За сніданком Марина просто приголомшила Надію Іванівну своєю заявою, запитавши єлейним голосом.
– Мамуль, я в суботу тебе хочу де з ким познайомити, до обіду до нас запрошу, ти будеш удома?
– Звичайно буду! – Надія Іванівна не стала Марину розпитувати хто, та звідки. Приведе – побачимо. Але в душі трохи здивувалася. Маринка давно в розлученні, колишній начебто їй геть відбив бажання ще раз заміж виходити. І з чого це вона раптом? Видно красень писаний, або багатий чоловік, не інакше.
Надія Іванівна з донькою Мариною та онуком Федором утрьох живуть. Квартира у них трикімнатна, кожному по кімнаті. Коли пішов Маринкін Віталій, усі, мабуть, тільки раді були.
Федя не пам’ятає батька, Віталій одразу ж до матері в інше місто поїхав, там його одружили і він до сина навіть не приїжджає. Копійки якісь шле, та й Бог йому суддя, у них і без Віталія всього вистачає.
Сама Надія Іванівна доньку одна ростила. Усе життя вона перукарем працює поруч із будинком. Робота чудова, по-перше, Надії сама робота дуже подобається – робити людей красивими. Ну плюс і грошики вдячні клієнти їй у кишеньку іноді кладуть від душі. Надія Іванівна від таких чайових не відмовляється, адже теж підмога!
Надія Іванівна спочатку шкодувала, що Марина вступила до медучилища, хотіла, щоб дочка з нею в перукарні разом працювала. Але в Марини теж виявилася робота для життя непогана, їй дуже подобається. Відпрацює спочатку вона свою зміну в поліклініці медсестрою, а потім іде діткам маленьким масаж робити або курс уколів, кому що треба.
Так вони й жили ці п’ять років, Надія з перукарні йде, продукти купить дорогою додому і булочку онукові. Вдома то вже Федір бабусю чекає. А Марина наступного дня в поліклініці працює, або масажі на дому робить.
І все у них ладно і дружно було.
У суботу, ближче до обіду, дзвінок у двері пролунав. Марина тут же кинулася відчиняти. Надія мигцем глянула – у дочки рум’янець від збентеження, сама причепурилася. Навіть цікаво, для кого ж вона так старається?
Чути, як двері відчинилися, шушукаються, тут раптом Федя почув, побіг радісно, з криком.
– Дядя Міша приїхав!
Цікавість у Надії Іванівни зашкалила, і вона вийшла зі своєї кімнати, привітно посміхаючись.
У їхньому просторому передпокої стояв молоденький хлопець і зніяковіло посміхався.
З одного боку від нього стояла сяюча Марина. З іншого повис на нозі гостя, тримаючись за його руку, задоволений Федір.
– Дивись, бабусю, дядько Міша приїхав!
Видно було, що вони знайомі не один день.
– Здрастуйте, Надія Іванівна! – хлопець простягнув їй коробку улюбленого зефіру в шоколаді. Мене Михайло звати… ми з Мариною… у нас із Мариною…
– Мам, це Міша, він зі мною в одній школі навчався, молодший на два класи. Працює в районі на вентиляторному заводі. Міша палець поранив і прийшов у поліклініку. Уявляєш, він у мене ще в школі був закоханий, а я його не помічала, він же малий був, – весело розповідала Марина, на Мішу поглядаючи. А він вдячно їй кивав.
– Ну проходьте, – радо запросила Надія Іванівна, а сама подумала, що цей Михайлик і зараз не дуже-то ще й дорослий. Пацан якийсь, і що тільки Марина в ньому знайшла? Сама вже мати, Федору скоро шість, а цьому Михайлові двадцять три, мабуть, а виглядає і того молодше!
– Ну як він тобі? – увечері, вже провівши гостя і вклавши спати Федюшку, який розбестився, запитала Марина, – Справді класний? Мамо, ти не уявляєш, він просто супер! А ти бачила, Федя до нього як тягнеться? Ми всього раз п’ять разом погуляли, так Федя тепер липне до нього, а Міша з ним так здорово займається! І знаєш, Федір його слухається.
А ще Міша вечорами таксував, він на наше весілля збирає. Ми хочемо одружитися і в нас якийсь час пожити, як ти до цього ставишся? Мішка кімнату в іпотеку взяв, із батьками він не живе. Ми хочемо кімнату поки здати, та на квартиру назбирати, Мішка таксувати буде. Тоді й з’їдемо, ти як, мамо?
Надія Іванівна була трохи ошелешена таким напором. Треба ж, як Марина його розхвалює, і очі горять, а говорила, що більше заміж ні за що не піде.
Це скільки ж вони вже з ним зустрічаються, що встигли так усе розпланувати?
– Ми з Мішкою четвертий місяць зустрічаємося, – немов почувши мамині думки, продовжила Марина. Мамо, ну ти так і не сказала, як тобі Міша? – дочка запитально дивилася, немов це було питання життя. Надія Іванівна не знала, що й сказати, і ляпнула перше.
– Та начебто хороший хлопець, молоденький тільки!
– Хороший, мамо, ти навіть не уявляєш, який хороший! Ну що, тоді Міша до нас переїжджає, гаразд? А то в нас на його кімнату вже мешканці є!
Надія Іванівна мало не поперхнулася від такої несподіванки.
– Як переїжджає? Уже? А як же ми жити то будемо?
У неї перед очима мало не все життя промайнуло.
Як Марішка в неї народилася, виросла, чоловіка цього Віталіка привела, Федя народився, потім Віталій пішов.
І раптом зараз, коли все нарешті начебто налагодилося, Марина хоче в дім привести якогось Мішу?
– Мам, ну я по твоїх очах бачу, що ти не рада? Ти що, думала, що я, як і ти, все життя одна буду? – здивувалася Марина.
– Ну ти начебто сама так говорила? – нагадала Надія Іванівна.
– Сама говорила…- Марина ображено подивилася на маму, – І що, що говорила?
У дверях дитячої раптом з’явився заспаний Федір.
– Мааам, я прокинувся і не можу заснути! Мам, а дядя Міша коли знову прийде?
– Так, із вами все зрозуміло, ви всі змовилися, йдемо Федя, я тобі казку розповім, як була в зайчика хатинка луб’яна, а в лисиці – крижана! – і Надія Іванівна пішла з онуком до дитячої, а Федя дивувався і питав, – Бабусю, а що таке – луб’яна?
Але на ранок Надія Іванівна відійшла, вона взагалі відхідлива, і йдучи на роботу, запропонувала.
– Маріш, ти запрошуй свого на вечерю, я його щось погано розгледіла, а то як ми разом то жити будемо. Треба ж хоч пізнати один одного краще!
Марина просяяла, – Мамо, дякую! Я знала, що ти мене зрозумієш. Ти не думай, мамо, він такий…!
– Такий, сякий, знаємо ми вас, таких, – бурчала собі під ніс Надія Іванівна, зачиняючи двері квартири.
Невже всі її плани на спокійне життя заваляться ось так, відразу? Адже вона ще й сама не стара, ще пожити нормально хочеться. Приблизно через тиждень у Надії Іванівни почалося інше життя.
Речей у зятя виявилося зовсім небагато, всі у Маринки в шафі вмістилися. Весілля намітили через місяць, заяву вони вже подали.
Рано вранці, коли всі ще спали, Міша тихо вставав і йшов таксувати, підвозив людей від залізничної станції на роботу. Потім прибігав додому, вони з Федею їли кашу, Міша вів Федора в садок і біг на роботу на вентиляторний. Увечері все повторювалося, після вечері Міша таксував, розвозив трудоголіків і гуляк по домівках на своїй не новій, але ще пристойній “Гранті”.
У вихідні Міша в перший же тиждень полагодив усе, що було зламано вдома. Бачок унітазу, мікрохвильовку, духовку від плити і телевізор на кухні. При цьому Марина з Федором і Мішею ще встигали і погуляти, і купити все, що їм веліла Надія Іванівна.
– Ось це живчик, жвавий хлопець! Він завжди такий спритний? У мене від нього голова обертом, – дивувалася Надія Іванівна. На що Марина їй гордо відповіла.
– Міша навіть кращий, ніж ти думаєш, мамо!
Якось за вечерею, вже після скромного весілля в колі сім’ї, Міша освоївся і раптом пожартував.
– Ну ось, Марино, мама тебе заміж видала, а сама то вона у нас теж жінка молода і симпатична.
Надія Іванівна здивовано на зятя подивилася, а Марина його тихенько ногою під столом штовхнула – ти що, Міша?
Він почервонів, – Та я так, я… пожартував.
Але Надія Іванівна і справді здивувалася, та тільки от не безцеремонності зятя. Міша їй із кожним днем подобався дедалі більше, і вона раділа за доньку і Федю.
Просто дивно, але зять влучив у точку, кілька днів тому в Надії Іванівни клієнт був. Чоловік приблизно її віку, за деякими ознаками – неодружений.
І так він із Надією ласкаво розмовляв, що в неї раптом щось у душі відгукнулося, сама від себе не очікувала.
Руки у вас, каже, Надійко, які м’які, так би й сидів у вашому кріслі й не йшов.
Ім’я в Надії на кишеньці халата написано, і прочитав, а як сказав – Надійка.
І ходить він до неї тепер стригтися через день, дівчата сміються. А він прийде і просить.
– Ви мені, Надійко, довше залиште, а то стригти нічого буде. А я післязавтра знову прийду, скроні підправити. Такого клієнта вірного у Наді ніколи не було. А вчора вона виходить після роботи, а Леонід її на вулиці чекає.
– Не обріс я ще, а приводу зайти не придумав, не звик я за жінками залицятися. Дружина від мене давно пішла, думав, що так і помру холостяком. А тут така жінка мені дивовижна зустрілася. Не знаю, як і бути мені далі, може ми прогуляємося?
І тепер Надія Іванівна з Леонідом зустрічається і не знає, як же дітям сказати про це?
Але коли Леонід Матвійович їй освідчився, тут уже довелося їй відкритися.
– Марино, Михайле, до нас у суботу до обіду прийде одна людина, я вас познайомити хочу!
У суботу, вже ближче до обіду, Надія страшенно хвилювалася. Марина і Міша самі обід готували, а Федір бігав і питав: – Бабусю, а чому ти сьогодні така гарна?
У двері подзвонили, Марина пішла відчиняти, побачивши, як мама переживає.
Леонід Матвійович увійшов із квітами, з тортом, видно, що йому все це теж незвично – нареченим бути. – Ну ось, познайомтеся, це Леонід Матвійович, – Надія Іванівна обернулася до доньки і зятя.
– Дядя Льоня! А ти як тут? У справи? – вигукнув Міша.
– Ви що, знайомі? – здивувалася Надія Іванівна.
– Ну так, це ж дядя Льоня, о дає! Мій напарник із заводу, я йому про своє життя розповідав зазвичай за обідом. Що одружився з дівчиною, в яку ще зі школи закоханий, що синок у нас Федір і що хотів би доньку. І що теща в мене класна, така гарна, дружина Марина на маму схожа. А дядя Льоня мене ще запитав якось
– А де ж така теща твоя Надія Іванівна працює? Ну я сказав, що в салоні-перукарні на вулиці Парковій, біля скверу. Ну ти й хитрий, дядьку Льоня, це ж як виходить, що я тобі тещу свою посватав? – із захопленням запитав Міша. За місяць зіграли в сімейному колі ще одне весілля, а жити Леонід Матвійович молоду дружину до себе господинею у квартиру покликав.
А Надія Іванівна жартує тепер.
– Ну і зятек у мене, ну і Мішка, ну і шустрик! Сбагрив усе таки тещу!
У Марини та Михайла через рік донечка народилася – Іришка. Але молодих бабусю і дідуся, Надію і Леоніда, Марина з Мішею намагаються не завантажувати, самі поки що справляються.
Нехай молодята трохи поживуть для себе, надолужать, а бабусею і дідом стати ще встигнуть!
Порада всім їм, та любов! Від душі дякую за лайки, відгуки та підписку!
Діліться, будь ласка, вподобаними розповідями в соцмережах – це буде приємно автору
