– Альоша! Ти це бачив?! Як це розуміти? Заздалегідь попередити не можна було?
– Іду. Ну що там ще сталося? – сорокарічний чоловік роззувся і з сумками зайшов на кухню.
Вони щойно прийшли з магазину. Дружина стояла біля столу і тримала в руках записку.
Там чорним по білому було написано: “Дорогі мої. Поїхала провідати подругу. Наскільки, ще не вирішила. Не турбуйтеся. Буду сама вам іноді дзвонити. Бабуся”.
– Катрусю, так це ж добре! Ти завжди говорила, що мама плутається в тебе під ногами. Тепер ніхто не буде заважати тобі на кухні.
– У мене через два тижні вечірка з приводу призначення на нову посаду! Я думала, Галина Павлівна все приготує! Тепер що робити?
– Не хвилюйся, скажи гостям, що, мовляв, удома в нас затісно, ти запрошуєш усіх у ресторан!
– Це ж скільки викласти доведеться? Я запросила чотирнадцять осіб, плюс ми з тобою!
– Ну і що? Тебе ж не щодня підвищують!
Увечері прийшли із секції дванадцятирічні близнюки Іра і Стьопа, і сім’я сіла вечеряти.
– Діти, – діловито сказав Олексій, – А в мене для вас гарна новина. Бабуся поїхала в гості, здається надовго. Хтось із вас може оселитися в її кімнаті. Хто хоче?
– Нехай Степка йде, – сказала донька, – Мені бабусина кімната не подобається, дуже маленька.
– А мені все одно де жити. Тільки я своє ліжко перетягу з собою. На бабусиному дивані спати неможливо. Його взагалі давно пора викинути.
– Та годі тобі! – покосився на нього батько. – Його хоч і купили, коли мені було десять років, але він ще дуже навіть нічого.
– А ти пробував на ньому лежати? Без ліжка не буду переїжджати! – рішуче заявив Степан.
…Весь наступний день Катерина на роботі просиділа за комп’ютером, проклинаючи все на світі. Вона вибирала відповідний ресторан. Скрізь було дуже дорого.
Ще через два тижні пройшла вечірка. Якби не сума, з якою довелося розлучитися, подружжя залишилося б задоволеним. Втомлені, вони повернулися з ресторану додому.
– Мамо, у нас завтра батьківські збори. Вчителька сказала, обов’язково бути! – просто біля порога “обрадувала” її донька.
– Олексію, сходи, будь ласка, у мене зовсім немає часу.
– Катрусю, у мене не вийде, ти ж знаєш, я домовився завтра машину в автосервіс відвезти. Так що, давай сама!
– Треба ж, як невчасно Галина Павлівна надумала по гостях роз’їжджати. Ще одну проблему на нас повісила!
– Мамо, у мене ґудзик на куртці відірвався, пришиєш? – підійшов до матері Стьопа.
– Взагалі-то у вашому віці вже давно пора самим ґудзики пришивати! – сердито сказала втомлена Катерина.
Вона взяла куртку і пришила ґудзик, що відірвався. Навела порядок на кухні. Подивилася на будильник: година ночі.
– Мамо, що в нас на сніданок? – запитала вранці Іра, поцілувавши невиспану матір, яка сиділа за столом із чашкою кави.
– Дістань ковбасу з холодильника!
– Мамо, я хочу оладки або омлет, – попросила донька.
– Я сказала, залізь у холодильник і дістань ковбасу!!!
– А я вчора доїв усю ковбасу, – натягаючи футболку, задоволено вимовив Стьопа, який з’явився в дверях кухні. – Супу було на денці, я його Ірці залишив, собі бутербродів наробив!
– Добре, – зібралася із силами Катерина, – зараз зроблю вам омлет! Іро, після школи зайдеш у магазин, купиш вівсяні пластівці швидкого приготування в пачці, самі зварите собі кашу.
– Добре, мамо.
– Катрусю, – зав’язуючи на ходу краватку, на кухню зайшов Олексій, – Май на увазі, сьогодні я надів останню чисту сорочку!
– Альоша! Ти можеш сам закинути свої сорочки в пралку?!
– Добре, – з подивом подивився на дружину чоловік, – Тебе хтось уже засмутив?
– Галина Павлівна не дзвонила тобі? – тихо запитала дружина.
– Ні. Та нехай відпочиває на здоров’я! Правда, діти?
– А я скучила за бабусею, – зізналася Іра.
– Тату, а на чому бабуся спатиме, коли повернеться, ти ж її диван викинув? – запитав Стьопа.
– От коли повернеться, тоді й поговоримо!
…У Катерини видався важкий робочий день. Сил іти на збори до школи не було. Та й відвикла вона від зборів. На них зазвичай ходила свекруха.
Вона вже підходила до будинку, коли побачила літню сусідку.
– Добрий вечір, Тетяно Петрівно.
Старенька гордо підняла голову і відвернулася від неї.
Вдома Катя насмажила магазинних котлет і відварила вермішель. На більше просто не було сил. Сім’я сиділа за столом, коли Олексій сказав.
– Катрусю, ти ось скаржилася, що моя мама з розуму… – він подивився на дітей, – Що моя мама стала повільною, а це, скажу тобі, не найстрашніше.
– Що ти маєш на увазі?
– Сьогодні вранці йду на роботу, назустріч Тетяна Петрівна. Я з нею вітаюся, а вона від мене так гордо відвертається. Ось це вже проблема, коли своїх сусідів не впізнають!
– У нашої бабусі все гаразд із головою, – несподівано долучився до розмови Стьопа. – І Тетяна Петрівна нормальна, я з нею сьогодні вітався, ми з нею навіть поговорили.
– Про що? – запитала мати.
– Вона питала, де бабуся, я сказав, що до подруги поїхала в гості.
Коли діти пішли з кухні, Катя сказала чоловікові.
– Але ж Тетяна Петрівна і зі мною не вітається!
– Дивно, – здивувався Олексій, – З чого б це? Ми начебто нічого поганого її сім’ї не зробили.
– Завтра спробую дізнатися.
Коли наступного ранку Катя вийшла з дому, біля сусіднього під’їзду побачила знайому бабусю, яка сиділа на лавці. Вирішила поговорити з нею про Тетяну Петрівну. Але тільки-но старенька зрозуміла, що Катя прямує до неї, як підхопилася і поквапилася подалі від під’їзду.
Жінка рішуче розвернулася і піднялася до квартири Тетяни Петрівни. Вона хотіла зрозуміти, що відбувається. Двері відчинила сама господиня.
– Тетяно Петрівно, мені потрібно з вами поговорити! Ми з вами сусіди, і мені дуже неприємно, що ви з нами не вітаєтеся. Ми вас образили?
– Ні!
– Так у чому ж справа? Поясніть!
– Де Галина Павлівна?
– Поїхала в гості до подруги!
– А як звуть подругу?
– Не знаю…
– Зате я знаю! – підвищила голос Тетяна Петрівна, – “Її” звати будинок для престарілих!
– Що ви несете!
– Сама бачила! Їздила туди відвідувати свою подругу. Вона дитбудинківська, у неї нікого немає, сама туди на старості років напросилася. І вашу Галину Павлівну там побачила!
– Чесне слово! Ми її туди не здавали! – розгубилася Катерина.
– Не здавали? Значить вона сама втекла. Та як вона у вас жила!? Вона ж у вас як домробітниця, усе на ній! А скажи мені, коли вона на відпочинок їздила?
– Не пам’ятаю.
– Зате ти з чоловіком щороку то в Сочі, то за кордон! Правда?
– Ми багато працюємо, втомлюємося, – промямлила Катя.
– А на дивані я в неї один раз посиділа, – войовничо продовжувала старенька, – Так більше й не захотіла до неї в гості ходити!
– Вона ніколи не скаржилася на диван, – винувато сказала Катя.
– А о першій годині ночі минулої зими де вона була, коли ти свій день народження відзначала? На дитячому майданчику сиділа! Добре, що я попити встала і у вікно визирнула, а то вона до ранку б замерзла.
Я доньку розбудила, за нею послала, вона й каже, що ви попросили її не заважати, мовляв, гості всі молоді, ніяковіти будуть. У нас ночувала!
– Ми не думали, що вона на дитячий майданчик піде, – голос Катерини звучав дедалі тихіше.
– А що ти їй на восьме березня подарувала, пам’ятаєш? Кухонні рушники! А вона хапається, радіє, не розуміє, що це насмішка! Усе, не хочу більше з тобою розмовляти!
– Тетяно Петрівно, але ми справді її не відправляли до будинку для літніх людей. Повірте!
– Вірю! Дуже навіть вірю! Вона вам удома потрібна, щоб роботу за вас робила! А як усе переробить, добре б її куди-небудь сплавити до наступного дня! Адже так?
Катерина опустила очі.
– І не соромно? З її власного будинку – і сплавити! Ви ж у її квартирі живете! Усе, сил моїх немає дивитися на тебе!
Старенька зачинила двері. Катерина без сил притулилася до стіни, заплющивши очі. Тут же натиснула кнопку дзвінка.
– Чого треба?! – розбурхана старенька ніяк не могла заспокоїтися.
– Тетяно Петрівно, дайте мені адресу цього будинку престарілих.
– Село Куликове, там запитаєш!
Катерина зателефонувала на роботу і відпросилася. Потім набрала чоловіка.
– У тебе машина на ходу?
– Не знаю.
– Неважливо! Візьмемо таксі. Швидко додому!
– Що сталося? – плутана нервова мова дружини налякала Олексія.
– Я сказала швидко!
– Їду, зараз буду.
До приїзду чоловіка Катя трохи заспокоїлася. Вона розповіла йому, що його мати зараз у будинку для літніх людей і її потрібно забрати. За кілька годин вони дісталися до потрібного села, на краю якого був будинок для літніх людей.
Увійшовши на територію, побачили групу літніх жінок, які сиділи на лавочці. Підійшли.
– Альоша?
Олексій не відразу впізнав свою матір. Вона покращала і помолодшала, очі ласкаво дивилися на сина і невістку.
– Ви приїхали відвідати мене? Даремно турбуєтеся, мабуть, справ повно. Ходімо до мене в кімнату.
Галина Павлівна жила ще з двома жінками. Зараз вони були на прогулянці. Кімнатка була невеликою, але затишною.
– Сідайте, – запросила господиня.
– Мамо, ми приїхали по тебе, збирайся, – сказав син.
– Ні, діточки, до вас я не повернуся. Я ж розуміла, що заважаю вам. І кімнату займаю, одна живу, як бариня. І під ногами вічно плутаюся, особливо на кухні… Подумала я, що вам без мене краще буде. Ось і приїхала сюди.
– Галино Павлівно, повертайтеся. Літо ще не скінчилося, виберете собі гарну путівку, з’їздіть у санаторій. Ми за все заплатимо.
– Спасибі, мої хороші, та тільки я ж тут своє кохання зустріла. Сашеньку. Він тут лікарем працює. Збирається восени на пенсію йти, заведе мене до себе в місто. Ми вирішили одружитися. Адже мені тільки сімдесят… Тож, мої хороші, їдьте до діток!
…Їхали назад Катя й Олексій, несолоно хлібавши, і дивувалися. Де це бачено, щоб людина в сімдесят років такі вчинки робила. З дому втекла, сім’ю кинула. Та ще й закохалася. Дивні справи твої, Господи…
