Вийшла Ганна Дмитрівна з районної поліклініки і мало не розплакалася!
Очі бачать погано, ноги майже не хочуть, та ще й змарніла – апетиту немає зовсім. І до якого лікаря не підеш, усі щось пишуть, пишуть, але толком нічого не говорять. А мазі й краплі, що виписують, не допомагають, хоч плач!
– Ви мені хоч лікування якесь призначили б? – попросила Анна Дмитрівна.
– Та яке ж вам тепер лікування? Немає від старості ліків, ну не придумали ще, – терапевт їй весело так і голосно заявила, видно вирішила, що вона і чує погано, – Сил у вас життєвих мало, взагалі хоч є кому-небудь за вами доглядати?
Анна Дмитрівна навіть спалахнула від цих слів, – Мені взагалі-то всього сімдесят два!
Терапевт здивовано на неї глянула, потім на її карту, потім знову на Ганну Дмитрівну, – Ну, всі по різному старіють, голубушко, та й потім що, сімдесят два це що, мало чи що? Це вже кому скільки відміряно, – весело підсумувала терапевт, – Так, хто там наступний?
Ганна Дмитрівна вийшла на вулицю в повній розгубленості. Напевно права лікарка, ну що вона хоче, досить уже пилити на цьому світі. Час і молодим місце звільнити.
Вона набрала номер доньки, хоча навіть не знала, що їй і сказати. У Тані й без неї турбот вистачає!
– Мамо, тільки швидко говори, мені зараз ніколи, у тебе щось термінове? – сердито запитала донька, і Ганна Дмитрівна так само швидко їй відповіла, – Ні, ні, Таня, нічого термінового, це я так, дізнатися хотіла, як у вас справи?
– Справи не дуже, мам, ти ж знаєш, я потім передзвоню! – ще більше розсердилася донька, – Все, бувай!
Ганна Дмитрівна машинально кивнула в порожнечу і поклала в кишеню пальто телефон.
І справді щось немає в неї сил життєвих, видно права була лікарка з поліклініки.
Три роки тому донька з онуком у столицю поїхали. Таня вирішила, що в їхньому містечку животіти вистачить. Ні навчання тут для Антона нормального немає, ні роботи для неї. Анну Дмитрівну Танюша вмовила продати їхню квартиру, а їй кімнатку купили. А коли вони в столиці влаштуються, її до себе заберуть.
Але все пішло не зовсім так, як хотілося, ось Таня і нервувала. Квартиру їм вдалося купити тільки в передмісті. Вчитися Антон зміг тільки на платне відділення вступити, а зарплата в Тані виявилася меншою, ніж вона думала.
Нелегке столичне життя!
Перший час Анна Дмитрівна не сумувала, хоча й сумувала. Донька Антошу одна ростила і Ганна Дмитрівна їй у всьому допомагала.
Але потім її огорнула порожнеча.
Та ще й у другій кімнаті квартири оселився син господаря. Схоже, він своїх батька з матір’ю замучив, ось його і відселили. Хлопець шебутний, друзі до нього ходять постійно, музика репетує.
Ганні Дмитрівні довелося навіть продукти зі свого холодильника в кімнаті ховати. Молодь у неї без розбору їжу тягає, спробуй із ними злагодити, кажуть переплутали.
Тому Ганну Дмитрівну ноги й не вели додому. Йшла вона, кутаючись у пальтечко, і думки її були безрадісні. Та й сама не помітила, як ноги її привели до їхнього старого будинку. До того, в якому вона Танюшу ростила, а потім і Антона Таня з пологового будинку привезла.
Сіла Ганна Дмитрівна на лавочку поруч із будинком. Вікна її колишньої квартири світяться, видно, як там люди ходять.
І на секундочку їй навіть привиділося, що донька Таня до вікна підійшла, штору відсунула і в темряву вдивляється, ніби про неї згадала!
Ганна Дмитрівна мерзлякувато плечима повела і загорнула посильніше пальто – ввечері похолодало.
І раптом почула чийсь стогін. Вона обернулася – ну треба ж, на самому краю лавочки з іншого боку сидів, відкинувшись назад і закинувши голову, літній чоловік.
І як це вона його відразу не помітила?
Хоча що дивуватися, темно, а чоловік спить, він схоже напідпитку, треба йти швидше!
Анна Дмитрівна встала і вже було пішла, але чоловік знову застогнав і начебто щось сказав. Вона повернулася, підійшла ближче і почула, – Допоможіть, погано, дихати нічим! Будь ласка, допоможіть…
Анна Дмитрівна швидко дістала свій мобільник і викликала швидку.
– Це ваш чоловік? Де його документи? Ви поїдете з нами чи ні? – поки чоловіка на ношах заносили в машину швидкої, запитував лікар.
І Ганна Дмитрівна розгубилася і сіла в машину швидкої допомоги.
– Вашому чоловікові пощастило, ще б трохи і ми б його не врятували, – повідомив лікар у лікарні.
– Можете його забирати, у нас лікарня переповнена, а він уже повністю прийшов до тями!
– Ви вибачте, голова щось запаморочилася, спасибі вам! – кивав усім чоловік. Він вийшов слідом за Ганною Дмитрівною.
– Вибачте, навіть не запитав, як мою рятівницю звати?
– Анна Дмитрівна
– Ганнуся значить? А я Микола, ну Микола Миколайович, якщо повністю, я то схоже старший, мені вже сімдесят п’ять!
Ганна Дмитрівна вперше за цей день посміхнулася – Ганнуся! Вже не пам’ятає, коли її так називали. І запитала його.
– Ви як почуваєтеся? Давайте я вас проводжу?
– Та мене нікуди проводжати, от як вийшло! – розсміявся Микола Миколайович, – До сина в гості приїхав, а він із молодою дружиною поцапався, ніяк не вгамується! Ну я розвернувся і вийшов, та щось понервував, присів на лавку, та й завалився! Смішно вийшло, ніби п’яний, що люди то подумали? Так що завтра до себе в село поїду, даремно приїхав.
– А де ж ви ночувати будете?
– Та на лавочці й заночую, дурниця якась, – посміхнувся їй Микола Миколайович.
– Ну що ви, та хіба можна! Давайте ви у мене переночуєте, у мене, правда, кімнатка тільки, але як же ви… на лавочці, а раптом що?
– Та ви не хвилюйтеся, Ганнуся, я взагалі-то ще міцний мужик, – зніяковів Микола Миколайович, але було помітно, що турбота була йому дуже приємна.
У кімнаті Ганни Дмитрівни було тепло і затишно. Вона й сама здивувалася, як у неї добре виявляється!
Ганна Дмитрівна зігріла чайник, нарізала бутерброди, печиво дістала. Микола Миколайович делікатно чай присьорбував і їв не поспішаючи, але з апетитом. А їй на серці так тепло стало, перший раз у неї в цій кімнаті гості!
– Це сусіди так шумлять? – напившись чаю, якось по-доброму запитав Микола Миколайович, він вийшов у коридор, – Ви тут тихіше, люди молоді, не одні у квартирі! У нас тут по радіо свій концерт, адже ми теж живі ще люди! – миролюбно, але якось твердо, по мужицьки, сказав їм Микола Миколайович, і що дивно – його послухалися!
– Ганнусю, а приїжджайте до мене в село? Я в такому віці, коли мені байдуже, що хтось скаже або подумає. Можу собі дозволити таку жінку просто запросити.
Ганні Дмитрівні стало смішно, ще недавно вона помирати збиралася. А тепер у неї чоловік у гостях і в неї навіть не болить нічого. І він так добре їй посміхається.
А Микола немов її думки прочитав.
– Уявляєте, Ганнуся, ще недавно думав, що помирати пора. Ось навіть до сина може тому й поїхав, чи то серце щемить, чи то що – не зрозумію? А тепер ось сиджу з вами поруч – і жити хочеться. Та як же я тепер від такої жінки завтра поїду? Донька Таня зателефонувала через три дні.
– Мамо, ти прости, я тут зовсім замоталася. То в Антона в інституті проблеми, то на роботі. Але зараз усе начебто гаразд, а мені здалося, ти була чимось засмучена? Мамо, я роботу хорошу знайшла і скоро ми тебе до себе заберемо. Ти тільки не ображайся!
– Та все добре, донечко, ти за мене не переживай! – Анна Дмитрівна сама здивувалася, як молодо звучить її голос, – У мене теж усе добре. Ось мене тут у гості в село запросили, як думаєш, погоджуватися?
– Мамо, хто тебе запросив? – стривожилася Таня, але тут Микола Миколайович попросив дати йому телефон.
– Здрастуй, донечко! Не хвилюйся, я не злодій і не обманщик. Пиши адресу і мій номер телефону, я нормальна людина, звуть мене Микола Миколайович. Самотній я тільки, як і мама твоя, от ми й подумали, що може разом нам краще жити буде?
Ось так Ганна Дмитрівна, несподівано негадано в сімдесят два роки заміж вийшла і забула про старість.
Від старості є ліки – тепло долоні, доброта серця і люблячий погляд. І вік не перешкода почуттям. Дякую вам за лайки, відгуки та підписку!
Діліться, будь ласка, вподобаними розповідями в соцмережах – це приємно автору!
