– Мамо, я щось не зрозуміла, а який ще спадкоємець може бути на татову квартиру, якщо в нього, крім нас із тобою, нікого немає? – Марина подивилася на фото, де вони були втрьох біля озера за містом.
Мама тато і вона, ну як же це було здорово.
Адже зовсім недавно їй навіть на думку не спадало, що тата може не бути, і раптом таке, в одну мить його не стало. Він був на роботі, до цього вони разом будували плани на вихідні, але тромб відірвався і все, все все все закінчилося…
– І взагалі, мамо, я не хочу зараз говорити про квартиру і про якусь спадщину, ми щойно тата поховали, та й звідки взагалі він узявся, ця людина? Хто він? – Марина знову була вся в сльозах, вона так звикла, що поруч завжди є улюблений татко!
З ним було добре і надійно, а тепер вони з мамою залишилися удвох.
Марина глянула на маму і сльози витерла.
Тато б не схвалив, що вона так розкисла, адже вона тепер єдина підтримка для мами. Мама завжди мала дуже молодий вигляд, а тепер разом постаріла, плечі опущені, губи тремтять, куточки губ опущені вниз. Та й в очах застиг біль і німе запитання – ну чому таке з нами сталося?
– Хто він? Марино, а ти хіба не помітила на похороні тата молодого чоловіка, він осторонь від усіх стояв?
– Ну так, я ще подумала, що його не знаю, напевно він із роботи татової, а що? Це був він? Так він хто, мамо? Ти щось від мене приховуєш?
Світлана Сергіївна важко зітхнула, – Мариночко, ми з татом про це дізналися, коли тобі п’ять років було, маленька ти ще була. Вирішили потім тобі розповісти, та тато так і не зібрався. Боявся зруйнувати щастя нашої сім’ї, не знав, як ти відреагуєш. Адже ти завжди була його єдиною і найулюбленішою Марішкою…
– Мамо, ти мене лякаєш, тато тебе зрадив? Не може бути, мамо. Не темни, краще розкажи, в чому справа, якщо вже почала, – обірвала Марина маму, – Інакше своїми передмовами ти точно в мені зруйнуєш віру у ваше з татом кохання і нашу дружню сім’ю!
– Мамо, ти мене лякаєш, тато тобі зрадив? Не може бути, мамо. Не темни, краще розкажи, в чому справа, якщо вже почала, – обірвала Марина маму, – Інакше своїми передмовами ти точно в мені зруйнуєш віру у ваше з татом кохання і нашу дружну сім’ю!
– Вибач, ти маєш рацію, тато мені не зраджував, просто це був його перший шлюб. До мене він був одружений на своїй однокласниці Інні. Вони одружилися одразу після закінчення школи. Незважаючи на те, що її батьки були проти, хотіли всьому світу щось довести. Але перша закоханість швидко минула. Інна була розпещена, вона звикла, що їй купують усе, що заманеться. А Віктор не зміг їй тоді таке життя забезпечити. І коли батька Інни перевели працювати в інше місто, вона просто з батьками втекла від цих труднощів і від нашого тата. І подала на розлучення.
– І до чого це все?
– Тато не хотів, щоб ти знала, що в нього була інша сім’я. І коли ми одружилися, він мене просив не згадувати про його помилку молодості.
– Та хіба це сім’я, мамо? Дитячий садок якийсь, – усміхнулася Марина, – У них же дітей не було.
– Ось і тато наш так думав. Але через кілька років, коли він уже став працювати лікарем у нашій поліклініці, вони з Інною випадково зустрілися.
Тобі тоді було п’ять, а поруч з Інною стояв хлопчик років десяти. Як дві краплі схожий на нашого тата, це було одразу помітно, навіть сумнівів не було. Інна одразу зрозуміла, що він здогадався про все, і раптом розплакалася. Батьки тоді їй заборонили повідомляти цьому голодранцю Віктору, що в нього буде дитина. Пообіцяли, що знайдуть їй гідного чоловіка.
Через кілька років у її батька раптом з’явився партнер по бізнесу. Валерій на всіх справив таке враження, що батько Марини взяв його в частку, щоб залучити інвестиції. А незабаром Інна стала дружиною Валерія.
Та тільки недовгим було це примарне щастя. Валерій прокрався, підставив батька Інни і його посадили. Батько Інни ледве викрутився, у нього інсульт, він інвалід. А Інна одна ростить сина. Тож твого брата по батькові звуть Олег.
– Тато його визнав? – здивувалася Марина і в очах її промайнули ревнощі.
– Тато його визнав? – здивувалася Марина і в очах її промайнули ревнощі.
– Тато прийшов і все це мені розповів. Ми разом вирішили, що хлопець не винен і тато став їм допомагати, він тоді непогано заробляв. Олег до речі теж, як і тато, став лікарем. Живе з матір’ю в іншому місті. І я не думала, що він з’явиться в нашому житті, але… Олег учора мені зателефонував і сказав, що хоче з тобою поговорити.
– Поговорити? А про що? І взагалі ви хоч тест зробили?
– Ну так, знаючи Інну вирішили зробити, хоча Олег і справді копія Віктора, а батьківство – дев’яносто дев’ять і дев’ять. А ось про що він хоче з тобою поговорити я навіть і не уявляю. Може про спадщину, адже він татів син все-таки, – усміхнулася Світлана Сергіївна, – Знаєш, не хочеться погано думати про людей, але ж раніше цей Олег тут не з’являвся. А тепер він відразу з’явився, висновок напрошується. Квартира ця була на тата оформлена, це квартира його батьків. Але невже Олег зібрався все це з нами ділити? Мені не віриться щось. Та й як нашу двушку ділити я не знаю.
– Мам, ми з тобою звикли в порядність вірити. А люди знаєш які бувають? Мені теж хочеться вірити, що татів син і мій, як виявляється, брат, нормальна людина. Тому мені треба з ним зустрітися і все обговорити. Хоча, якщо чесно, я думаю, що правильно буде машину татову йому віддати. Ми з тобою кермувати не вміємо, а він же все ж таки його син, – сказала свою думку Марина, і Світлана Сергіївна її підтримала, – Це буде правильно, тато б тобою пишався. І, до речі, він на нову машину збирав і ці накопичення теж буде правильно поділити. Щоб образ і недомовок не було.
На зустріч із новоявленим братом Марина йшла дуже спантеличена.
Цей хлопець загалом чужа їй людина. І їй було і цікаво, і страшно з ним спілкуватися.
Цікаво тому, що він син її тата і кажуть, що на нього дуже схожий.
Страшно ж тому, що Марина боялася розчаруватися.
Олега Марина помітила здалеку. У неї навіть серце тьохнуло, та тут і справді ніякий тест не потрібен. Олег просто вилитий її тато, тільки молодий. І хода, і фігура, і посмішка, і примружені добрі очі.
Коли Олег підійшов ближче, Марина вже була налаштована на те, що все буде добре. Ніби незриму присутність батька відразу відчула.
– Привіт, Марино, я твій брат Олег, що поробиш, так уже вийшло! – він привітно їй усміхнувся і розвів руки, як робив тато, коли маленька Марішка бігла до батька в обійми.
І Марина ледве стрималася, щоб не підійти й не обійняти цього хлопця, так схожого на батька!
– Привіт, Олеже, ти хотів поговорити? – не змогла не посміхнутися Марина.
– Так, ти тепер усе знаєш, тато давно хотів нас познайомити. Але переживав, чи варто. Я і вирішив, раз тата більше немає, нам не можна губитися, ми ж рідні люди! – Олег говорив плутано, схоже хвилювався.
– Так, ти тепер усе знаєш, тато давно хотів нас познайомити. Але переживав, чи варто. Я й вирішив, раз тата більше немає, нам не можна губитися, ми ж рідні люди! – Олег говорив плутано, схоже хвилювався.
– Напевно, ти маєш рацію, – стримано відповіла Марина, чекаючи, що Олег скаже далі.
– Марін, а можна мені до вас у гості напроситися? – раптом запитав Олег, – Так хочеться подивитися, як тато жив, може, якісь дрібниці взяти про нього на згадку? Чи це незручно і ви з мамою проти будете? – запитав Олег. І помітивши здивований погляд Марини тут же додав, – Хоча, напевно, це незручно?
Марина розгубилася від несподіванки.
Але від Олега виходив якийсь добрий спокій, точно як від тата.
– Звісно, приходь, давай завтра, гаразд? – запропонувала Марина, так і не зрозумівши до пуття, що ж хотів Олег.
Тато в таких випадках їй говорив, що якщо хочеш у чомусь розібратися, не поспішай. І багато що незабаром стане зрозумілим.
До вечора Марина навіть спекла улюблений татів горіховий кекс із вишнею в цукровій пудрі. Мама теж була вдома, адже в них гості.
Олег прийшов із півоніями і подарував їх мамі.
Схоже він знав від тата, що це улюблені квіти в їхньому домі. А побачивши горіховий кекс він широко посміхнувся: – Треба ж, мій улюблений.
Що довше вони спілкувалися, то теплішою ставала атмосфера вдома. Ніби частина батька знову була з ними.
Схоже, він знав від тата, що це улюблені квіти в їхньому домі. А побачивши горіховий кекс він широко посміхнувся: – Треба ж, мій улюблений.
Що довше вони спілкувалися, то теплішою ставала атмосфера вдома. Ніби частина батька знову була з ними.
Спочатку говорили про всякі дрібниці, тата згадували.
Але потім Олег посерйознішав і сказав, – Світлано Сергіївно, Марино, я ж уже дорослий чоловік. У мене гарна освіта, гідна робота, і багатьом я зобов’язаний батькові. Він мені дуже допомагав, коли нам із мамою було важко. І тому я хочу вам сказати, що ви завжди і в усьому можете на мене розраховувати, добре, Марін? І думаю ми будемо тепер часто зустрічатися, ви згодні? Так, до речі, хотів попросити, у батька був класний складаний ножик, він мені якось обіцяв його подарувати. Якщо можна… на згадку про батька, якщо ви не проти?
Марина одразу знайшла чохол із бажаним у кишені татової куртки і принесла Олегові. Було видно, як він радий і задоволений.
Пізніше Світлана Сергіївна завела розмову про татову машину, що вони хочуть віддати її Олегові. Але він несподівано так зніяковів, що до сліз став схожий на батька. Тато коли ніяковів, точно так само починав моргати й усміхатися, не знаючи, що й відповісти…
– Спасибі, але я не зможу, це все ваше… я ж мужик, та в мене все є, – говорив, усміхаючись, Олег, – Я просто дуже… дуже сумую за батьком…
Коли Олег ішов, Марина не стрималася і вони обійнялися.
– Ну що, сестричко, будемо жити далі? – Олег поправив їй машинально пасмо волосся за вухо. І цей жест був Марині теж до болю знайомий.
Але тепер вона була рада, що в неї виявляється є брат. І Олег, схоже, теж був дуже радий зустрічі.
– До речі, я скоро одружуся. Ви ж приїдете до мене на весілля? У моєї Василини рідні багато, а в мене теж сестра є, рідна сестра, – з почуттям сказав Олег.
Прощаючись, вони вже будували плани, коли зустрінуться.
А Світлані Сергіївні раптом на мить здалося, що десь зовсім поруч стоїть її чоловік Віктор і посміхається.
Вона озирнулася, штора біля вікна захиталася, видно від вітру, протяг від вхідних дверей.
А усмішка, усмішка в Олега точно така сама, от і здалося…
Як добре, коли поруч є хороші, надійні люди, головне багатство яких – їхня добра душа.
