Я теж не вірив, поки сам не побачив. Ти, Наталю, як знаєш. А я на розлучення після вихідних подам.
Чутки про те, що у Наташиного чоловіка є хтось на стороні, вже давно гуляли селом. У магазині хтось щось та й шепне, на лавочці за спиною обговорять, а мужики за спинами підморгують та перешіптуються, щойно бачать Сергія з Наташею. У маленькому-то селі від людського ока не сховаєшся, усі на виду.
Але Наталя і виду не подавала, навіть натяку на сумнів. Якщо сама не зловила на гарячому – значить, і приводу для підозр немає. Вона спокійно брала Сергія під руку і разом із ним, як зазвичай, ішла в неділю в кіно.
Та й з чого б їй сумніватися? Сергій приносив додому всі зароблені гроші до копійки, навіть якщо десь підзаробляв. Вранці – на роботу, ввечері – з роботи, і обідати встигав додому заскочити.
Сергій був не тільки видною, а й веселою, чарівною людиною. Очі в нього були пронизливі, кольору міцного чаю, підборіддя впевнене, плечі широкі. Випити він міг, компанію підтримати, але знав, коли зупинитися. Наталя почувалася з ним надійно, як за кам’яною стіною, і думала, що людям просто заздрісно.
І сама вона була дівчиною примітною, яскравою. Немов стигле яблуко, – соковита, міцна, з густими чорними бровами, довгою косою до пояса, білою шкірою і зеленими очима, як літня трава.
Сергій у голови сільради як з армії прийшов 1980 року, так шофером і працював, та за різними дорученнями роз’їжджав. Павло Петрович до нього добре ставився, поважав за роботу, бо твердо був упевнений, що будь-яка праця почесна. Може, тому й краще жили в “Гречисі”, що було кому стежити за порядком, та у своїх руках усе тримати.
У Павла Петровича дружина була молодша за нього. На весіллі Сергія і Наталії він її і представив. П’ять років голова був одружений, синочок у них ріс. Олена статус міської підтримувала. Ходила прямо, худорлява, як билиночка на вітрі колишеться, книжку до себе притискає, з роботи йде – дітей у початковій школі вчила. Із селянами розмовляла лише про погоду, та про учнів, шкільні моменти.
Наталя, вивчившись на перукаря, все більше стала приймати вдома. Три дні в єдиній перукарні в селі, решту – у себе. Купила інструмент, обладнала невеликий куток поруч із кімнатою, відгородивши фіранкою, поставила до стіни трельяж – вийшло чудово.
До полудня Наталя чекала на матір. Та давно просила її підстригти й пофарбувати. Дочка довго працювала гребінцем і ножицями, поки не наважилася почати розмову.
– Мамо, порадь, що мені робити? Учора бігом із магазину поверталася, знову сусідка причепилася: “Бігаєш усе, ось і мужик твій бігає…” і сміється.
– Мам, порадь, що мені робити? Учора бігом із магазину поверталася, знову сусідка причепилася: “Бігаєш усе, ось і мужик твій бігає…” і сміється.
– А ти уваги не звертай, заздрять, – намагалася її заспокоїти мати.
– Чому тут заздрити? Не смішно, я вже почала ночами погано спати.
– Запитувала його самого?
– Ні, звісно, я ж не божевільна.
– А ось і даремно. Та й обман, його ж нутром відчуваєш. Мені моя мати розповідала, як її сестра мужика в дім повернула. Вона з його черевиків вийняла шнурки, та примовляла: “Гуляв, гуляв, відгуляв. Пора і честь знати!”, а коли нові вставляла, то говорила: “Ось дім, ось поріг, тут ти дорогий!”
– И? – запитала Наталя, піднявши брови.
– Що і?
– Повернула?
– Повернула. Та тільки він пити почав, вона його потім і від п’янки змовами лікувала, але він довго не прожив. Може, сам помер, а може, вона його споїла травами, я не знаю, не питала. Але хто знає, а раптом допомагає це.
Наталя після цієї розмови з матір’ю ще менше спати стала. Вона дивилася на чоловіка і відводила погляд. Він же любить її, які можуть бути замовляння.
Але одного разу він повернувся додому пізніше, ніж зазвичай, метушився, відвертався, немов приховував щось.
– На роботі що?
– Та ні. Поквапився сьогодні, зачепився шнурком за щось і порвав його, черевик ось теж чиркнув.
Наташа підійшла до порога і подивилася на черевик.
– Шнурки нові куплю, а це кремом замажеш. Де зачепився?
І тут Сергія понесло. Він явно брехав. Наташа відчула це нутром, уперше в житті відчула, якими липкими й несправжніми можуть бути слова. Що говорив чоловік, вона навіть не чула, вона знала, що це брехня, на якомусь іншому рівні.
Довелося глибоко дихати, щоб не втратити свідомість.
Наступного дня Наталя стояла біля прилавка в магазині і розглядала шнурки. Їх було всього два види в наявності – білі та чорні. До синіх черевиків не підходили ні ті, ні інші.
– Дайте шнурки мені, білі, – уточнила Наталя і поклала на прилавок гроші.
– Дайте шнурки мені, білі, – уточнила Наталя і поклала на прилавок гроші.
Виймала з першого черевика шнурок Наталя довго. Вона примовляла і примовляла ті самі слова, що чула від матері. Над другим черевиком теж довго сиділа. Коли вдягала шнурки, навіть заплющила очі, щоб вкласти у вимовлені слова всю свою енергію, все своє бажання повернути чоловіка.
– Наталко, Наталко, – покликав чоловік її вранці. – Це чого? Чому білі?
– Інших не було, привезуть у магазин, поміняю.
– А від старих не можна було вставити?
– Не можна. Старі тільки мої, короткі.
– Гаразд. Начебто нічого. Та й не бачать сильно в машині.
– Звісно, бувай, до вечора, – Наташа не обертаючись, махнула рукою чоловікові, збираючи посуд зі столу.
Чоловік вийшов, а вона без сил сіла на табуретку. Немов усі соки з неї вичавили в одну секунду. Сергій поїхав, а Наташа так і продовжувала сидіти.
– Господиня, вдома? – вона навіть не чула, як гість стукав у двері.
– Ой, Павле Петровичу, здрастуйте, задумалася я, не чула, що ви увійшли.
– Не встиг Сергія застати, поїхав уже?
– Поїхав, хвилин десять як.
– Шкода. Мені в п’ятницю в місто їхати, хотів доручення йому дати.
– Ой, Павле Петровичу, – Наташа зніяковіла, опустила погляд. – А до п’ятниці в перукарні нікого не буде.
– А що, обріс уже? – він запустив п’ятірню в густу шевелюру.
– Так. Треба б укоротити. У місто ж. Хочете, я поправлю?
– Не зайнята?
– Ні-ні-ні, – махнула вона рукою і відсунула шторку.
– О, а я вже думав, поїдемо в перукарню.
– Рідні, та знайомих у мене багато, часто просять підстригти, ось, знайшла вихід з положення.
– Ну й копійка є своя, – додав голова.
– Є, я не приховую, що стрижу за гроші.
– Я не зі злістю, а по-доброму.
– Я не образилася, Павле Петровичу, ви розташовуйтеся.
Наталя закутала голову накидкою і взялася за справу. Ножиці весело клацали в повітрі, гребінець встигав за ними. Лише зрідка Наталя поглядала в дзеркало і, упевнившись, що все гаразд, знову клацала ножицями.
– Як дружина із сином поживають? – раптом запитала вона, і чоловік на стільці випростався від несподіванки.
– Як дружина із сином поживають? – раптом запитала вона, і чоловік на стільці випростався від несподіванки.
Для Наталії це запитання було рядовим, вона часто розмовляла з клієнтами й уважно слухала їхні розповіді.
– Синок добре. Читає вже побіжно, Олена його вчить рахунку. Втомлюється тільки, зошити ці, хай їм грець.
– Професія в неї така, що треба не тільки фізичну, а й душевну силу мати. А вдома прання, прибирання…
– Якби ж. Мати моя приходить, допомагає. Олена ні до чого цього не торкається.
Наташа навіть стригти перестала.
– Так. А останнім часом так втомлюється, що й мене з сином не помічає. Я їй скажу що, а вона – “а” і перепитує.
Наташа не очікувала такого повороту розмови. Не думала вона, що сам голова з нею відверто з нею говоритиме.
– А ви її на канікулах у театр звозите. Олена, напевно, любить театр?
– Дуже, – натхнений ідеєю чоловік усміхнувся.
– Я ось у театрі один раз була, маленькою, мені теж театр сподобався. Для жінки, Павле Петровичу, увага важлива. Тоді вона і про турботи забуде, і, що втомилася, не скаже.
– Спасибі за стрижку, Наташо, а за пораду – окрема моя подяка. У п’ятницю ж і куплю квитки.
Наташа гостя проводила, у вікно лише глянула: “І чого цій Олені треба. Такий чоловік!”
Наталя та Олена були одного віку. На сім років молодші за Павла Петровича. Наташі голова подобався. Видатний чоловік, але зайнятий. А до чужого в неї була тільки одна відповідь – ні.
Через місяць Павло Петрович прийшов в обідню перерву в перукарню і вручив Наталі коробку дорогих і смачних цукерок.
– Дякую, але з якої нагоди?
– Це за пораду! Доречною виявилася. Олені і вистава сподобалася, і те, що я увагу проявив.
– Ось бачите, Павло Петрович, увагу.
З цього дня став голова до Наталі частіше заглядати. Усе ж, могла вона розмову підтримати, не маючи вищої освіти, бо бачила в людині особистість, могла зрозуміти, що цікаво їй. Досвід, здобутий на роботі, давався взнаки.
А через місяць прийшов Павло Петрович до Наталі додому і довго стояв біля порога.
– Підстригти? – запитала вона.
Але голова замотав головою.
– Давайте за стіл, – Наташа зрозуміла, що розмова в чоловіка до неї.
– Чай, ось, будь ласка, – задумливо промовила вона, поставила на стіл розетку з варенням, пряники й сушки в глибокій тарілці з хвилястими краями.
– Я ось тут… Погода сьогодні не дуже.
– Не дуже, похмуро і волого після вчорашнього дощу.
– До школи сьогодні… Сина на наступний рік до школи не хочемо… не хочу віддавати, рано ще.
– Сім у липні, не рано, – замотала головою Наталя.
Ще двічі Павло Петрович намагався почати розмову, але все перескакував на іншу тему.
А потім раптом запитав у лоб.
– Наталю, а ти Сергія любиш?
– Звичайно, Павло Петрович. А чому ви запитуєте?
– Зрадив він тебе, Наташо, та й мене. І дружина моя мене зрадила, – випалив він і закрив руками голову.
– Зрадив він тебе, Наташо, та й мене. І дружина моя мене зрадила, – випалив він і закрив руками голову.
– Як? – не втрималася вона скрикнувши.
– А так. У мене ключ запасний від її класної кімнати є. У них учора ввечері була нарада, я й заїхав забрати її додому. Щодня ж із повними сумками ходить. Сергія твого раніше відпустив. Приходжу, нарада начебто ще триває. Піднявся на другий поверх і відчинив двері своїм ключем. А там Сергій із… Оленою. Бачив я все, Наташо.
– А-а-а-а-а, – заголосила вона, схопившись із табуретки. – Що ж робити?
Наталя вчора дуже здивувалася, коли Сергій приїхав, сказав, що в матері залишиться ночувати, так треба, і відразу поїхав. Приставати не стала, а виявляється, он воно що.
– Виходить, не дарма люди говорили, а я не вірила.
– Я теж не вірив, поки сам не побачив. Ти, Наталю, як знаєш. А я на розлучення після вихідних подам. Мені такої дружини і її любові не потрібно.
Розвели голову з дружиною і Наталю з Сергієм в один день. Сергій в очі Наташі дивився відкрито і не відчувалося в погляді провини. Кілька разів сказав: “Ех, ти”. Наташа не ревіла, дивилася прямо, все більше повз колишнього чоловіка. Навіть не поговорили віч-на-віч, не довелося, так і залишився він жити в матері, повернувся в рідний дім.
Павло Петрович Наталю до будинку зголосився підвезти.
– Ось, Наталю, – голова простягнув їй хустку. Красиву, візерунчасту, яка так добре відтіняла колір її очей. – Давно хотів подарувати, але випадку не було, що люди подумають. А зараз вільна ти, можу й побалувати.
Сенс слів у той момент вона не зрозуміла. Подарунок прийняла, розмірковуючи про своє.
І став Павло Петрович заглядати до Наталі все частіше й частіше, та й вона не проти була, але нічого серйозного не дозволяла. Втрутилася мати Наташі.
– Такого хлопця на старого проміняла. Чи обпоїв він тебе чимось? Це ж немислимо, третя, та знову дівчина у голови.
– Мамо, ти чого? Я нікого не міняла, ти забуваєш, це Сергій мені зрадив!
– Сергій. Ти сама це бачила? Чи знову сусідка підказала?
– Яка сусідка? Сам Павло Петрович їх застукав.
– Ну не знаю… З першою дружиною наш голова так само розлучився. Вона ні з того, ні з сього речі зібрала і поїхала, він потім усім розповідав, що він сам усе бачив. Тільки мужик, з яким його дружину застукали, відпирався, не було нічого стверджував. І так, зніми ти цю хустку стару, ти в ній як бабуся.
Наташа сама не помічала, що носила цю хустку вже постійно і нічого навколо не помічала.
– Дай сюди, – мати почала знімати з дочки хустку, а та ні в яку: “Моя, Павло Петрович подарував”.
– Дай сюди, – мати почала знімати з доньки хустку, а та ні в яку: “Моя, Павло Петрович подарував”.
– Ще подарує, а мені курчат укривати нічим. – Мати тягнула за хустку і вмовляла доньку. Як вдалося забрати, сама не знала, але тут же сховала, а потім спалила. Подумалося, що зачарував її доньку цей голова. Наговорив на хустку, от і ледве біда не сталася.
Того ж вечора до Наталі прийшов Сергій. Деякі речі забрати потрібно було. Сергій дістав із шафи дві нові сорочки, костюм поклав на диван і став шукати черевики.
– Наталко, Наталко, а пам’ятаєш, черевики у мене сині були, під цей костюм, ти ще мені до них білі шнурки купила.
Наташа, яка спостерігала за цим, з єхидством сказала.
– На Олені одружитися зібрався, костюм береш?
– З чого це? До Вітьки на випускний піду. До чого тут якась Олена?
– Як причому? А чи не зі своєю дружиною тебе голова застукав?
– Че-го? – Сергій кинув на диван костюм і впритул підійшов до колишньої дружини. – Хто з ким застукав? Чи не ти шури-мури з головою крутила, поки я працював. Мені розповідали, я на роботу, а він приїжджав. Він мене відправив забрати свою дружину зі школи, а сам слідом приїхав, став дверима стукати, і заявив, що ви кохаєте одне одного і скоро одружитеся, тому краще розлучитися мирно.
Наташа немов рибка почала ловити повітря ротом.
– Неправда! – закричала Наталя.
– Ось і я кажу неправда! – відповів Сергій. – Та я, та я тобі ніколи, ні з ким! Як ти могла таке навіть подумати?!
– Ось і я кажу неправда! – відповів Сергій. – Та я, та я тобі ніколи, ні з ким! Як ти могла таке навіть подумати?!
Ось і прийшов час поговорити. Сіли один навпроти одного і виговорилися.
Голова прийшов до Наталі додому з букетом і квитками в театр через годину після колишнього чоловіка.
– Виходь за мене, Наташо. До душі ти мені, люблю.
Наталя подивилася на усміхненого Павла Петровича і сама собі здивувалася. Як могла вона приймати його залицяння, як могла вірити?
Вона встала, посміхнулася, простягнула руку до букета. Тут уже голова видихнув і навіть розслабився, а даремно. Наталя взяла букет у руку і почала ним шмагати Павла Петровича. Намагалася бити по обличчю і примовляла.
– Це за обман! За Сергійка! За Олену! І за мене! Ненавиджу!
Павло Петрович, нарешті, усвідомив, що сталося, відступив і швидко вийшов із дому.
Сергій прийшов до Наталі через тиждень. Увійшов, сів за стіл, поклав звично долоні на коліна. Так він чекав, коли дружина накриє на стіл.
– Чай будеш?
– Буду.
Вона почала діставати чашки, як раптом застигла на місці. Біля порога стояли сині черевики з білими шнурками. Наталя подивилася на Сергія. Виходить, він у цих черевиках прийшов. Наталя стала гнати від себе погані думки. Боялася, що приворот подіяв.
Вона поставила чашки на стіл, відійшла до дверей і почала акуратно виймати білі шнурки з його черевиків.
– Так, де ж ти встиг черевики подряпати? – ніби випадково запитала вона.
– Та я ж уже розповідав, – відповів він, злегка зам’явшись.
– Це було неправдою. А тепер скажи чесно, де все-таки зачепив?
– Гей, а ти що, шнурки витягуєш? – він відповів запитанням на запитання.
– Я якраз давно купила тобі запасні, все руки не доходили поміняти.
– Та мені й ці подобаються, – знизав плечима він.
– Ні вже, ти ж на випускний підеш.
– А ти хіба не зі мною? – здивувався Сергій, відпиваючи чай. – Я ж сказав братові, що прийду з тобою.
Наталя ледь стримала радісну посмішку, скочуючи шнурки в невеликий клубок.
– Знаєш, я купив тобі сукню того дня, коли подряпав черевик, – зізнався він. – Ти пам’ятаєш, ту саму в магазині, яка нам обом сподобалася? На день народження хотів подарувати.
– Звісно, пам’ятаю, – вона сіла навпроти нього і сперлася підборіддям на руку, дивлячись із теплом. – Вибач мені за все. Пам’ятай, це твій дім, Сергію, тут ти завжди будеш потрібен.
