– А шнурки не погладити, ваша недобита величність?! – крикнула Лариса, різко повернувшись до чоловіка. – А уклін досить низький чи перед вами треба впасти ниць?
– Лоро, що за нападки? – насупився Борис. – Я тобі спокійно сказав, що на вечерю хочу смажену курку. Усього лише! Сказав уранці! А ти мені що підсовуєш?
– На твою курку в мене часу не було, а макарони з сосисками – нормальна їжа!
– Відколи це стало нормальною їжею? Там хімії більше, ніж продукту! А я не можу труїти свій організм усілякою гидотою!
– Борю, але це не привід запускати тарілку в стіну! – крикнула Лариса. – А тепер узяв віник, і все за собою прибрав!
– Я ще це сміття і прибирати маю? – Борис схопився з-за столу. – Ти мене мало не цілеспрямовано труїш, а я маю за це прибирати?
– А чи не забагато ти про себе загордився? – Лариса перекинула рушник через плече і стала в позу, впершись кулаками в боки. – Господарем життя себе відчув? Так я з тебе цю пиху швидко зіб’ю!
– Ларисо, тримай себе в рамках пристойності!
– А жбурляти тарілку з макаронами в стіну, по-твоєму, верх пристойності?
– Я висловлював своє обурення! – відповів Борис. – Може, дещо емоційно…
– Ось зараз із тими ж емоціями прибирай! – Лариса перехопила рушник, щоб зручніше було стимулювати чоловіка. – Я ж не подивлюся, що ти генеральний директор! Я тебе як простого Борьку відходжу вздовж і впоперек!
– Ларисо, це ж не цивілізовано!
– Борю, досить задирати ніс і сипати розумними слівцями! Я теж їх усі знаю, до одного викладача ходили!
Ти не дивись, що в мене вища освіта і стаж міської мешканки за десяток перевалив, оброблю по-нашому, по-селянськи!
– Хабалкою ти була, хабалкою і залишилася! І чого ти взагалі за мною поперлася? – промовив Борис, беручись за віник.
– Чуєш ти, пане! – вимовила Лариса. – Ти, як я подивлюся, не тільки під міського вирядився, так ще й коріння забув! А я тебе поверну зараз на гр.ешную землю! Та покажу, звідки ти виліз!
Лариса взяла з підвіконня квітку, вийняла рослину з горщика і висипала землю прямо на маківку чоловіка.
– А тепер по пиці розітри і буде як у ті прекрасні часи, коли ми з тобою на сіннику мріяли в місто поїхати!
Лариса реготала так, що сльози з очей бризнули! Рік! Цілий рік вона мріяла зробити це або щось подібне.
Борис подарунком ніколи не був, але останнім часом, понад рік – точно, став просто нестерпним!
***
Волею вчительки початкових класів Борю і Ларису за нестерпну поведінку посадили за першу парту перед столом учителя. Оскільки бавитися вони більше не могли, довелося цього самого вчителя слухати.
Одинадцять років школи пролетіло непомітно.
– Лора, Борю, – говорила Наталя Анатоліївна, – у вас світлі голови і прекрасні мізки! Вам вчитися треба далі! Якщо до столиці поїдете, я вам рекомендації напишу!
– Спасибі, Наталіє Анатоліївно, – промовила Лариса, ніяковіючи, – ми й самі так думали, тільки страшно!
– А як ви з Борею всю школу один за одного трималися, так і там тримайтеся! Разом усе можна здолати!
Батьки прагнення молодих людей не оцінили.
– Так вас там і чекають! – вигукувала мама Лариси. – Там своїх розумників вистачає!
– Матусю, але там же перспективи!
– З вашими перспективами скоро в селі взагалі нікого не залишиться! Хліб ростити нікому буде! І що? Перспективами будете харчуватися?
– Донько, – включився батько, – спокуси там, життя красиве, та безглузде! Один раз оступишся, і ні навчання не буде, ні перспектив!
Залишалися краще з Борькою тут! Училище в селищі закінчите, потім весілля зіграємо, хату злагодимо! І живіть, як люди!
– Тату, а що ти крім нашого села, та сусіднього селища бачив? – запитала Лариса з докором. – Перед нами цілий світ відкритий, а ми тут повинні гнити?
– А ми з матір’ю тут, значить, гниємо? – похитав головою батько. – Гарну доньку виростили, нічого не скажеш!
– Тату, так і вчителька каже, що ми з Борисом розумні! Добре все буде! – вмовляла Лариса батьків.
– Ні, і все! – заявив батько. – А якщо втечеш, то вважай, сиротою народилася!
І мати це підтвердила.
А Бориса залишитися ніхто не вмовляв.
– Хочеш – їдь, – сказала йому мати. – Тільки пам’ятай, допомагати мені тобі нічим! У тебе ще три брати і дві сестри! Не хочеш залишитися і допомагати, то скатертиною доріжка!
– Мам, та ти чого? – Борис чухав потилицю. – Я ж тут не зароблю. А там вивчуся, влаштуюся, буду гроші надсилати!
– Борю, кого ти обманюєш? Ти ж із цією Лоркою поїдеш? Вона тебе окільцює, господарством придавить, пузом до стінки припре!
І добре, якщо ти матері подзвониш, що дізнатися, живі ми тут чи відмучилися!
– Мамо, ти мені не віриш?
– Батькові твоєму повірила, і де він тепер? Теж на заробітки поїхав, так п’ять років ні слуху, ні духу! У нього ти пішов! Дім тобі рідний не милий, так тримати не буду!
Без матеріальної підтримки важко, а без моральної – ще складніше.
Борис, як поріг рідного дому переступив, якось одразу відпустив ситуацію, а Ларисі довелося зовсім не просто.
Уже дзвонила зі столиці додому, так батьки з нею навіть розмовляти відмовилися.
Як колись у школі, заспокоєння молоді люди знаходили одне в одному.
Коли вдвох Боря і Лариса протистояли всьому світу, між ними не могло не виникнути справжнього щирого і міцного кохання.
Якщо до Москви вони їхали з симпатією, то на місці їх наздогнало те саме почуття, що тільки в романах і зустрінеш.
Завдяки коханню і підтримці одне одного вони перенесли дуже багато.
– Я з жахом згадую час навчання, – розповідала Лариса колезі, коли після інституту прийшла вже на нормальну роботу. – Спочатку хостел, потім кімнатка в комуналці, а потім квартирка на околиці, що тільки дорога до інституту і назад займала майже чотири години!
– А ви не розписані були? – запитала Алла. – Могли б у гуртожитку окрему кімнату попросити. Так і кататися б не довелося.
– Весілля ми відклали, коли вже з дипломами будемо, – відповіла Лариса. – Та й складно було так, що нерви на межі. А сварилися ми скільки? У-у-у! Були б одружені, так розлучилися б!
– Але витримали ж? – запитала Алла.
– Сама не знаю, як це в нас вийшло, – вимовила Лариса і важко зітхнула. – І без грошей сиділи, і одну сардельку на двох ділили, а було навіть так, що довелося три тижні на вокзалі ночувати. І це ж ми ще підробляли після навчання! А так, не вилазили б із вокзалу!
Алла розсміялася.
– З бо.мж.ей і дипломовані фахівці! Ось, що значить, цілеспрямованість!
– Аллочко, та якби не Боря, клянуся, додому думала повернутися. Руки опускалися, та свідомість від голоду каламутилася. А він мені весь час говорив: “Людина все може винести, головне духом не падати!” А я вже і впала, і валялася, а він же все тягнув!
– Морально?
– І фізично! Одного разу навіть на пари мене приніс!
– Господи, як же ти так вчилася? – вигукнула Алла.
– Був би вибір, так не вчилася б, – промовила Лариса. – Ти ж москвичка? Тебе вдома завжди нагодують і обігріють. А нам… дуже не хотілося пропадати.
Сила волі та завзятість, та підкріплені любов’ю і взаємною підтримкою, дали змогу молодій сім’ї не тільки втриматися на плаву, а й упевнено зростати.
Як колись вгризлися вони в науки, так само вгризалися в робочі будні. За що, як би дивно це не було, заслужили повагу колег і прихильність начальства.
– Ось ти вже й начальниця, – Борис обіймав дружину.
– Так і ти вже не просто службовець! – Лариса повертала ніжність. – Завідувач відділу!
– Через три місяці очолю! – спокійно відповідав Борис із радісною посмішкою. – Треба б нам із тобою відповідати!
– Це як? – не зрозуміла Лариса.
– Ну ми з тобою вже начальники, а що говір, що поведінка, ти вибач, але мені натякнули, – вставив він. – Коротше, кажуть, що видно наше селянське походження.
– А що в цьому поганого? – здивувалася Лариса.
– Погано – нічого, а ставлення поблажливе. Треба нам із тобою уроки мовлення взяти, та й поведінки.
Я підшукав одну даму, – він відкрив блокнот, – Амалія Євстахіївна, – прочитав по складах Борис. – Вона готова нас із тобою повчити манер.
– Борю, ми ж дитину думали народити, – промовила сумно Лариса, – мені вже двадцять сім…
– Мила моя, буде в нас дитина! Сама посуди, ми на поведінку зробимо наголос, а це дасть можливість зміцнити наші позиції на роботі.
А може, і ще вище видертимемося. Нам же житлом обростати треба, скільки можна по орендованих квартирах кочувати?
Навіть Борю Амалія Євстахіївна кілька разів доводила до сліз, що вже говорити про Ларису. Але дресирування – така справа, що дає плоди, навіть якщо впираєшся всіма лапами.
І вірним виявився Борисов розрахунок. Ларису висунули на керівну посаду всього підрозділу, а Борис за три роки так до жодного кабінету звикнути не міг.
То посаду вищу, то на периферію відправили на півроку більшим начальником, з підвищенням після повернення.
Про машину він задумався, а нова посада йому водія з машиною принесла. Квартира теж у власність перепала. Спочатку оформили, як службову, а потім як заохочення в безоплатне користування з правом переоформлення.
– Борисе Петровичу! – жартівливо зустрічала Лариса чоловіка з роботи. – Рада вас вітати в рідних стінах! Вечеряти зволите?
– Зволю! – сміявся він. – А моя найдорожча дружина до мене приєднається?
– Із задоволенням би, та спадкоємець усі карти сплутав! – Лариса любовно погладила кругленький животик!
Нарешті вони чекали дитину.
Кілька місяців перед пологами, коли Ларисі належало сидіти вдома, та й після народження сина, коли сам Бог велів не думати про жодну роботу, зустрічала вона чоловіка, граючись, звісно, наче вона дружина-домогосподарка при дружині високого державного чину.
Чин у Бориса був, тут жодних питань, та й сама Лариса йшла на лікарняний не з місця підлогомийки.
Але їй приємно було прислужувати і догоджати. І спочатку всі розуміли, що це жарти і дозвільні веселощі.
Борис якось пожартував.
– Зустрічай мене з підігрітими на батареї капцями, щоб одразу в домашній затишок зануритися!
Складно, чи що? Лариса до його приходу з роботи кинула його домашні капці на батарею, а потім урочисто принесла на подушечці.
Весело посміялися. Але наступного разу Борис попросив так робити й надалі, але можна без урочистої подачі.
Потім, якось попросив для вечері сервірувати стіл, як у ресторані.
– Знаєш, звикаю до цих протокольних премудростей, так навіть якось незатишно, чи що, коли ложка-вилка…
– Не проблема, – знизала плечима Лариса, – Амалія Євстахіївна мені цю науку в підкірку вбила.
Та й багато чого він почав просити. Впустив раз.
– Ти ж удома сидиш, чого тобі варто?
Спочатку з його прохань зникло слово “будь ласка”. Потім із мови в принципі – “дякую”. І якось непомітно вийшло, що Борис почав вимагати. І страшенно злився, коли його вимоги не виконувалися.
Можливо, завжди була в ньому ця риса, а може начальницьке крісло так змістило півкулі мозку, але вимагав він серйозно!
Вимагав поклоніння, як від підлеглих, які слова боялися промовити без начальницького дозволу.
Лариса розуміла, що цей цирк з боку чоловіка закінчиться, коли вона, вийшовши з декрету, сяде у своє начальницьке крісло. Тому терпіла і чекала.
Тільки терпіння не безмежне, та ще з однорічною дитиною на руках.
Тому замість смаженої курки поставила відварені макарони з сосисками. Легка конфронтація закінчилася тарілкою, що полетіла в стіну.
***
Вона залилася щасливим сміхом і пропустила той момент, коли Борис відкинув віник і змахнув землю з голови.
– Ба.бу з села вивезти можна, – злісно промовив він, – а ось село з ба.би витравити не вийде!
– А сам-то ти хто? – посміюючись, запитала Лариса. – Чи не з того самого села? Що, із бруду в князі вибився?
А що ж ти поводишся як дрібний поміщик? Самодурствуєш, та вимагаєш, щоб перед тобою всі на коліна падали!
Гаразд, ти з підлеглими із себе Держиморду будуєш, так я ж дружина твоя! Не де.вка трирублева! Дружина!
– Ось ти і повинна перша до чоловіка повагу виявляти! – кричав він.
– А за що тебе поважати? За те, що ти мене як служницю використовуєш? Або за те, що слова доброго я від тебе не чую? А-а! Мені тебе поважати треба за те, що ти приготовану вечерю в стіну кинув! Це, щоб мені нудно не було!
– Але я ж попросив… – промовив він потупившись.
– Ні, Борю. Ти не попросив, ти зажадав. Розпорядження дав. А коли його не виконали, ти вчинив як пересічний га.д! – Лариса перевела дух і вже спокійним голосом сказала: – Не буде в нас сім’ї. Я на розлучення подам. Я розумію, коли людина чогось домагається, але, коли домігшись, вона стає такою гидотою, то краще б ти в селі залишався!
І розлучилася, і не шкодувала. А про Борю згадувала іноді і шкодувала по-своєму, але повертатися не збиралася.
– Людина з чином насамперед людиною залишатися повинна! Не тільки з багнюки в князі можна, а й із князів у багнюку звалитися!
А через багато років вона дізналася, що Борис через свій характер погорів ґрунтовно і був засланий на крайню північ керувати чимось незначним дрібним.
Бруд його знайшов сам…
З бруду в князі й назад
Автор: Захаренко Віталій
