У вісімнадцять років, Катя вийшла в самостійне життя. З материнським благословенням…
– Кать, хто ця жінка? – тихенько, щоб не почули попутники, запитав Ігор.
– Яка жінка? – Катя відірвалася від телефону: строчила послання подрузі.
– Он та… Бачиш, біля останнього вікна сидить і весь час на нас дивиться. Я б навіть сказав: безсоромно витріщається.
Катя злегка підвелася, щоб побачити ту, про яку говорив чоловік, і миттєво змінилася в обличчі. Потім схаменулася, зобразила повну байдужість і для переконливості знизала плечима.
– Не знаю.
– Не бреши, – розсердився Ігор, – я ж бачив, що тебе прямо перекосило, коли ти її побачила. Хто вона?
– Це моя мати, – трохи забарившись, відповіла Катя. За секунду вона вирішила, що краще все-таки сказати правду. Про всяк випадок.
– Мати? – здивувався Ігор, – ти ж казала, що в тебе немає матері.
– Так і є…
– Не розумію, – Ігор із цікавістю вдивлявся в обличчя дружини, – може, поясниш?
– Давай удома поговоримо…
– І що, ти навіть не підійдеш до неї? Вона що, тут живе? У нашому місті?
– Ігорю, я тебе благаю, давай удома поговоримо, – у голосі Каті прозвучало благання, на очах навернулися сльози.
– Ігорю, я тебе благаю, давай удома поговоримо, – у голосі Каті прозвучало благання, на очах навернулися сльози.
– Добре, – кинув чоловік і відвернувся до вікна. Образився.
Катя не стала його заспокоювати. Вона була рада, що її хоч на якийсь час залишили в спокої.
Хоча який тут спокій? У голові спливли картинки з дитинства…
***
Батька свого Катя не пам’ятала. Тільки знала зі слів мами, що він був “жахливою” людиною.
А ще мама казала, що Каті дуже пощастило: у її житті є людина чудова. І це – вітчим.
Ось його Катя добре пам’ятала років із восьми. Щоправда, не розуміла, що в ньому такого чудового.
Грубий, злий, жадібний. “І за що мама його так любить?” – думала маленька Катруся, забившись кудись у кут, щоб дядько Петя її не знайшов.
Ні, він ніколи її не бив, відкрито не ображав.
Але й за людину не вважав. Ніколи не називав на ім’я. Дивився як на порожнє місце.
Якщо й говорив із дружиною про Катю, то це звучало приблизно так.
– Дівчинка не вміє поводитися…
– Твоя донька заважає мені відпочивати…
– Поясни їй, що гуляти з хлопчиками ще зарано.
– Ти бачила її щоденник? Поглянь! Мені соромно, що вона живе в моєму будинку!
“У його будинку! А нічого, що це наша з мамою квартира?!” – думала Катя в підлітковому віці. Вона прекрасно пам’ятала, що вони з мамою переїхали в цю квартиру після смерті бабусі.
Одного разу, коли вітчим вимовив цю фразу вкотре, тисяча перший раз, Катя не витримала і висловила йому прямо в обличчя.
– Це не я, а ви живете в нашому будинку! Якщо не подобається, йдіть! Ніхто плакати не буде!
– Це не я, а ви живете в нашому будинку! Якщо не подобається, йдіть! Ніхто плакати не буде!
Вітчим стрімко підлетів до неї, ніби хотів затиснути рота, але в останню мить зупинився. Різко розвернувся до дружини і видавив із себе крізь зуби.
– Зроби так, щоб я її більше не бачив!
Мама схопила Катю за руку, потягла за собою з кімнати зі словами.
– Звісно, любий, усе буде як ти хочеш…
Вона завжди дивилася на нього як на небожителя. Підкорялася беззаперечно, обслуговувала, говорила нарочито єлейним голосом і всіляко намагалася догодити.
Чому? Катя не розуміла.
В одному вона була впевнена: якщо вітчим забажає, мати запросто вижене її з дому.
– Ти що собі дозволяєш? – шипіла мама на Катю того дня, – не смій так розмовляти з батьком!
– Він мені не батько! – вигукнула Катя, – і ніколи ним не буде!
– Це не важливо! Він тебе годує, поїть, одягає, а ти… Невдячна!
– Я не просила мене народжувати! – крізь сльози кричала Катя, – і ростити мене не просила! Треба було віддати мене кому-небудь, щоб не мучитися!
– Я не просила мене народжувати! – крізь сльози кричала Катя, – і ростити мене не просила! Треба було віддати мене кому-небудь, щоб не мучитися!
– Треба було! – кинула мама у відповідь, – ніхто не взяв! І татусь твій втік, щойно ти народилася! Усе життя мені споганила!
Почувши від мами ці слова, Катя відчула таку ненависть, що з усієї сили відштовхнула матір убік і вискочила з квартири.
Наздоганяти її ніхто не став. І за той тиждень, що вона була відсутня ніхто не поцікавився, де вона і що з нею.
Тоді Каті було п’ятнадцять…
Що вона могла зробити? Нічого.
Подружки по черзі прихистили її на кілька днів, але це ніяк не вирішувало проблему. Довелося повертатися.
Тремтячими руками Катя відчинила вхідні двері…
– З’явилася? – усе, що сказала мати, – іди до себе і не висовуйся, поки не покличу…
“Мабуть, вона його вмовила”, – подумала Катя і швиденько прошмигнула до своєї кімнати.
З того дня вітчим більше ні слова не говорив про Катю. Поводився так, ніби її не було…
Мама, зрозуміло, його в цьому підтримувала: не кликала доньку до столу, не цікавилася її справами, не намагалася поговорити.
Катя чітко розуміла: щодо неї вони вже ухвалили якесь рішення. Мабуть, просто чекають, коли вона закінчить школу…
І не помилилася. Щойно Катя отримала атестат, мама натякнула, що їй саме час готуватися до самостійного життя.
– Щойно вісімнадцять виповниться, підеш на вільні хліби, – заявила вона і знову пішла в мовчанку.
– Щойно вісімнадцять виповниться, підеш на вільні хліби, – заявила вона і знову пішла в мовчанку.
Катя подумала-подумала і вирішила вступати до університету. По-перше, вона позбавить сім’ю своєї присутності, по-друге – там іногороднім дають гуртожиток. А це означає, що в найближчі п’ять років, у неї принаймні буде житло…
В універ Катя не вступила. Точніше, вступила, але на платне відділення. Знала, що на навчання ніхто не розщедриться, але все-таки повідомила.
– Мамо, привітай мене, я стала студенткою.
Мати подивилася на неї байдуже.
– И?
– Щоправда, за навчання треба платити… Зовсім небагато…
– Навіть не думай. Ні копійки не отримаєш за свої витівки! Мало ми з батьком у тебе вклали?! Ти ж нам у відповідь тільки нерви тріпала! А тепер ми ще й за навчання твоє платити повинні?!
– Вибач. Звичайно, не повинні, – відповіла Катя, – даремно я тобі сказала.
– Ось саме: даремно. Ти давай квартиру собі шукай.
– Мам, мені ж нічим за неї платити…
– Іди працювати, а то бач – вчитися вона надумала. Даю ще місяць… Потім – на вихід.
– Місяця мало, – Катя спробувала розжалобити маму, – можна я поживу з вами ще хоча б півроку?
– Скільки? Півроку? Ну вже ні. Я й так ледве вмовила батька, щоб він потерпів твою присутність. До того ж ми ремонт запланували. Хочемо з твоєї кімнати спальню зробити. Коротше: місяць, не більше…
І Катя зняла квартиру. Квартирою це можна було назвати з натяжкою. Маленька времянка в приватному секторі. Без зручностей. З пічкою. Зате – дешево…
Коли дівчина йшла з рідної домівки, мати дала їй із собою виделку, ложку, тарілку, кухоль, столовий ніж і маленьку каструльку. Потім прикинула і додала: один рушник і старенький комплект постільної білизни.
– Ось ще візьми, – сказала вона, ховаючи очі й простягаючи Каті невеликий пакетик, – удачі тобі, донечко. Сподіваюся, ти подорослішаєш і зрозумієш мене.
– Дякую, мамо, – відповіла Катя, – можна я свої зимові речі пізніше заберу?
– Тільки сильно не затягуй, а то можеш їх тут і не знайти…
– Невже викинеш?
– Я – ні, а от батькові це може не сподобатися. Ти ж розумієш…
– Розумію, – Катя обійняла маму, – ну все, я пішла…
Ось так, у вісімнадцять років, Катя вийшла в самостійне життя.
З материнським благословенням…
Грошей, що мама дала, вистачило до першої зарплати. Щоправда, Катя економила кожну копійчину. Навіть транспортом не користувалася: добиралася до фабрики пішки.
Отримавши першу зарплату, вона почувалася справжньою багатійкою! Купила крупи і макаронів про запас, пляшку олії і ціле відро картоплі.
Потрібно було ще придбати шампунь, мило, зубну пасту…
Закупивши все необхідне, Катя порахувала залишок грошей і, відклавши в гарний конверт невеличку суму, вирішила: нехай потроху, але буду відкладати на житло.
До матері вона поїхала десь через місяць: побачитися (вона все ще наївно вірила, що мама буде їй рада) і забрати теплі речі: літо закінчилося, на вулиці стало по-осінньому прохолодно.
Двері їй відчинив якийсь хлопець.
– Привіт, дверима помилилася? – весело запитав він.
– Взагалі-то я до мами, – розгубилася дівчина.
– Привіт, дверима помилилася? – весело запитав він.
– Взагалі-то я до мами, – розгубилася дівчина.
– А… Ти, напевно, Катя? Проходь. Мами немає, але ти можеш її почекати.
– І почекаю, – Катя рішуче пройшла на кухню.
Хлопець спробував поговорити з гостею, але Катя так на нього подивилася, що він поспішив ретируватися.
Прийшла мати. Особливо не зраділа. На запитання Каті про молодого чоловіка відповіла.
– Це Олег. Син чоловіка від першого шлюбу.
– А чому він живе з вами? Ти ж планувала ремонт.
– Він ненадовго. Озирнеться в місті, влаштується на роботу і з’їде на приватну квартиру.
– Зрозуміло, – кинула Катя, – я там взуття своє забрала і куртку…
– Забирай усе. Нічого не залишай. Набридло з місця на місце перекладати.
– Коли набридло, мамо? Мене всього-то два місяці не було.
– А ти не мудруй, – розсердилася мати, – приїхала – забирай усе.
– Ти навіть не запитаєш, як я живу?
– Мені це не цікаво, – мама явно не могла (може й хотіла) розмовляти при Олегові.
– Ти навіть не запитаєш, як я живу?
– Мені це не цікаво, – мама вочевидь не могла (може й хотіла) розмовляти при Олегові.
– Що ж, ти мене не здивувала, – Катя попрямувала в передпокій…
– Тебе провести? – виринув звідкись Олег, – як ти таку величезну сумку потягнеш?
– Як-небудь, – кинула Катя і вийшла з квартири…
Через кілька місяців приїхала знову. Тепер за пуховиком. І знову їй відчинив Олег. Цього разу мама була вдома. На запитання Каті.
– Він усе ще у вас? – мати вибухнула.
– Це не твоя справа! Він буде тут жити скільки захоче! Зрештою він до батька приїхав!
– А я тут із мамою жила, – зронила Катя, – тільки мене це чомусь не врятувало.
– Не порівнюй! Це інше!
– Яке інше? – твердо запитала Катя, – у чому різниця?
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати! – закричала мати, – це мій дім і тільки я буду вирішувати, хто буде в ньому жити.
– Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?!
– Те, що стороння людина тобі дорожча за рідну доньку, – Катя говорила впевнено і спокійно, чим остаточно вивела матір із себе.
– Немає в мене ніякої доньки! – випалила вона, – а Олежка – син мого коханого чоловіка! Він для мене більше, ніж син!
– Вітаю, – Катя дивилася на маму, наче перед нею була зовсім чужа жінка, – у такому разі, у мене більше немає матері.
Вона пішла.
Упевнена, що назавжди.
Чотири роки Катя не давала про себе знати. Не дзвонила, не приходила.
І ось тепер ця зустріч…
***
Поки Катя перебувала у спогадах, мати піднялася зі свого місця і підійшла до доньки.
Ігор встав, поступаючись їй місцем.
– Здрастуй, – Катя почула поруч знайомий до болю голос, який вона намагалася забути.
– Здрастуй, – Катя почула поруч знайомий до болю голос, який вона намагалася забути.
– Привіт, – ледь промовила вона у відповідь.
– Це хто? – мати кивнула в бік Ігоря.
– Чоловік.
– Вітаю.
– Дякую.
– А в нас теж усе добре. Тато працює, Олежек дівчину знайшов. Мила така, спокійна. Весілля через місяць. Знаєш, я скоро бабусею стану. Таке щастя! Ми для дитини вирішили твою кімнату виділити. Уже ремонт почали. Шпалери купили – найдорожчі, з дитячим малюнком. А ще ми з татом вирішили, що купимо дачу. Де-небудь неподалік. Дитині потрібне свіже повітря, вітаміни. Ось шукаємо: щось недороге, але щоб будиночок житловий був і обов’язково річка поруч. Ну, або озеро…
Катя слухала ці слововиливи і ніяк не могла зрозуміти, навіщо ця чужа, по суті, жінка все це їй розповідає.
– А ти давно заміж вийшла?
– Два роки тому, – автоматично відповіла Катя.
– Про дітей думаєте?
– Синові майже рік.
– Отже, у мене є онук?
– У вас? – Катя, нарешті, повернулася до матері.
– У мене, – на секунду зніяковіла мама, – ти ж моя донька.
– Ви щось плутаєте, жінко. Моя мама померла чотири роки тому…
– Ви щось плутаєте, жінко. Моя мама померла чотири роки тому…
Мати зблідла. Мовчки піднялася і попрямувала до виходу.
Катя відвернулася до вікна: їй було зовсім не шкода… цю жінку.
Ігор весь час задумливо дивився на обох, прислухався до розмови.
І раптом зрозумів: вони ж зовсім чужі!
І вирішив, що не стане розпитувати дружину про минуле. Чомусь стало страшно туди заглядати…
