Наступного ранку Оксана вже не вагалася. У голові не залишилося жодного «може», жодної надії, що розмова щось виправить. Андрій не збирався змінюватися. Галина Павлівна не зупиниться сама. Отже, треба було зробити те, що давно мало бути зроблено.
Вона знайшла номер майстерні й зателефонувала.
Майстер приїхав ближче до обіду. Працював недовго — хвилин сорок, не більше. Коли чоловік пішов, у дверях уже стояли два нові замки: надійні, дорогі, такі, які не відкриєш старим ключем «про всяк випадок». Оксана поклала на долоню блискучі ключі — два комплекти, обидва її, — кілька секунд подивилася на них і сховала в сумку.
Того дня Андрій затримувався на роботі. А Галина Павлівна з’явилася о пів на сьому. Оксана побачила її у вічко й одразу зрозуміла: свекруха прийшла не сама. Поруч стояв Максим із таким виразом обличчя, ніби його покликали не в гості, а на підкріплення.
З того боку дверей клацнув ключ. Потім настала пауза. Друга спроба — знову марно. За мить почувся голос Галини Павлівни: спершу розгублений, а тоді дедалі різкіший.
— Що це таке?.. Максиме, подивися. Ключ не підходить.
Оксана стояла в передпокої, по інший бік дверей, і не ворушилася.
— Оксано! — Галина Павлівна загупала кулаком. — Відчиняй негайно! Що ти тут влаштувала?
Оксана повільно повернула замок і відчинила.
Свекруха застигла на порозі. На щоках у неї проступили червоні плями, у стиснутому кулаці бряжчали старі ключі.
— Ти замки змінила?! Без попередження?! Та як ти взагалі на це наважилася?!
— Наважилася, — рівно відповіла Оксана.
У цьому слові не було ні виклику, ні злості, ні бажання перемогти. Лише спокій людини, яка нарешті поставила межу й не збирається її посувати.
— Ти хоч розумієш, що робиш?! — Галина Павлівна ступила вперед, але Оксана не відступила ні на крок. — Це квартира мого сина! Ти не маєш права!
— Це й моя квартира також. І від сьогодні ніхто не заходить сюди без мого дозволу.
Максим, що стояв за плечем у свекрухи, схрестив руки на грудях.
— Відчиняй нормально, — кинув він тоном, який не передбачав заперечень. — Бо зараз поліцію викличу.
— Викликайте, — спокійно сказала Оксана. — Заодно поясните, чому прийшли до чужого житла з ключами, які вам ніхто не давав.
Максим осікся. Перезирнувся з Галиною Павлівною, ніби вперше задумався, як усе це виглядатиме збоку. А свекруха, навпаки, лише набрала обертів. Вона заговорила голосніше, майже на весь під’їзд, очевидно розраховуючи, що сусіди вже притулилися до своїх дверей. Почала про «захоплення квартири», про невістку, яка виживає родичів, про те, що Андрій навіть не знає, що його дружина тут чинить.
Андрій приїхав хвилин за двадцять — видно, мати подзвонила одразу. Він був розчервонілий, розгублений і сердитий водночас.
— Оксано, що відбувається? — Він перевів погляд із матері на дружину. — Навіщо ти змінила замки?
— Бо іншого способу зачинити двері власного дому в мене вже не лишилося.
— Вона зовсім з глузду з’їхала! — одразу втрутилася Галина Павлівна. — Андрію, скажи їй! Нехай поверне ключі!
Андрій зайшов до квартири й зупинився посеред передпокою. Оксана дивилася на нього й бачила все те саме, що бачила останні три роки: він знову стояв між двома берегами, не наважуючись пристати до жодного, хоча давно вже зробив вибір своєю бездіяльністю.
— Мама має рацію, — нарешті промовив він. У його голосі звучала провина, тільки Оксана вже не могла зрозуміти, перед ким саме — перед нею чи перед матір’ю. — Треба було хоча б сказати. Віддай ключі, ми все спокійно обговоримо.
— Немає чого обговорювати, Андрію.
— Оксано…
— Три роки я говорила. Три роки пояснювала. Просила. Терпіла. І нічого не змінилося.
Андрій стиснув щелепи. З коридору знову долинали слова Галини Павлівни, але Оксана вже не вслухалася в них.
— Тоді я ставлю тобі умову, — сказав Андрій, і його голос став твердішим. — Або ти повертаєш ключі, або… я вже не знаю, що буде з нашою сім’єю далі. Ти розумієш, про що я?
Оксана уважно подивилася на нього. Колись така фраза, можливо, змусила б її злякатися й піти на поступки. Але тепер перед нею стояв чоловік, який щойно остаточно показав, кого він насправді обирає. І від цього всередині в неї раптом стало дивно тихо.