні гроші.
Вона сама не мріяла про кар’єру педагога, але все ж вступила до педагогічного інституту, як того хотіли батьки. Після навчання її розподілили в школу, де вона почала викладати літературу. Вона захоплювалася цим, любила цитувати класиків і навіть вела гурток із російської прози.
Лариса народилася, коли Ніні Сергіївні було вже за тридцять. Батько дівчинки, Михайло, спершу був турботливим чоловіком, але поступово почав пити й одного разу просто не повернувся додому. Тоді Ларисі було п’ять. Відтоді Ніна Сергіївна ростила її одна.
Лариса згадувала, як мати вечорами перевіряла зошити або писала плани уроків, поки сама вона сиділа за кухонним столом, намагаючись розібратися з домашнім завданням. Мати завжди говорила: “Навчання – це твій квиток у життя. Якщо хочеш більшого, працюй, вчися, не лінуйся”.
У 90-ті, коли все навколо руйнувалося, мати трималася щосили. Вона викладала, брала підробітки, а іноді навіть продавала старі книжки, щоб звести кінці з кінцями.
–
Лариса перегорнула сторінку альбому. Наступна фотографія була з її випускного: Ніна Сергіївна у старій сукні, яку перешила сама, і вона – сяюча, у новому блакитному сарафані. Мати тоді витратила останні гроші, щоб купити їй це вбрання.
Після школи Лариса вступила до університету в іншому місті, поїхала з дому. Це був її шанс почати самостійне життя. Але гроші завжди були проблемою. Ніна Сергіївна крутилася як могла, відправляла доньці невеликі суми, які вдавалося відкласти.
Коли Лариса закінчила навчання, влаштувалася на роботу і взяла іпотеку, мати запропонувала свою допомогу. Вона позичила гроші у друзів, щоб покрити перший внесок. Лариса тоді погодилася, але відчувала, що борг висить над ними обома.
–
Лариса закрила альбом. Усе це вона знала. Знала, що мати старалася, як могла. Але всередині залишався неприємний осад – їй здавалося, що її дитинство пройшло у вічній економії, у нескінченних уроках відповідальності.
“Може, я тому так втомилася від неї”, – подумала вона. Її дратували не тільки постійні цитати і моралі, а й сама ідея того, що мати тепер бачить у ній єдине джерело допомоги. Лариса згадала, як мати нещодавно сказала: “Ти – моє єдине щастя, донечко”. Це прозвучало не як комплімент, а як тягар.
Вона встала, прибрала альбом назад на полицю. Усе, що їй хотілося зараз, – просто тиші. Але голос матері все ще звучав у її голові: “Ми з тобою маємо бути командою, Лара. Ти – моя опора, а я – твоя”.
***
Минуло два дні відтоді, як Лариса і Ніна Сергіївна перестали розмовляти. Будинок наповнився важкою, гнітючою тишею. На роботі Лариса ловила себе на думці, що злість на матір почала згасати, поступаючись місцем сумнівам. Може, вона була занадто різкою? Може, мати справді не заслуговувала на таке ставлення?
Увечері, розбираючи документи в шафі, Лариса випадково натрапила на стару коробку. Там виявилися мамині листи, старі квитанції та банківські довідки. Вона сіла на підлогу і почала перебирати їх.
Перше, що впало в око, – старий лист до її батька. Він був написаний акуратним, таким знайомим почерком матері. Лист починався просто: “Михайле, якщо ти читаєш це, знай, що ми з Ларочкою живемо. Не просто, але живемо…” Лариса швидко пробігла очима рядки. У листі мати не звинувачувала, не скаржилася, а тільки писала, що хоче, щоб він знав: їхня донька росте хорошою людиною. Лист так і не було надіслано.
Далі Лариса знайшла квитанції за її іпотекою. Серед них – платіж за травень 2017 року. Вона згадала: тоді вона не змогла внести потрібну суму, і мати, не сказавши їй, позичила гроші в подруги, щоб заплатити. Сама Лариса дізналася про це тільки через місяць, перед наступним платежем.
А ось виписка про закриття кредиту на 35 тисяч. Лариса захворіла і два місяці пролежала в лікарні. Мати щодня відвідувала її, приносила свіжі фрукти та смаколики. Лариса навіть не замислювалася, де мати тоді брала на них гроші…
Поїздка на море – подарунок на день народження. Ніна Сергіївна ще працювала того року, тож Лариса не дуже здивувалася цьому подарунку. А виявляється, мама знову брала кредит, і потім три роки його віддавала.
Усе це пробудило в ній хвилю спогадів. Її роздратування, її втома, її бажання звільнитися – все це змішувалося з почуттям провини. Так, мати часто була важкою, різкою, впертою, але ж вона завжди діяла з найкращих спонукань.
Лариса закрила коробку і прибрала її назад. Вона відчула, що має поговорити з матір’ю.
–
Ніна Сергіївна сиділа в кріслі з томиком Достоєвського. Коли Лариса увійшла до кімнати, вона лише на мить підняла очі.
– Мамо, можна? – голос Лариси був м’яким, майже вибачливим.
– Якщо ти прийшла знову розповідати про пенсію, то можеш не перейматися, – відповіла мати, не відриваючись від книжки.
Лариса зітхнула і присіла на підлокітник крісла.
– Мам, я знайшла твої листи. І документи.
Ніна Сергіївна нарешті підняла голову. Її обличчя стало серйозним, але в очах промайнула тривога.
– Навіщо ти рилася в моїх речах? – голос її став холодним.
– Я не рилася. Я шукала старі документи по роботі і натрапила на коробку. Мамо, чому ти ніколи не розповідала?
– Навіщо розповідати? – мати відклала книжку і випросталася. – Щоб ти сказала: “Мамо, це твоє рішення. Я тебе не просила”? Я не хотіла, щоб ти думала, що я чекаю подяки.
Лариса опустила голову. Її гордість заважала визнати, що мати має рацію. Вона справді не просила. Але вона також не помічала, як багато було зроблено заради неї.
– Мамо, я не хочу, щоб ми з тобою були ворогами. – Лариса підняла погляд. – Ми сваримося не тому, що я не ціную тебе, а тому що мені важко самій. Але я розумію, що тобі теж важко.
Мати посміхнулася, сумно і втомлено.
– Ларочка, я просто хочу, щоб ти не повторила моїх помилок. Щоб у тебе було своє життя. Але, знаєш… – вона трохи забарилася, добираючи слова. – Іноді мені хочеться, щоб ти просто запитала, як я почуваюся.
Лариса кивнула. Ці слова вдарили просто в серце. Їй раптом стало зрозуміло, як багато їхніх конфліктів було пов’язано не з грошима, а з самотністю кожної з них.
– Мамо, давай зробимо так, – вона поклала руку на плече матері. – Я складу бюджет, і ми разом вирішимо, як і за що краще платити. Я не хочу, щоб ти почувалася тягарем. І якщо тобі захочеться, ми можемо подумати, чим тобі зайнятися. Ти ж любиш літературу. Може, ти зможеш вести гурток? Або допомагати хлопцям з іспитами?
Мати задумалася, потім повільно кивнула.
– Ти справді думаєш, це можливо? – у її голосі звучала слабка надія.
– Я впевнена, що можливо.
Мати тихо посміхнулася.
– Ну що ж, Ларочко, як казав Пушкін: “І довго буду тим люб’язний я народу, що почуття добрі я лірою будив”. Може, і в мені щось добре ще залишилося.
Лариса засміялася. Цього разу цитата не дратувала її. Вона відчувала: це перший крок до перемир’я.
***
Минуло кілька тижнів з того вечора, коли Лариса і Ніна Сергіївна вперше спробували знайти спільну мову. Атмосфера в їхньому домі змінилася – стала якщо не ідеальною, то хоча б набагато менш напруженою.
Ніна Сергіївна, надихнувшись словами дочки, дійсно вирішила зайнятися чимось корисним. Вона влаштувалася в місцевий будинок культури вести літературний гурток для підлітків. Перше заняття пройшло ніяково, але потім вона зрозуміла, що може надихати хлопців своїм ентузіазмом і знаннями.
–
Лариса повернулася з роботи пізно ввечері. Вона з подивом помітила, що на кухні світло. Зазвичай у цей час мати вже лягала спати.
– Мам? – покликала вона, знімаючи пальто.
Ніна Сергіївна сиділа за столом, перебираючи паперові аркуші. Вона підняла голову і посміхнулася.
– Ти вчасно. Я хотіла дещо показати. – Вона простягнула Ларисі кілька листків.
Лариса взяла їх, швидко пробігла очима і завмерла.
– Мамо, ти пишеш? – її голос пролунав здивовано.
– Просто записую свої думки, – мати знизала плечима. – Увесь цей час я цитувала чужі слова, але зрозуміла, що і в мене є, що сказати. Це не роман, звісно, радше нотатки про життя. Хочу прочитати їх хлопцям на заняттях.
Лариса посміхнулася, перегортаючи сторінки.
– Це прекрасно, мамо. Я навіть не думала, що ти можеш так здорово писати.
Мати подивилася на неї тепло, але трохи докірливо.
– Ларочка, ми часто недооцінюємо людей, яких знаємо з дитинства. Але й вони можуть дивувати.
Лариса кивнула, відчуваючи укол совісті. Вона знала, що мати має рацію.
–
Наступного дня, після роботи, Лариса вирішила зазирнути в будинок культури. Вона підійшла до маленького кабінету, де проходили заняття літературного гуртка. Через прочинені двері вона побачила матір, оточену підлітками. Ніна Сергіївна читала Пушкіна з такою енергією, що навіть вельми похмурий хлопець у дальньому кутку слухав її з цікавістю.
Коли заняття закінчилося, Лариса підійшла до матері.
– Ти мала чудовий вигляд, – сказала вона, обійнявши матір.
Ніна Сергіївна зніяковіло поправила шарф.
– Думаєш? – у її голосі звучала тиха гордість. – Вони такі розумні, Ларочка. З ними я почуваюся потрібною.
– Ти завжди була потрібною, мамо, – Лариса взяла її за руку. – Просто я це зрозуміла тільки зараз.
Мати посміхнулася.
– Знаєш, у нас у гуртку є дівчинка, їй шістнадцять. Я бачу в ній тебе. Така ж уперта і смілива. Вона теж весь час сперечається, але я розумію: їй просто хочеться, щоб її почули.
Лариса засміялася.
– Це ти про себе зараз чи про мене?
Мати засміялася у відповідь.
–
Дорогою додому вони йшли разом, повільно, насолоджуючись вечором. Лариса відчувала, що їхні стосунки змінюються. Вони все ще могли сперечатися і дратувати одне одного, але тепер за цим стояло більше розуміння.
– Мамо, ти завжди будеш цитувати класиків? – запитала Лариса з усмішкою.
– Звичайно, – відповіла мати з удаваним обуренням. – Це ж моя робота – надихати людей.
Лариса зітхнула, але цього разу в її голосі звучала не втома, а легке прийняття.
– Тоді давай домовимося: за кожну цитату ти платитимеш мені компліментом.
Мати зупинилася, подумала і вимовила.
– “Яку прекрасну молодь гублять!” – це з Грибоєдова. А тепер мій комплімент: у мене найкрасивіша і найрозумніша дочка.
Лариса розсміялася. Її сміх звучав легко, як давно забута мелодія, яка несподівано повернулася.
