– Пощастило тобі, милочко, – літній лікар акуратно знімав пов’язки з голови Марії, – могла і без очей залишитися. Скільки працюю – нічого подібного не бачив… Чого ти посміхаєшся, як блаженна?
Марія і справді посміхалася. Вона не рвонула до дзеркала, щоб роздивитися подряпане обличчя, не ставила жодних запитань. Навіть не поцікавилася, як скоро загояться рани…
– Добре, що шкіру на голові тільки здерли, – продовжував міркувати лікар, – могли запросто черепушку пробити… Щаслива ти… Посміхаєшся? Може, тебе до психіатра направити?
– Не треба мене нікуди скеровувати, – відгукнулася, нарешті, жінка, – все ж добре. А посміхаюся я, бо матуся моя тепер заспокоїться. І батько…
– Заспокояться? Ну ти даєш! Вони ж померли… Обидва… Один за одним, якщо я не помиляюся…
– Ну так. Померли. Тільки не було їм спокою…
– Ти-то звідки знаєш?
– Так самі мені й сказали… Уві сні… Знаєте, бувають такі сни – немов наяву все відбувається…
– Знаю, звісно, – доктор задумався, – сам такі бачив. Тільки… До чого тут ворони? Чому вони на тебе напали?
– Ну, не знаю…, – Марія явно не хотіла нічого розповідати, – хіба мало що…
– Тоді либишся чого? Ой, темниш ти, Маріє… Гаразд. Я тебе розплутав, зараз парочку пластирів приклеїмо, і можеш бути вільна.
– Спасибі, лікарю…
– Чого вже там… Робота в мене така… І все-таки цікаво: чому на тебе ворони напали? Багато їх було? У селищі кажуть, що ціла зграя…
– Та ну, яка зграя… Удвох вони були… Чоловік і дружина…
Лікар здивовано подивився на пацієнтку.
– З тобою точно все гаразд?
– Та в порядку все… Піду я…
– Не боїшся одна йти? Я б після такого не наважився… ось так одразу… Раптом вони знову? Може, чекають на тебе в парку?
– Навряд чи, – усміхнулася Марія, – думаю, що вони теж заспокоїлися…
– Ну гаразд, дивись сама… Іди… Та обережніше там… Іншим разом можуть і очі викльовувати… Господи, що я кажу? Можна подумати, що в нас тут напад птахів – справа звичайна…
– Не хвилюйтеся, лікарю. Я буду уважною… Заради вас, – знову посміхнулася Марія і вийшла з кабінету…
Додому вона пішла одна. Через парк… Чомусь була впевнена, що інцидент вичерпано і вчорашній напад не повториться. Ніколи…
***
Чому птахи вподобали будинок її батьків можна тільки здогадуватися.
Сталося це давним-давно. Марія ще дівчинкою була…
Спочатку їх окупували лісові голуби. Оселилися під дахом, пташенят стали виводити.
Спочатку батьки розчулювалися, а потім стали злитися.
– Увесь дах загадили, – бурчала мати, – сморід стоїть на весь двір…
– Ага, вторив батько, – того й гляди на голову нароблять…
– Білизну сушити – суцільна морока, – бідкалася мама, – тільки дивись, та ганяй цих цілий день, а то й два… Зробив би ти що-небудь… Щоб не селилися вони тут… Набридли…
– Що я зроблю? Хіба що дах забити?
– От і забей…
– Гаразд. Восени їм вхід перекрию…
І перекрив. Забив усі щілини, віконця під дахом, ще й новим шифером перекрив. А потім вертушку зі звуком поставив – щоб птахів відлякувала…
Прилетіли голуби, а “квартира” зачинена. Ніяк не пробратися. Покружляли-покружляли, та й полетіли…
Господарі видихнули…
Кілька років жили спокійно. Батько навіть вертушку з даху прибрав – надто противний звук вона видавала.
Щойно прибрали, як під дахом будинку стали вити гнізда… ластівки.
Не одразу їх помітили – вони зі зворотного боку подвір’я місце вибрали, а коли помітили – рукою махнули.
– Ластівки – не голуби. Вони – на щастя. Нехай живуть…
Через кілька років і це сусідство стало обтяжувати…
Сім’я ластівок розросталася, діти перших поселенців теж стали ліпити гнізда “під рідним” дахом…
Одне з’явилося просто над входом у будинок…
І понеслося… Спочатку мати мовчки чистила ґанок від пташиного посліду, але потім, усвідомивши марність цього ділання, стала обурюватися.
– Скільки можна все це прибирати? Мені що, робити більше нічого?
– І що ти пропонуєш? – запитував батько, хоча чудово знав, чого хоче дружина.
– Збий гнізда і діло з кінцем. Навесні прилетять, як ті голуби, побачать, що селитися нікуди, і полетять…
– То ти що, хочеш, щоб я всі гнізда знищив? – насупився батько. Він чомусь жалів ластівок, любив за ними спостерігати…
– Ні, одне залишиш, – зіронізувала мати, – звісно всі… Навіщо вони нам? Тільки бруд та шум… Спокою немає… Так прибереш?
Батько кивнув.
Щойно гнізда спорожніли, він збив (не без зусиль) усі до одного.
Мама залишилася дуже задоволена.
Однак, навесні на неї чекало розчарування. На відміну від “смиренних” голубів, ластівки взялися відновлювати гнізда!
Тоді мама буквально змусила батька розбити гнізда, коли вони були практично відновлені.
– Вони ж не встигнуть! – намагався чинити опір батько.
– Чого не встигнуть?
– Пташенят вивести!
– Ну і що? Наступного року надолужать, – кинула мати і пішла займатися своїми справами…
Батько знову послухався. Трощив гнізда, з жалем дивлячись на ластівок, які сновигали тут і там, не розуміючи, що відбувається…
Словом, ластівок теж позбулися…
Кілька років жили спокійно.
А потім поруч із будинком, на високій березі, оселилася сім’я ворон…
– Знову – двадцять п’ять, – вигукнула мати, – їм тут що, медом намазано? Треба завадити їм гніздо вити…
– Як ти їм завадиш? Високо…, – відгукнувся батько, – ми їх навіть бачити не будемо…
– Ага, тільки чути! Не виношу їхнього каркання… Лихо накличуть… Зроби що-небудь…
– Сама роби! – розлютився батько, – мені вони не заважають. Ти хоч знаєш, що ворони живуть у парі все життя? Як лебеді… А життя в них довге… І гнізда вони роблять практично назавжди… Уявляєш, які розумні?
– Нісенітниця, – кинула мати, – я їх терпіти не буду. Не зробиш ти – зробить хтось інший…
Погроза не подіяла. Ворони кілька років жили по сусідству…
Незабаром на дереві було вже не одне гніздо…
І тоді мати вирішила, що час діяти…
Вона і ганяла ворон, і дерево розгойдувала, навіть намагалася викурити поселенців димом…
Нічого не допомагало. Ворони голосно обурювалися, але нікуди не відлітали…
І із завидною завзятістю продовжували вирощувати чергове потомство…
І тоді мати вирішила діяти кардинально.
Вона попросила знайомого залізти на дерево і скинути звідти пташенят…
Той спочатку відмовлявся, але, побачивши “рідкий долар”, згнітивши серце, погодився…
Поки дорослі ворони були відсутні, він зробив те, про що його попросили…
Коли “батьки” повернулися, безпорадні пташенята вже валялися під деревом.
Нещасні птахи кружляли над ними, кричали…
Матері набридло це слухати. Вона схопила віник і пішла “в атаку”.
Птахи ухилялися, але не відлітали… На щось сподівалися, мабуть…
І ось тут сталося неймовірне. Мати згадала, що на паркані висить сітка…
В угарі вона схопила її й накинула на птахів… Крук ухилився… А ось його подруга… Вона опинилася в пастці. Безглуздо стрибала під сіткою, поруч зі своїми пташенятами, намагаючись вибратися… Але матері й цього видалося замало: вона почала бити по нещасному птаху віником…
Невідомо, чим би це закінчилося, якби не з’явився батько…
Він буквально відштовхнув дружину і звільнив “полонянку”. Побачивши загиблих пташенят, вилаявся…
Ворони якийсь час кружляли над двором…
А потім полетіли…
Залишивши після себе грізне каркання, що довго звучало в голові…
Мама була задоволена.
– Сподіваюся, вони все зрозуміли…
Батько подивився на неї довгим поглядом і нічого не сказавши, пішов у будинок…
З того дня в родині Марії все розладналося. Батько з матір’ю стали не просто сваритися, вони сварилися до бійки…
Потім батько став пити…
Потім захворіла мати…
Згоріла за два роки…
Після похорону батько взагалі не просихав…
Одного разу заснув із сигаретою…
Частина будинку вигоріла. Саме та, що була ближче до тієї самої воронячої берези…
Воронячою її звали не тільки господарі…
Усі сусіди в окрузі постійно бачили на ній двох величезних ворон і чули їхнє зловісне каркання…
Марія залишилася сама. Поступово відремонтувала будинок. Березу, яка теж постраждала від пожежі, нова господиня спиляла. Не сама, звісно… Але все-таки…
У глибині душі Марії дуже хотілося забути те жахіття, яке колись влаштувала мати… А береза самою своєю присутністю нагадувала про все… І ці ворони…
Ті це були птахи, чи не ті – Марія не замислювалася. Але чути їх – було суцільною мукою…
От Марія й понадіялася, що не стане злощасного дерева – відв’яжуться й птахи.
Але не тут-то було. Парочка прилітала знову і знову. Сідала на паркан, на лавку, ще на що-небудь. А то й зовсім – по-хазяйськи ходила по двору, і безперервно каркала…
Маша стала їх ганяти… А хто б не став?
І тут вона побачила сон…
Батько і мати, виснажені, напівроздягнені, стоять на якомусь полі… Земля під ними розтріскалася від посухи…
Над головою – червоне сонце і зграя чорних птахів…
Вони кружляють над ними, не перестаючи… Кричать…
Несподівано все навколо просяяло…
З’явилася якась людина…
Дуже висока…
На його величезних долонях – зерно…
Він простягає руки вперед, птахи довірливо злітаються до нього, клюють частування…
І поступово стають неймовірно білими…
Таких Марія ніколи не бачила…
– Годуй їх, донечко, – ледь вимовляє мати пересохлими губами, але Марія її чудово чує…
– За нас, – так само тихо промовив батько…
Сон був таким явним… Марія пішла до сусідки: та була дуже старою і мудрою. Запитала в неї, що може означати цей сон…
– Погано їм там, – сказала, подумавши, старенька, – неспокійно… А птахів – годуй… Кажуть, що вони можуть душам померлих допомогти…
Марія пішла додому сама не своя… Так їй стало шкода батька з матір’ю… Чомусь згадалося, як вони птахів виживали…
Сльози самі котилися по щоках…
Добре ще, що в парку, через який вона пішла, нікого не було…
І раптом… Марія не зрозуміла, що відбувається…
Відчула, як хтось ударив її зверху по голові, потім почав рвати волосся, дряпатися…
Так їй, у всякому разі, здалося…
Жінка закричала диким криком…
Упала… Перевернулася на спину і побачила, що її атакують… знайомі ворони… Від жаху Марія навіть кричати перестала…
Натомість крик здійняли дві жінки, які проходили повз. Вони й викликали швидку…
Два дні Марія провела в лікарні. Рани виявилися несерйозними… Радше психологічними…
Зате в неї був час подумати…
І Марія зробила висновок: птахи їй помстилися за батьків… Адже знали її, бачили в будинку…
“От і добре, – подумала Марія, – сподіваюся, вони заспокояться… І тато з мамою – теж… Хто знає, може їм це якось допоможе”…
Дивно, але, повернувшись додому, вона побачила знайому парочку… Ворони сиділи на даху будинку і… мовчали…
Марія винесла їм зерна, яким годувала своїх несучок… Розсипала на лавці й відійшла вбік… Першим до “світового частування” спустився ворон… Потім його супутниця…
Відтоді настирливе каркання у дворі припинилося…
Марія стала годувати птахів постійно… Восени багато годівничок розвісила…
Стільки пернатих усю зиму в себе приймала!
Навесні в неї на подвір’ї з’явилися шпаківні…
Словом, згодом навколо будинку Марії сам собою організувався справжній пташиний базар… Верховодять там два величезних ворони…
Батьки Марії більше не сняться…
P. S. Ставте лайк і підписуйтесь на наш канал
