У суботу вранці за сніданком Віктор звернувся до своїх батьків.
-Мама, тато, я хочу з вами серйозно поговорити.
Батьки вичікувально подивилися на сина.
-Давай, синку, дивуй,- безтурботно відповів Іван Петрович,- що ти там надумав?
-Мамо, тату, ви знаєте, що я хочу одружитися, ми з Вірою вже подали заяву в РАЦС.
-Ну, звісно, ми це знаємо,- лагідно відповіла мати,- про що ти говориш? Ви ж начебто сказали, що не станете відзначати свою реєстрацію, а поїдете відпочивати. Ви передумали?
-Ні, ми не передумали. Усе залишається в силі. Але в нас гостро стоїть питання з житлом. Де ми житимемо після повернення?
-Ти можеш жити з нами, – тут же відповіла Наталя Юріївна, – мені дуже подобається твоя Верочка, вона мила дівчина, і я зможу їй допомогти стати чудовою господинею.
-Ні, мамо, ось цього Віра якраз і не хоче, вона каже, що дві господині на кухні не уживуться і це призведе до непотрібних сварок і скандалів.
-Ми самі з татом довгий час жили з його батьками, і жодних сварок у нас не було зі свекрухою. Навпаки, вона мені багато допомагала, коли ти народився. І я зовсім не збираюся чіплятися до твоєї дружини, і потім у тебе є своя велика кімната, ви цілком можете жити там, нікому не заважаючи.
-Мамо, зараз психологи кажуть, що молоді сім’ї мають жити окремо від батьків, тоді буде менше сварок і сім’я буде міцнішою.
Ну, я б посперечався з твоїми психологами, – примирливо сказав батько, – ви обидва до побуту незвичні, робити своїми руками мало що вмієте, а тут мати з батьком допоможуть, підкажуть, та й із грошима буде легше. Станете потроху відкладати собі на іпотеку.
-Тату, нам тоді доведеться жити з вами кілька років, щоб на перший внесок накопичити, а потім ще на стільки років у кабалу влазити. А коли дітей народжувати і жити коли. Ми будемо тільки борги платити і все!
-А що ви зібралися жити з Верочкиними батьками,- поцікавилася мати.
-Мамо, з ними жити неможливо. Вони живуть у передмісті, у них приватний будинок без усяких зручностей, потрібно грубку топити, вода в колонці, туалет на вулиці. Я питав, а чому вони воду в будинок не проведуть, зараз же це багато хто робить, а вони тільки плечима знизують. Віра так жити не хоче.
-Але ж вона так жила багато років?
Так, але більше не хоче. Та й там у неї крихітна кімнатка, а ще брат-підліток, а тут ще й її сестра розлучається з чоловіком і переїжджає до батьків. Тож нам там точно місця не буде. Та й знову вийде, що разом із батьками.
-Нам усе зрозуміло, тут ви не хочете, тому що дві господині на одній кухні не можуть співіснувати мирно, а в них не хочете, тому що там умови не для вас, таких цивілізованих людей. То що ж ви хочете? – різко запитав батько.
Віктор трохи пом’явся, а потім зніяковіло посміхнувся і сказав.
-Мам, тату, а ось бабуся живе одна, вона вже літня людина…
-І що ти зібрався жити з бабусею? Але тоді теж будуть дві господині на кухні? Чи бабуся та господиня, яка терпить у себе на кухні чужу жінку?” – єхидно поцікавилася мати, – “Наскільки я знаю свою свекруху, то вона точно ніяких поблажок молодій дівчині робити не буде. Тож там ще важче буде ужитися…
-Та ні, ви мене не зрозуміли… Ми думали, що бабуся цілком могла б переїхати до вас, а ми б оселилися в її квартирі самі.
-Ого! – вигукнув Іван Петрович, – виходить, що без мене, мене одружили. А ви бабусю запитали, чи згодна вона на такий обмін. Там вона повністю господиня у своєму будинку, у неї чудова квартира в центрі, з гарним ремонтом. Там у неї друзі-сусіди, вона ходить до якогось клубу “Золотий вік”, веде гурток із в’язання та макраме, а звідси їй буде доволі далеко туди добиратися. Навряд чи вона погодиться…
-Мамо, тату, ви могли б її вмовити…,- промямлив Віктор,- адже нам із Вірою потрібно десь жити.
-Так, зрозуміло, але чому за рахунок бабусі? – обурився батько.
-Так ти ще найголовнішого не знаєш, – хитро усміхнулася Наталія Юріївна, – бабуся зібралася заміж.
-Як?!! – вигукнули обидва і чоловік, і син.
-А що ви так здивовані? Вона – вдова вже більше десяти років, але ж вона ще не стара жінка, їй всього-то шістдесят п’ять років. Вона цілком може вийти заміж і пожити щасливо. Вона мені по секрету зізналася, вона думала, то потім уже всім разом скаже і з нареченим познайомить… Він – її добрий знайомий, його звати Гліб Борисович, він – полковник у відставці, зараз підробляє десь, я не зовсім зрозуміла, де. Він переїде до неї, тому що після розлучення в нього залишилася крихітна однушка в передмісті. Її вони, напевно, будуть здавати. Але цього я не знаю, тому не буду брехати. Вона мені не все розповіла, обіцяла потім посвятити мене в усі подробиці свого особистого життя. Тож у будь-якому разі вона до нас не поїде. Та й не зовсім зручно було б запропонувати їй такий обмін. Це що натяк на те, що тобі все одно вже, де жити, все одно час помирати.
-Да! – розбурхався Віктор, – здорово взагалі! Бабця на старості років божеволіє, а ви ще й розчулюєтеся на неї! Знайшла якогось старигана, якому жити ніде, він зазіхнув на її квартиру, а мені тепер що? Під парканом жити?
-Ти що так обурився? – суворо запитав батько, – ти з глузду з’їхав? Бабуся тебе ростила, стільки з тобою сиділа, займалася, а тепер ти її вже ховаєш?
-А що? Якщо вона й справді з глузду з’їхала? На старості років, які весілля? Їй уже пора про душу думати, скоро сімдесят років, а вони надумали женихатися – всі зі сміху помруть.
-“Припини!” – стукнув кулаком по столу Іван Петрович, – “ти думаєш, що говориш? Яке право ти маєш, так відгукуватися про бабусю, про мою матір? І з чого ти взяв, що ми зобов’язані вам надати окреме житло. Раз ти хочеш одружитися, створювати сім’ю, то й шукай кошти, щоб її утримувати. Якщо хочеш жити в окремій квартирі, то шукай гроші, щоб її знімати, а…
-Що а то?!- у відповідь закричав Віктор,- якщо немає грошей, то дітей не народжуйте. А то заведуть дітей, а потім у всьому дорікають, жити не дають. А мені потрібно…
-Що тобі потрібно? Бабку вигнати з квартири, нас усіх в одну поселити, щоб ми спокійно тут доживали, щоправда, якщо вам допомога знадобиться з онуками чи ще якось, то на допомогу приходили, а потім одразу у свою нору відповзали й більше не виникали. Так, чи що? Ми тебе народили і все, що могли давати – давали. Ти, що, чогось потребував? Ти не мав того, що всі інші діти мали? Ми з матір’ю для тебе тільки й були, а вже на бабусю тобі взагалі гріх ображатися – вона тільки тобою і дихала. Ну як же, єдиний онук! А тепер вона захотіла бути щасливою. Адже вона не стара ще жінка…
-Так, а чому це вона захотіла стати щасливою за мій рахунок?!
-Як це за твій? – не зрозуміла мати, – чому це за твій? Вона живе у своїй квартирі, туди прийме чоловіка, а його невеличку житлоплощу вони здаватимуть.
-Ну й могла б онукові поступитися своєю квартирою. Ви ж самі кажете, що я – єдиний її онук, то кому ж вона й повинна залишити своє майно, як не мені? Нехай одружується, якщо їй так хочеться на старості років людей смішити. Але могла б зі своїм дідом вирушити на його квартирку або взагалі на дачу. Там чудові умови для життя. А ми – молоді, нам ще довго жити, нам ще дітей народжувати й ростити.
-А ти тільки зараз говорив, що люди, у яких грошей немає, не повинні дітей народжувати. А сам собі суперечиш? Як же так? Чи ти вже грошима розжився? Тоді що обурюєшся? Купи собі житло і радій!
Віктор сердито мовчав, тільки сопів, він не розумів, чому його пропозиція викликала в батьків таке обурення. Адже він же в усьому правий.
Вони з Вірою молоді, а батьки і, тим більше, бабця – старі, їм уже залишилося не так багато, про що взагалі тут можна говорити. І які можуть бути весілля в стародавньому віці? Це ж нерозумно!
Мамо, тату, ну ви зрозумійте мене, врешті-решт, ну що вам варто? Я і Вєрці вже пообіцяв, що вмовлю вас, що бабця переїде жити до вас, а ми оселимося в її квартирі.
-А як ти міг Вірі це пообіцяти? І як же вона поставилася до цього рішення? – обережно запитала мама.
-Як? Як? Зраділа. Сказала, що в бабці чудова квартира, навіщо їй одній така? Вона цілком може нам нею поступитися.
-А отже, вона теж уважає, що тільки молоді мають право на життя і на чудові умови, а ми, старецтво, маємо тихенько в куточку сидіти й не рипатися. Виходити зі свого темного кутка тільки, щоб вам у дзьобику грошенята принести або якусь фізичну допомогу надати. А ще щоб ми якомога більше майна накопичили і вам у спадок вчасно залишили. Так, ми бачимо, що правильно кажуть, що Бог парує. Ось і знайшов горщик свою кришку.
-Який горщик? – обурився Віктор, – про що ви говорите?
-А ми, синку, – тихо сказала мама, – говоримо про те, що виховали тебе неправильно. Ми все життя думали про твої інтереси насамперед, про себе часто забували і ти до цього звик. Ти тепер усе тільки під себе гребеш, а про нас думати не хочеш.
-Ясно,- поморщився Віктор,- знову лірика. Значить, ви нічого змінювати не будете? Мені все зрозуміло. Розмови про самопожертву, про батьківську любов – усе, це казки. Усі думають насамперед про себе. Значить, і я так буду чинити. Продам свою частку у квартирі й усе.
-Я мушу розчарувати тебе, синку, – відповів батько, – твоя частка нікчемна, вона не виділяється. Ми тобі виплатимо її, і роби що хочеш. Тільки для початку проконсультуйся з юристом, а то потрапиш у халепу.
Коли Віктор, злий і похмурий, одягнувся і пішов кудись, голосно грюкнувши дверима, Іван Петрович сказав дружині.
-Ось, а ми з тобою гроші збирали на перший внесок на іпотеку…
-Ну що ж, а давай купимо собі на ці гроші путівку в Туреччину і поїдемо відпочити. Ми з тобою жодного разу в житті нікуди не їздили, увесь час економіки для сина, – запропонувала Наталя Юріївна, – а даремно, видно, ми так чинили. Вої і виховали егоїста.
-“А правда, – рішуче відповів її чоловік, – зараз і вирушимо в агентство, а то синок заявить, що в нашому віці вже і в Туреччину не їздять, тільки на дачі відпочивають.
Вони подивилися одне одному в очі й розсміялися, щоправда, зі сльозами на очах, і в сміху було більше гіркоти, ніж веселощів.
