Сьогодні він піде з речами від дружини Люби до Марини. Новий рік – нове життя. А з сином, із Ромкою, він зустрічатиметься. Діма вважав, що батьком був хорошим. Змінив професію заради сім’ї. Був викладачем – став керівником у торговельній компанії. Звісно, контингент у цих сферах різнився. В інституті не було таких… Марін. Обертистих, хватких. Красивих…Тури для сімейної відпустки
– Чесно? – запитала Марина, заглядаючи Дімі просто в очі.
Він кивнув. Вони сиділи в її машині. Це була не перша розмова на тему “Ну коли ж?” Діма сам був винен. Він сказав слова, які не потрібно було говорити. Діма сказав Марині “люблю”. Не просто так – ні, він справді закохався. Удома з дружиною були нескінченні скандали. Через усе. Здебільшого, через погано налагоджений побут. Діма і справді мало що робив удома. Мало часу проводив із сім’єю. Він тільки почав заробляти якісь гроші і тут зустрів Марину. Коханка – задоволення не з дешевих. Діма часто намагався замислитися, що почалося першим: скандали вдома чи його зв’язок із Мариною. Намагався згадати, але щось постійно відволікало. То робота. То дружина зі скандалом. То Марина зі своїми поцілунками. Ось і зараз…
Марина потягнулася через торпеду і поцілувала Діму. Посміхнулася Дімі й сказала.
– Я тоді й їхати не буду. Я тебе тут почекаю.
– Добре.
Ну, раз вирішили, так і вирішили. Сьогодні він піде з речами від дружини Люби до Марини. Новий рік – нове життя. А із сином, із Ромкою, він зустрічатиметься. Діма вважав, що батьком був хорошим. Змінив професію заради сім’ї. Був викладачем – став керівником у торговельній компанії. Звісно, контингент у цих сферах різнився. В інституті не було таких… Марін. Обертистих, хватких. Красивих…Тури для сімейної відпустки
Діма пройшов востаннє додому стежкою від парковки до під’їзду. Піднявся сходами на третій поверх. Увійшов до квартири. Потоптався в коридорі – вдома було темно. Кудись вони пішли напередодні свята. Куди ж? Може, в гості до тещі. Любка там знову скаржитися на нього буде, щоб теща вплинула на зятя. Ні, правильно він вирішив іти.
На вішалці висіла куртка дружини. Значить, пішла в шубі. Шуба була недорога і штучна, але красива. Була схожа на натуральну. Навчилися ж робити, собаки! Любі шуба подобалася, вона все дякувала за неї Дімі. Щось згадалося… він відігнав від себе ці думки. Вирішив, значить вирішив.
Діма зняв пуховик і пройшов до кімнати. У вітальні були розкидані Ромчині машинки. Валявся незібраний конструктор – син щось говорив. Здається, що не може приєднати одну деталь.
На столі стояв недопитий чай. Домашню сукню дружини було недбало кинуто на диван. Діма рішуче пройшов далі, до спальні.
Валіза лежала на шафі. Діма дістав її і почав складати свої речі. Рішуче й упевнено. Внизу чекає жінка його життя, все вже обговорено не раз. А Любі… Любі він просто напише записку. Ще однієї сварки Діма просто не переживе.
Він почав зачиняти дверцята старенької шафи. І тут праві дверцята зірвалися з верхньої петлі.
– Ого! – насупився Діма.
Він похитав двері і зрозумів, що так їх навряд чи можна залишити. Адже вони можуть упасти Любі на ногу, покалічити. А то, не дай Боже, на Ромку звалиться. Він же ще маленький, лізе скрізь.
Діма сходив у коридор за інструментами. Перебрав шурупи в банці, увімкнув шуруповерт. Прикрутив дверцята на місце. Відмінно! Діма похитав дверцята туди-сюди. Трималися як новенькі! Відчуття інструменту в руках Дімі сподобалося. Він пройшовся квартирою – хіба мало. Можливо, ще щось відвалюється.
Згадав, що давно обіцяв Любі повісити картину. Вона сиротливо стояла біля стіни, а планувалося, що має висіти над столом. Діма знайшов відповідний шуруп. Взяв дюбель, просвердлив дірку в стіні. Вставив туди дюбель, вкрутив шуруп. Усе ідеально вийшло. Діма повісив картину. І тут побачив, що на ній. Там мела хуртовина, йшла жінка і вела за руку дитину. Удвох. Третьої людини на картині не було. Не було чоловіка, який би тримав у своїй руці другу ручку дитини. Який розумник це намалював? Дружина працювала в галереї, у мистецтві вона розбиралася. Діма скривився, як від зубного болю, і відвернувся від сумної зимової картини.
Телефон свій Діма залишив у пуховику. У внутрішній кишені завібрував телефон – звук Діма вимкнув. “Марина, склад” – світилося на екрані навіть крізь підкладку. Він не чув телефон. Він ходив кімнатою в роздумах. Раптом закралася підозра, що Діма щось робить не так. Неправильно.
У машині біля під’їзду Марина вже почала нервувати. У якій квартирі живе Діма, вона не знала. Але щось довго він свої речі там збирає. Марина вирішила зателефонувати. Гудки йшли, але абонент відповідати не поспішав. Марина кусала губу. Ставало прохолодно. Вона завела мотор, увімкнула обігрів. Гаразд, почекає ще… вона цього дня півроку чекала.
Діма пройшовся з шуруповертом по всій квартирі, підкрутив дверцята шаф, підтягнув шурупи в петлях міжкімнатних дверей. Де ж Люба з Ромкою? Ну невже правда знову матусі своїй скаржиться на нього? Дружина, теж мені! Жодної одностайності з власним чоловіком.
Діма поклацав вимикачами в усіх приміщеннях. У кухні перегоріла лампа в стелі. Одна з восьми. Він купував, точно пам’ятав, що купував нову. Діма знайшов у шухляді лампу і вкрутив замість перегорілої. Кухня відразу стала якоюсь більш затишною, чи що. Може, чаю попити?
Він пішов мити руки. Мив і дивився на три щітки в склянці. Треба щітку свою забрати. Чи вже нову купити? Мучившись цими думками, він витер дзеркало над раковиною. Щось вода погано проходить… Діма знайшов вантуз за унітазом і пробив заодно вже й раковину. Порядок!
Потім навіщось почистив її. Раковину. Сипнув порошку і пройшовся губкою. Люба вічно забувала про ці дрібниці. Підлогу мила та пил витирала. А дзеркала? А раковини?
Щітку вирішив не брати. Що таке щітка? Нову купити, та й усе. Новий рік, нове життя. Нова щітка.
Він проходив із ванної на кухню коридором, але так був зайнятий своїми думками, що знову не почув вібрацію телефону в кишені куртки. Марина продовжувала надзвонювати. Телефон звивався в кишені, вимагаючи, щоб його дістали. Ніхто не поспішав йому на допомогу. Доводилося розриватися даремно.
Марина, не додзвонившись укотре, психанула. Вона кинула телефон у заглиблення на торпеді і здала назад, збираючись розвернутися і покинути чужий двір. Що вона, справді, наймалася тут чекати його годинами? Ну, видний мужик, так. Подобається їй. І в ліжку в них усе чудово. Та й узагалі, тридцять років. Заміж пора виходити. Марина різко натиснула на гальмо. Повернулася на місце. Черга з наречених за нею щось не стояла. А цей – інтелігентний. Розумний. Уважний. Турботливий. Почекає ще трохи, мабуть. Марина знову набрала номер Дмитра. Нічого… тільки тужливі розмірені гудки.
Діма втомився трохи, поки приводив квартиру до ладу. Він дістав воду з холодильника, попив. Оцінив вміст холодильника. Стало якось сумно. Свято ж скоро! А в них там яйця та капуста. Діма пішов у коридор і одягнувся. Спустився вниз. Виглянув, як злодій, із під’їзду. Марина сиділа в машині зі світлом. Щось там друкувала в телефоні. Його не помітила. Діма кенгуриними стрибками втік за будинок. У кишені куртки пролунало коротке “З-з”. А! Маринка пише йому, напевно. А навіщо? Ось прийде він, вона все йому й скаже. Хоча, треба її якось заспокоїти. Діма швидко написав повідомлення: “Не хвилюйся! Скоро буду”. Відправив.
У магазині Діма затарив повний віз. Черги не було. Що таке? Усі вже все купили? Він розплатився і побіг у бік будинку. Назад у під’їзд Дімі теж вдалося пробратися непоміченим. Удома він вивантажив усе в холодильник і посміхнувся. Ну ось! Казав же, що він хороший батько.
Поки завантажував їжу в холодильник, сімейна фотка на дверцятах, прикріплена на магніт, покосилася. Діма поправив знімок. Вони на фото посміхалися всі. Ромка обіймав маму й тата за шиї. Такий темноволосий, кароокий, радісний. Щасливий хлопчик. Правильно Діма вирішив піти. Якщо вони з Любою продовжать сваритися, Ромка скоро перестане бути таким щасливим.
Марина отримала повідомлення. Посміхнулася. Відкинулася на сидіння, заплющила очі. Увімкнула музику голосніше.
Перед тим, як піти в магазин, Діма запустив прання. Зараз він вирішив заодно пропилососити. Поки пилососив – прання закінчилося. Діма розвісив білизну. Наостанок ще поміняв прокладку в кухонному крані. І деталь конструктора, яку Ромка не міг прикріпити сам, Діма теж приладнав. Ну, все. Що міг – зробив. Час і йти. Він узяв валізу, виніс у коридор. Рішуче одягнувся і взувся. Узяв валізу. Пора!
Діма грюкнув себе по лобі й поставив валізу на підлогу. Витягнув гаманець із кишені. Дістав усю готівку. Поклав на тумбу в коридорі. Ну тепер точно все. Він вийшов у під’їзд. Зачинив квартиру на ключ. Спустився. Ліфт знову чекати не став – пішов сходами.
Люба з Ромою поверталися з магазину. Вони піднімалися в ліфті. А Діма вийшов на вулицю з валізою і виявив, що Марині набридло сидіти в машині. Вона чекала на вулиці, підстрибуючи від холоду. Побачила Діму з валізою і посміхнулася. Махнула йому рукою. І тут він, несподівано для себе, позадкував. Під’їзні двері ще не зачинилися. Діма заскочив назад і потягнув їх на себе, долаючи опір доводчика. Що він творить, Господи?! Куди зібрався?
Марина сторопіла. Вона рвонула в машину, схопила стільниковий і зателефонувала Дімі. Знову гудки… знову ніхто не зняв слухавки. Ну ось. Рибка зірвалася з гачка. І що вона знову зробила не так? Передавила? Марина сіла за кермо, завела мотор і поїхала. Було прикро. І шкода часу, витраченого на безперспективні стосунки. І свято незрозуміло з ким тепер зустрічати…
Діма відчинив двері й побачив, що у квартирі горить світло. Він швидко втиснув валізу на антресолі. Схопив гроші, що лежали в коридорі, сунув у кишеню. Фу-ух… начебто більше ніде не наслідив.
– Дім, ти? – крикнула Люба з кухні. – Я готую вечерю!
– Я, я, – пробурмотів він, роззуваючись.
– Тату! – Ромка прибіг у коридор. – Спасибі, що приробив маківку!
– Верхівку! – машинально поправив Діма.
Хто взагалі придумав ялинки-конструктори? Ще й такі, у яких верхівка не кріпиться дитячими ручками.
Цікаво, Люба помітить, що Діма доклав чоловічу руку до побуту? Нарешті… доклав нарешті, в сенсі. Він пройшов на кухню.
– Де ви були? – запитав.
Дружина повернулася до нього від плити.
– Ми купували подарунки. Тобі під ялинку покладемо 31 числа. Ти хочеш подарунок під ялинкою, Дім?
– Під якою? Конструктор Ромкін, яка?
– Во-во! – сказала Люба.
І багатозначно подивилася на нього. Діма ляснув себе по лобі й пішов взуватися.
– Та не ходи вже. Пізно. Завтра купиш ялинку. Зараз вечеряти будемо.
– Добре. За п’ять хвилин прийду.
Діма швидко проніс валізу в спальню і швидко розібрав. Фу-ух. Ну ось, здається, все встиг. І що на нього взагалі найшло? Треба зав’язувати ці походи наліво. Діма не хотів втрачати свою сім’ю. Сьогодні він точно це зрозумів.
