Ірина не могла ні про що думати, її всю трясло.
Ірина прокинулася від болю. Щось снилося їй перед тим, як прокинутися, щось важливе. Але біль відволік, Ірина тут же забула свій сон. Ніколи так не болів живіт, навіть у поперек віддавало.
Ірина лежала, прислухаючись до болю. Начебто став стихати. Вона обережно сіла на ліжку, але щойно спробувала встати, як біль знову пронизав живіт. Вона скрикнула і сповзла з ліжка на підлогу. На колінах доповзла до комода, де залишила на зарядці телефон.
Так у “швидку” і дзвонила, стоячи на колінах і спираючись іншою рукою в підлогу. “Треба заспокоїтися, “швидка” зараз приїде, – вмовляла себе Ірина. – А двері? Треба ж відчинити двері!” Ірина на колінах поповзла в передпокій. Біль пульсував у ній, живіт горів вогнем.
Вона спробувала випростатися, щоб відчинити засувку на вхідних дверях, але біль різонув із новою силою. На очах виступили сльози. Ось чим страшна самотність. Не тим, що нікому подати склянку води, а тим, що нікому відчинити двері для порятунку. Ірина до крові прикусила губу і зробила ще одну спробу. Вона все ж таки відчинила двері й знепритомніла.
Крізь туман у голові, спалахами до неї долітали якісь фрази, її про щось запитували. Вона навіть відповідала або їй так здавалося.
Прокинулася вона в палаті, у вікно сліпило низьке осіннє сонце. Ірина смикнулася, відвертаючись від сліпучих променів, і тут же скривилася від болю під грудиною. Живіт здавався великим і роздутим, але болю практично не було.
Зовсім недавно, коли вкотре намагалася розлучитися з Євгеном, вона думала, що краще померти, ніж так жити. Чоловіка немає, немає і дітей. Нікого немає. Навіщо жити? А вночі злякалася, хапалася за життя. Зрозуміла, як страшно померти ось так, раптово, на самоті.
– Прокинулася? Зараз медсестру покличу.
Ірина повернула голову на голос і побачила поруч ще одне ліжко, на якому лежала повна жінка невизначеного віку, у фланелевому халаті з жовтими квітами по блакитному полю.
Незабаром до палати увійшла медсестра.
– Як ви почуваєтеся? – запитала вона в Ірини.
Молода, рум’яна. Чи так здавалося від медичної рожевої шапочки на ній?
– Добре, – відповіла Ірина. – А що зі мною?
– Зараз прийде лікар і все вам пояснить, – сказала дівчина в рожевій шапочці й пішла до дверей.
Ірина побачила товсту русяву косу до пояса. Невже дівчата ще носять коси?
– Ти в гінекології. Тебе години дві тому в палату привезли. Горазда ти спати, дівчинко, – сказала сусідка по палаті.
Девонька. Останнім часом її дедалі частіше називали жінкою або громадянкою в магазині і транспорті. Ірина почувалася старенькою. Хоча, яка вона стара? Сорок два всього. Може, тому, коли хтось намагався познайомити її з черговим нареченим, вона відмахувалася, кажучи, що її час минув, пізно, не потрібен їй ніхто. Тому й намагалася розлучитися з Євгеном, але він весь час повертався до неї.
– Як ви почуваєтеся? – У палату увійшов лікар років п’ятдесяти.
– Докторе, а що трапилося? Мені давали наркоз? Операцію робили? Я немов повітряну кулю проковтнула.
– Семенова, вас чекають у перев’язувальній, – сказав лікар сусідці.
Жінка встала, одягнула халат і знехотя вийшла з палати.
Ірина з вдячністю подивилася у втомлені очі лікаря.
– Вам зробили лапаротомію. У вас була позаматкова вагітність, лопнула труба.
– Як? – Ірина від здивування мало не схопилася з ліжка. М’язи живота напружилися і відповіли болем.
– А що вас так здивувало? – запитав лікар.
– Я… Мені безпліддя поставили.
– Ну, це не виключає можливості позаматкової вагітності, як, утім, і природної. Яких чудес у житті тільки не буває. Повірте мені. Ви полежите в нас кілька днів.
– А вставати можна?
– Потрібно. Але без фанатизму, – відповів лікар і вийшов.
Ірина перетравлювала отриману інформацію. Їй же говорили, що в неї не може бути дітей. Чоловік через це пішов від неї. Хоча, це скоріше слугувало виправданням його зраді. “Невже я можу завагітніти? Про що я? Мені сорок два, пізно думати про дітей, – зупинила вона себе. – Чому я відразу не здогадалася запитати в лікаря?”
Ірина сіла на ліжку, спустила ноги. На підлозі стояли її капці, на спинці ліжка висів її халат. Напевно, лікарі швидкої допомоги захопили. Болю не було, неприємно нили м’язи від напруги.
Вона накинула халат, запхала ноги в капці й встала. Голова трохи паморочилася. “Від наркозу”, – здогадалася Ірина. Вона відчула важкість у кишені. “Ключі від квартири. Паспорт. Значить, двері замкнули”, – зрозуміла Ірина.
Дзеркала над раковиною не було. Ірина пригладила волосся рукою і вийшла в коридор. Вона повільно дійшла до дверей із табличкою “Ординаторська”, але двері були замкнені, у замку стирчав ключ із кільцем. Вона пішла далі, до посту медсестри, дізнатися, коли прийде лікар і як його звуть.
Голова запаморочилася, до горла підступила нудота. Ірина сіла на м’який диванчик у невеликому холі, не дійшовши до поста.
“Цікаво, зрадів би Женька, якби дізнався, що я могла завагітніти від нього?” Вони зустрілися п’ять років тому. Він одразу сказав, що одружений. Одружився пізно. У нього маленька дитина.
Їхній роман розвивався швидко і бурхливо. Ірина ні на що не розраховувала. Багато разів намагалася порвати з ним. Він ображався, йшов, але потім повертався. Спочатку обіцяв піти від дружини, коли дочка трохи підросте, а дружина вийде на роботу. Але донька пішла до школи, а він так і не пішов від дружини. Ірина вже не питала його ні про що. Щоразу говорила собі, що це востаннє, але він приходив, і вона впускала його знову.
Її думки перервала розмова. Із холу вона не бачила стійки медсестринського поста. Та й не прислухалася, поки не почула своє прізвище.
– Уявляєш, під час операції Сергєєв виявив у неї пухлину. Величезну.
За голосом Ірина впізнала рум’яну медсестру з косою.
– І що? – запитав інший молодий голос.
– Нічого. Зашили і все. Сергєєв сказав, що остання стадія. Завтра цю Колесникову в онкологію відвезуть. Але ж не стара ще жінка. Сергєєв сказав, їй мало залишилося.
– Шкода, – сказав другий голос.
Медсестри ще розмовляли, але Ірина вже не слухала, точніше, більше не чула їх. У голові шуміло, набатом били слова про пухлину. Ірину кинуло в жар, до горла знову підступила нудота. “Господи, це ж я Колесникова, це вони говорять про мене. У мене що, рак? Завтра мене перевезуть в онкологію? Чому лікар мені не сказав, не хотів лякати заздалегідь?”
Ірина не могла ні про що думати, її всю трясло. Вона насилу відліпилася від дивана, тримаючись за стіну, дісталася до палати, лягла на ліжко. Її душили сльози відчаю і страху.
Повернулася сусідка. Ірина відвернула голову до вікна.
– Ти чого, плачеш? Покликати кого? – запитала сусідка.
– Не треба. – Ірина встала з ліжка і вийшла в коридор.
Вона спустилася на перший поверх. День стояв теплий, світило сонце. Ірина вийшла на вулицю. Багато хворих гуляли в лікарняному парку. На неї ніхто не звертав уваги.
Ні, нікуди вона не поїде, ні в яку онкологію. Що сказав лікар? Їй залишилося мало? Вона пам’ятає, як помирала мама. Після операції кожні три тижні вона лягала в лікарню на хіміотерапію. Пройшла близько тридцяти курсів. Потім сама відмовилася. Втомилася. Ставало дедалі гірше….
Ірина зупинилася й озирнулася на лікарняний корпус. Речей у неї із собою немає. Але в халаті лежать ключі від квартири і паспорт. Вона не хоче, не зможе, як мама. Вона зараз просто піде звідси. І Ірина пішла до огорожі.
Той короткий час, який їй залишився, вона проведе вдома. Хоча б не облисіє. Ірина йшла пішки, сідала на лавки, що траплялися на шляху. Але сидіти холодно. Усе-таки вересень. На неї косилися перехожі, але Ірина не звертала уваги. Яка різниця, що про неї подумають. Це вже не має значення.
Удома вона залізла під душ, змила лікарняний прилипливий запах. Потім заварила міцний чай. Живіт нив, але терпимо.
Ірина то плакала, то впадала в стан байдужості. Що вона бачила в житті? Хто поховає її? Нікому відвідувати її могилку. Ніхто не згадає про неї, хіба що Женька.
Вона цілими днями лежала. Вставала з ліжка тільки попити чаю і в туалет. Через три дні вона встала. Почувалася добре, виспалася. Довго роздивлялася себе в дзеркало. Мама перед смертю сильно схудла, шкіра пожовкла. Ірина не бачила в себе нічого подібного.
Худа вона завжди була. Ще б пак. Розлучення, хвороба мами, похорон, виснажливі стосунки з Женькою. Хоча ні, з ним вона була по-справжньому щаслива. Вона взяла телефон і відправила його номер у чорний список. А двері вона йому не відчинить. Нехай запам’ятає її такою.
Ірина оглянула квартиру. Потрібно написати заповіт. Нехай дістанеться двоюрідній сестрі матері, ніж чужим людям. Вона зателефонувала і записалася на прийом до нотаріуса. Золота в неї немає, тільки каблучка обручка та сережки золоті. Ось і все багатство. Усе життя мріяла про шубу, та так і не купила.
З почуттям виконаного обов’язку Ірина зробила яєчню і з апетитом поїла.
Вночі їй наснилася мама. Вона виглядала колишньою, як до хвороби. Так само суворо дивилася, коли була незадоволена Іриною. “Мамо! Як ти?” “У мене все добре. А ось ти…” “Мамо, що я не так зробила?” Ірина прокинулася від власного крику. Серце шалено калатало в грудях.
Ірина ввімкнула бра. Так і не заснула більше, намагалася розгадати сон.
Ось так само мама дивилася на неї, коли в сьомому класі Іра втекла з уроків у кіно. Її зустріла в кінотеатрі мамина знайома і здала матері. Влетіло тоді Ірці добряче.
А зараз, що не так? Може, треба на цвинтар сходити? Кажуть, що померлі нагадують про себе, коли їхні могили довго не відвідують.
Наступного дня Ірина поїхала на кладовище. Автобус ішов повз лікарню, до якої її відвезла “швидка”. Підкоряючись якомусь внутрішньому поштовху, Ірина вийшла біля лікарні. Перед будівлею вона зупинилася. Навіщо прийшла сюди?
– Колесникова! Що ж ви втекли з лікарні? Недобре. А якби ускладнення? А мені відповідати за вас? Лікарняний відкритий, – як школярці вимовляв Сергєєв. – Начебто доросла жінка, а поводитеся, як дитина. Ви як себе почуваєте?
– Добре.
– Ходімо.
– Навіщо? – злякано запитала Ірина і навіть зробила крок назад. – Я вирішила, я не поїду в онкологію.
– Що ви несете? Із вами справді все гаразд?
– Послухайте, не треба жаліти мене. Я чула розмову. Медсестра говорила комусь, що в Колесникової, у мене остання стадія і…
– Яка медсестра? Нічого не розумію.
– Медсестра на посту. Я йшла до вас, хотіла запитати… Неважливо. І почула її розмову з іншою медсестрою.
– Так. Ходімо. Зараз розберемося. – Сергєєв озирнувся на Ірину. – Та не бійтеся ви.
І Ірина пішла з ним. Вона вдихнула специфічний запах лікарні, і страх знову опанував її. Сергєєв привів її в ординаторську і вийшов. Ірина сиділа, як на голках, пориваючись втекти. Вона навіть підвелася, але в дверях зіткнулася з Сергєєвим.
– Ось. – Він поклав перед нею дві карти.
На обох було написано її прізвище. Ірина не відразу помітила, що імена та по батькові різні. Колесникова Ірина Олександрівна та Колесникова Ізольда Альбертівна, тисяча дев’ятсот сімдесят першого року народження.
Нарешті, вона підняла очі на Сергєєва. Він усміхався.
– Зрозуміла? Прізвище не рідкісне. Так буває. Одного разу в мене лежали два пацієнти з однаковими прізвищами та іменами. Вони навіть жили на одній вулиці. Рік народження різний. Уявляєте?
– Значить, у мене нічого немає? Я здорова?
– Ну… Одну трубу я все-таки вам видалив, – посміхнувся Сергєєв.
Ірина схопилася зі стільця, підійшла до нього, обійняла і заплакала.
– Ну ось. Сподіваюся, від радості? – запитав Сергєєв. – Сядьте. – Він відліпив її від себе, посадив на стілець, приніс склянку води.
– Я думаю, таке трапляється, щоб попередити нас. Доля показує, що якщо ми щось не змінимо в житті, то це може трапитися насправді. Подумайте про це.
Ірина так сильно закивала, що голова запаморочилася.
– Дякую. Я все зрозуміла. І, будь ласка, не карайте сестер.
Вона йшла вулицею й усміхалася. Небо потемніло, заморосив дощик. Ірина підставила обличчя, продовжуючи посміхатися.
Вдома вона хапалася за все, не могла сидіти спокійно. Перемила тарілки й чашки, завантажила пральну машину. Хотілося співати, але ж зовсім недавно ховала себе. Заповіт надумала написати. Зараз усе це здавалося їй поганим сном.
Увечері прийшов Євген.
– Ти чого трубку не береш?
– Ой, – вигукнула Ірина, згадавши, що не видалила його номер із Чорного списку
– А я від дружини пішов.
Тільки зараз Ірина помітила валізу біля його ніг.
– Чому зараз?
– Не можу більше розриватися на частини. Не можу без тебе. – Євген смикнув плечем.
– І я не можу. – Ірина притулилася до нього.
– Знаєш, – сказали вони одночасно й розсміялися…
“Життя – це найкращий учитель, і уроки, які воно дає, дуже цінні. А тому, коли нам здається, що все йде шкереберть, воно просто коригує наш шлях на правильний!” –
Олексій Христинин.
“Давайте пам’ятати, що надлюдей на цю планету не завозили, безсмертних – теж. І все, що в нас є, – неідеальне і тимчасове життя, яке так шкода витратити на хронічне нещастя. Балансуйте, святкуйте найменші перемоги, продовжуйте йти. Сонце є навіть тоді, коли ми його не бачимо” – Ліля Град “Танцюйте своє життя”.
