“І адже рідна мати! Що з нею сталося, раніше вона такою не була!”
– Нам що, знову до твоєї мами їхати?! – грізно запитала Ліда чоловіка.
Вона була дуже зла на нього. “Нііііі, з цим треба щось робити. Так далі не піде. Або наша сім’я розвалиться!” – подумала Ліда, з тугою дивлячись на чоловіка, який мовчав. Він робив вигляд, ніби його не стосується те, що вона говорила.
– Добре. Їдемо!!! – зло блиснула очима жінка і почала жбурляти у велику спортивну сумку свої речі.
– Лідко, ти що? – чоловік, нарешті, випав із нірвани і жваво зацікавився тим, що відбувається. – Навіщо крайні заходи?
– А як ще з тобою? – поставила Ліда риторичне запитання, не перериваючи свого заняття…
***
Почалося все два роки тому, коли Ліда і Родіон одружилися. Між ними було кохання, яке допомагало згладжувати “гострі кути” і перший час усе було добре. Потім стало “не дуже”.
Ліда була професійним кухарем. Готувала вона чудово і дуже любила свою справу. Родіон отримував від цього солідні “бонуси” у вигляді ситних обідів, вечерь, і ароматної свіжої випічки майже щодня. Це було шикарно! Він наслухався жахів від старшого брата Бориса, дружина якого зовсім не любила готувати, та й ніколи їй було, і брат жив практично “на підніжному корму”.
Йде з роботи, купить щось у магазині малоїстівне, зварить або посмажить, ось і вечеря. Дружина його заробляла добре, але працювала допізна, і по дому робити нічого не встигала. Ось і вийшло так, що всі ці справи повисли на Борисі. Прибирався він, так собі, а готував ще гірше, та й неохота йому було. Ось тому й купував напівфабрикати. Тільки він їх періодично спалював на занадто сильному вогні або сильно засушував, але їв, а куди було діватися?
– Голод не тітка, братику, врахуй це, коли обиратимеш собі дружину, – повчав він молодшого брата. – Моя – така вся із себе, краса, фігура, дієти різні дотримується, їсть одні салати. А я так не можу. От і мучуся. Начебто і розумна, і красива, та життя в мене сумне з нею якесь, не ситне…
Ось Родіон і вибрав Ліду. Хоча, звісно, він не особливо вибирав, просто так пощастило йому, доля звела. І сумні слова брата він згадав, коли Ліда стала балувати його щодня смачною вечерею.
– Ех, шкода, що далеко один від одного живемо, – жартував Борис після того, як дізнався, що Родіонові “так пощастило з дружиною”, – Я б до вас вечеряти після роботи забігав і перестав би, нарешті, харчуватися своїми горілими біфштексами. Ну чому вони в мене такі несмачні виходять, а?
– Краще шукай іншу дружину! – гархорився Родіон. – Нема чого сім’ю брата об’їдати!
– Не… Я люблю Оксанку. Не хочу іншу, – зітхав Борис. – Може її на кулінарні курси якісь записати?
Словом, жив Родіон із Лідою, як сир у маслі. Поїсть смачної їжі й на диван – телевізор дивитися. Або за комп’ютер. А що ще залишалося? Усе приготовлено, прибрано. Робити-то й нічого.
– Ох… я почуваюся, немов кит, викинутий на берег! Ну, нагодувала ти мене Ліда, спасибі! Люблю тебе…
– Я теж тебе люблю, любий, – відповідала Ліда. – Тільки там кран тече у ванній, ти не подивишся?
– Ой… Тільки не зараз, почекай, відійду трохи, аж очі злипаються.
– А хто тебе змушує стільки їсти, щоразу хочу запитати? – дивувалася Ліда.
– Так смачно ж! Не можу зупинитися, – заявляв Родіон. – У тебе, напевно, залізна сила волі, якщо ти їси, немов пташка.
– Я бережу фігуру. А це, знаєш, сильна мотивація, – відповідала Ліда.
Кран так і не полагодили. Родіон того вечора забув про нього. І в інший вечір теж, і в третій. Через тиждень Ліда почала “озвірівати”.
– Що ти сидиш?! Кран тече, чайник вмикається через раз, скільки прошу подивитися, що з ним, нуль реакції!
– Та я зроблю, зроблю, я втомився, – незмінно відповідав Родіон, не відриваючись від монітора.
– Та від чого ж ти втомився, а?! Я пропилососила, приготувала, ванну, он, почистити, чекала, чекала на тебе і все одно сама почистила! А ти втомився!
– Та це я за тебе втомився, – усміхався Родіон. – Ми ж із тобою половинки!
Ліда сумно зітхала і бралася за чергову справу. Вдома справ було багато завжди. Квартиру вони знімали, своєї не було, але потихеньку гроші відкладали. Щоправда, зарплати були не дуже великі, і не було на що особливо відкладати.
– Лідк, я пішов. Плюнув і пішов від них, звільнився, – заявив якось Родіон.
– Як?! – ахнула Ліда й упустила поварешку на підлогу.
– Так. Узяв і пішов. І відпрацював уже, скільки належить. Усе. Із завтрашнього дня я там не працюю.
– Ти мені навіть не сказав! – образилася Ліда.
– Та я це… знав, що не схвалиш. Думаю, вмовляти почнеш, а я поведуся і передумаю. Ось і вирішив так піти, мовчки.
– Ах, ти вирішив! А на що жити будемо? Мою зарплату ти знаєш! – обурилася Ліда.
– Я знайду кращу роботу! Ось побачиш. Не переживай, скоро заживемо, як у казці! – підморгнув Ліді чоловік і обійняв її за талію.
– За квартиру треба платити якраз… – згадала Ліда, відсторонюючись від Родіона.
– Ти заплати, а наступного разу вже з інших грошей будемо платити, ось побачиш! Вір у мене!
– Я-то вірю… Тільки треба було спочатку іншу роботу знайти, а потім іти, – проворчала Ліда.
Робота все ніяк не знаходилася. Місяць минув, два… Дійшло до того, що на оренду квартири Ліда позичила грошей у своїх батьків.
Дзвонила свекруха. Мама Родіона іноді довідувалася про те, як у них справи, і Ліда поскаржилася на відсутність грошей. Динара Романівна запропонувала пожити поки що в неї.
– Переїжджайте до мене! Кімната в мене зайва є, Борька з дружиною далеко живуть, і мені веселіше буде. Як покращиться ваше становище, так з’їдете!
– Ой, спасибі вам, Дінара Романівна! – подякувала Ліда. – У моїх-то батьків тісно, там ще дві сестрички мої ростуть. Ми б давно з’їхали, якби було куди… Нам зовсім нічим за платити за оренду…
– А що там із роботою Родіона? Він мені не говорив, хитрун. Хоча ми з ним два місяці й не спілкувалися, тільки з тобою…
Ліда коротко змалювала свекрусі ситуацію і, чесно кажучи, готова була до того, що та, коли вони переїдуть, почне бігати навколо “синочка” і здувати з нього пилинки. Найімовірніше, вона його пожаліє і підтримає, хоча пора б йому було вже братися за розум. І підтримки вже більше потребувала Ліда, а Родіона все влаштовувало, він жив приспівуючи і “в вус не дув”. Але одне те, що за винайм платити буде не потрібно, вже тішило.
Однак Ліда помилилася. У будинку матері Родіон геть забув про те, що існує диван. А також комп’ютер, і телевізор. Навіть телефон мати в нього з рук відбирала і відправляла на чергове “завдання”.
– У ванній раковина засмітилася, піди, почисти! Що сидиш?
Родіон важко зітхав і йшов.
– Полицю прибий! Ось сюди. Так. Ні, почекай, правіше! Ось так. Ага, – мама командувала сином і зовсім не давала йому посидіти.
– Втомився?! – щиро дивувалася вона. – Від чого? Ти ж нічого не робив! Ми з Лідою з роботи прийшли, де вечеря?! Марш на кухню, звари пельмені хоч, ми їх щойно купили, як знала я!.. Ти роботу шукаєш?
– Ну… це…
– Чого мямлиш, відповідай нормально і так голова болить, а ти тут ще гундосиш невиразно…
– Мам ну що ти! – образився син.
– Що я?! Що я?! – обурилася Динара Романівна. Потім понизила голос до свистячого шепоту і сказала.
– Як тебе тільки Ліда терпить! Запевняю тебе, її терпіння не нескінченне! Марш на кухню, я сказала! А із завтрашнього дня будеш мені детально звітувати за результатами пошуку роботи. Куди дзвонив, куди ходив, і що тобі відповіли! Зрозумів?!
– Та зрозумів, зрозумів, – пробурмотів Родіон. – Зовсім життя немає!
…Ліда в домі свекрухи вже не готувала своїх пиріжків і борщів. Динара Романівна одразу заявила, що обов’язки в родині треба розподіляти раціонально. Раз Родіон поки що не працює і сидить удома, то він і має готувати…
– Ех, братику, – бубонів собі під ніс Родіон, намагаючись розім’яти картоплю для пюре, – Ось і я в твоїй шкурі опинився! І адже рідна мати! Що з нею сталося, раніше вона такою не була! Даремно ми сюди приїхали, ох, даремно…
Робота знайшлася досить швидко. Родіон летів додому, як на крилах, бажаючи скоріше повідомити матері та Ліді цю новину.
Однак домашньої роботи його це не позбавило. Свекруха оголосила, що обов’язки з прибирання та готування потрібно розподіляти порівну на всіх. Тоді буде чесно.
– Ми ж тепер усі працюємо, в однаковому становищі. Чому ми маємо тебе, здорового мужика, обслуговувати?
Знову Родіону на дивані лежати було ніколи…
– Мамо, ми з’їжджаємо, напевно… – оголосив Родіон через два місяці. – Навіщо тебе гнобити? Гроші в нас тепер є, зніматимемо квартиру.
– Може… Може, якраз накопичили б на перший внесок, живучи в мами, – несміливо вимовила Ліда, крадькома стежачи за реакцією свекрухи. Вона, справді, була б рада пожити тут ще, адже все йшло, якнайкраще. Свекруха заправляла всім вельми ефективно. Вона керувала закупівлями продуктів, знала всі ціни, знижки та магазини, навіть сама їздила на своєму авто їх купувати. Ділова жінка. Ліда нею захоплювалася. А на квартиру треба було збирати. І ось якраз би…
– Ні, Лідо! Мені незручно, що ми обмежуємо маму. Їй відпочити треба після роботи, а тут ми, – усміхнувся Родіон.
…Щойно вони стали знову знімати квартиру і жити окремо, Родіон взявся за старе. Приблизно з тиждень він, за інерцією, ще щось по дому робив, але потім…
– Родіоне, я ж просила тебе почистити унітаз! Ну що, складно, чи що? Я не встигаю! І готую, і прибираю. Мама твоя хоч продукти купувала і привозила, а я поки після роботи по магазинах пробіжуся, поки те та се…
– Почищу. Потім обов’язково почищу, ось відпочину, – незворушно відповідав Родіон.
– Знову втомився? – злобно примружилася Ліда. – Може, до мами назад поїдемо?
– Ну що ти прямо одразу-то! – обурився чоловік і неохоче пішов у ванну, щоб узяти засіб для чищення унітазу.
Поїхати до мами все ж довелося. І Ліда була вдячна свекрусі за те, що та не стала виговорювати їм за те, що вони знову з’явилися.
Ліді було соромно. “Адже дорослі люди! А поводимося, як діти через Родіона! У самих скоро дитина народиться… Боже, що я буду робити?!” – скрушно думала Ліда.
Вони не планували дітей, але всупереч усім пересторогам Ліда завагітніла. Так буває. Позбавлятися від малюка вона в жодному разі не хотіла, а отже… отже, потрібно було будь-що-будь “розпинати” Родіона! Адже нормальна ж людина, що з нею трапляється, коли матері немає поруч?! На роботі в нього виникли проблеми, зарплату урізали, треба було знову шукати щось інше, та ще й збирати на майбутнього малюка. Родіон же абсолютно “не ворушився”…
Мама знову “спрацювала каталізатором”. Родіон у терміновому порядку знайшов іншу роботу з досить пристойною зарплатою. Він знову активно допомагав по дому, а Ліду терзав жорстокий токсикоз. Свекруха оточила її турботою і “ганяла” сина ще більше, ніж раніше.
А Родіон терпів. “Ти чоловік, – говорила йому мати, – Має бути відповідальність за дружину, за дітей. Пора дорослішати, синку. Хто, якщо не ти? Подумай про це…”
– Живіть поки що в мене, – заявила якось Динара Романівна. – Нічого з малюком по знімних квартирах мотатися. А потім якраз накопичите на своє житло і з’їдете, якщо захочете.
Ліда подивилася на свекруху з вдячністю. Перебуваючи в її будинку, вона була спокійна за своє майбутнє. З такою мамою не страшні були жодні труднощі…
