– Та викинь ти їх, і діло з кінцем! – Костя говорив про колишню дружину і власну дитину немов про непотрібні речі.
– Синку, але це ж рідні люди! – мати не могла повірити, що чує такі жорстокі слова.
– Знайшла про кого переживати: каліка і безбатьківщина нетямуща, – усміхнувся Костя.
– А чи не ти їх такими зробив? Може, якби ти допоміг Алісі, вона б уже давно відновилася? – у голосі Ірини Петрівни звучала досада. – Вибач, Костя, мені зараз ніколи.
Аліса чула цю розмову через прочинені двері й тепер беззвучно плакала. Останні два дні все йшло не так, як вона планувала. Ще вчора вона хотіла порадувати Ірину Петрівну прекрасними новинами, але не встигла. А тепер і зовсім не знала, як жити далі.
***
– Та сунь ти руку в рукав! Непутяща яка! Навіть Ілюшку маленького простіше одягати! – Ірина Петрівна лаялася на Алісу, не в силах приховати досаду.
– Я намагаюся, але не виходить, – Аліса ледь не плакала, не в силах впоратися зі звичайним жакетом.
– Руки-то в тебе нормальні, то чого махаєш ними як млин крилами?! Сил ніяких на тебе вже немає…
Ірина Петрівна спробувала ще раз допомогти натягнути рукав, але Аліса незграбно махнула рукою і ледь не влучила пальцями в око свекрухи.
– Тьху ти, яка… Тепер синяк буде! Одягайся сама як хочеш!
– Вибачте, – ледь змогла пробурмотіти Аліса.
– Вибачте, – ледь змогла пробурмотіти Аліса.
Алісі було дуже прикро: адже вона не обирала бути такою. Незграбна, ходити не може, ложку не завжди до рота доносить, одягнутися самій – непосильна праця. Навіть синочок Ілюшка, незважаючи на те, що йому всього три рочки, одягався сам. Спритно натягував колготочки, плутався в довгих рукавах кофти, але незмінно долав їх, зі сміхом звільняючи ручки.
– І я зможу, я вперта! – говорила сама собі Аліса день за днем, а потім абияк напяливала на себе і штани, і водолазку, і жакет.
– Ох ти, горюшко моє, – в серцях говорила свекруха і поправляла речі на невістці.
– Нічого, наступного разу краще вийде, – розмазуючи по щоках сльози, шепотіла Аліса.
Їй, спортсменці, розумниці і красуні (нехай і в минулому) завзятості було не позичати. От якби поруч був люблячий чоловік, вона б давно вже з усім упоралася. Тоді, п’ять років тому, їй здавалося, що, нарешті, збулися мрії про сім’ю. Але чоловік, який обіцяв небо в алмазах, виявився звичайним слабаком і негідником.
***
До дитбудинку Аліса потрапила вже підлітком, який відразу позбавив усіх рідних і дому. Дівчинка вона була домашня. Займалася спортом, багато читала, ставила грандіозні цілі. Здавалося, весь світ біля її ніг! Але все завалилося, згоріло у вогні. Від гучної самотності й порожнечі рятували подружки. Потім вони випустилися, роз’їхалися хто куди. Сама Аліса вступила до інституту, отримала місце в гуртожитку
– Алісо, ти просто знахідка! – комендант гуртожитку не могла натішитися на тиху дівчину, старшу по поверху.
– Дякую, але мені здається, ви перебільшуєте, – усміхалася Аліса.
– Що ти! Я взагалі дивуюся, як ти тримаєш своїх хлопців у їжакових рукавицях! Начебто, така маленька, тендітна, а ці бугаї слова бояться поперек сказати! У чому секрет?
– Я їх по вихідних пирогами годую! – сміялася Аліса.
І справді: по суботах хлопці тягли продукти, а дівчата пекли пироги. Так і жили дружно. Дівчина завжди була в центрі уваги, але близько до себе нікого не підпускала.
Після випуску Алісі, нарешті, дали квартиру. Спочатку однокурсники і колишні сусіди по поверху забігали в гості, але потім занурилися у свої турботи: сім’я, робота. Бачилися лише у свята. З дівчатами з дитбудинку спілкувалися рідко: не всі знайшли своє місце в житті. Тоді-то Аліса вперше відчула порожнечу і самотність. Щоб позбутися їх, з головою поринула в роботу. Вона так багато працювала, що одного разу просто вигоріла.
– Алісо, ви ж розумієте, що порожнечу не вийде заглушити роботою? – літня жінка-психолог дивилася на дівчину і, здавалося, кожною клітинкою відчувала її біль як свій.
– Алісо, ви ж розумієте, що порожнечу не вийде заглушити роботою? – літня жінка-психолог дивилася на дівчину і, здавалося, кожною клітинкою відчувала її біль як свій.
– Я звикла займати себе справою, якщо важко, – спробувала пояснити Аліса.
– Розумію, моя хороша. Може, заведете вихованця? – запропонувала психологиня. – Я б порадила собаку: так ви знайдете нових друзів.
– Але як же робота? Я часто у відрядженнях буваю, – очі Аліси, щойно радісно заблищали, знову стали сумними.
– Тоді хоча б рибку. Все одно: жива душа буде в домі.
Того ж дня Аліса купила в зоомагазині акваріум, водорості, компресор і фільтр. І, звісно, рибку. Та не просту, а золоту, телескоп. Щоб усе це добро довезти до дому, викликала таксі.
– Дівчина, не поспішайте, я вам допоможу! – таксист виявився чарівним молодим хлопцем. Він весело розсміявся, коли Аліса рухом справжнього фокусника витягла з майже порожнього акваріума пакет із золотою рибкою.
– Це що, на юшку рибу купили? – спробував було пожартувати він, але натрапив на розгублений погляд Аліси. – Вибачте, невдалий жарт.
– Ви маєте рацію, з цієї рибки юшку зварити не вдасться, – холодно і колюче відповіла Аліса. – Почекаю, коли з’явиться і підросте потомство. Так наваристішою буде.
Таксист збентежено дивився на Алісу. І тут обидва розсміялися.
– Люблю людей із почуттям гумору! До речі, рибка дуже красива, така ж, як і ви.
– Дякую, – Аліса опустила очі.
– Я – Костянтин. А ви?
– А я – Аліса.
– Дуже приємно. У вас абсолютно казкове ім’я!
Усю дорогу молоді люди базікали, сміялися. Потім Костя запропонував допомогти з акваріумом – і Аліса погодилася. Виявилося, що в хлопця теж були рибки, щоправда, в далекому дитинстві. Костя встановив акваріум, пояснив, що і куди підключати, як годувати рибку.
– Алісо, можна я до вас заїду, провідаю рибку?
– Боїтеся, що я її з’їм? – нагадала жарт Аліса і розсміялася.
– Алісо, можна я до вас заїду, провідаю рибку?
– Боїтеся, що я її з’їм? – нагадала жарт Аліса і розсміялася.
– Ні, боюся, що не зможу довго жити без вашого сміху.
– Гаразд, заїжджайте!
Костя таксував у вільний від основної роботи час: хотів якнайшвидше накопичити на свій будинок. Аліса відразу сподобалася йому. Він вирішив: якщо все складеться, обов’язково одружиться з цією дівчиною. Костя в усьому був таким: ставив мету і йшов до неї.
– Аліско, виходь за мене! – одного разу наважився він зробити пропозицію.
– Добре, але перш, ніж іти до РАГСу, скажи, де ми жити будемо?
– Я два роки тому купив ділянку. Ми з тобою побудуємо великий будинок. Тільки уяви: під вікном посадимо ялинку, будемо наряджати її на Новий рік. Поруч – гойдалки, на них гойдатимуться наші діти. Донька, така ж гарна, як ти, і син…
– Такий же сміливий і сильний, як ти, – усміхнулася Аліса.
– Ми з сином побудуємо будиночок на дереві, басейн поставимо. Ти будеш вирощувати троянди, а у вихідні будемо смажити шашлики…
Свекруха прийняла Алісу досить холодно. Вона знала, що дівчина виховувалася в дитячому будинку. Знала, що в неї є квартира. І що Костя кохає Алісу – теж знала. Але їй самій хотілося б бачити поруч із сином дівчину… красивішу. Невістка була спортивною, підтягнутою, але без косметики – дуже блідою і навіть бляклою. Добре, що хоч розписуватися не поспішають. Може, Костик кине цю міль та знайде якусь іншу дівчину?
Алісу відсутність штампа в паспорті не лякала. Вона весь час говорила: сім’я має бути в серці й душі, а не на папері.
– Костя, давай продамо квартиру – ось і будуть гроші на будівництво будинку, – запропонувала Аліса.
– Ти впевнена? – Костя насупився і потер перенісся.
– Так, ми ж сім’я, – ласкаво посміхнулася молода дружина.
– Але ж нам має вистачити моїх накопичень і грошей із квартири, – швидко прикинув Костя.
Поки будували будинок, жити вирішили в Ірини Петрівни – та сама запропонувала молодятам не витрачатися на орендовану квартиру. Як не дивно, жінки швидко знайшли спільну мову, і Аліса весь час хотіла назвати свекруху мамою, але не наважувалася.
Стіни, дах, комунікації вже були на місці, залишалося лише оздоблення будинку, коли Аліса повідомила Кості про швидке поповнення в родині. Якщо чесно, вона переживала: чи вчасно це? Адже витрат тепер буде вдвічі більше, а їй потрібно буде піти в декретну відпустку.
– Рідна, я такий щасливий! – Костя кружляв дружину по кімнаті, не в силах впоратися з радістю.
– Рідна, я такий щасливий! – Костя кружляв дружину по кімнаті, не в силах впоратися з радістю.
– Відпусти! – верещала і сміялася Аліса.
– Рідні мої! Як здорово! – в Ірини Петрівни навіть сльози з’явилися на очах, коли вона дізналася причину радості.
***
Час пролетів непомітно. Аліса стала схожа на дирижабль: рухалася плавно, повільно. На обличчі її весь час була м’яка усмішка, сповнена спокою й умиротворення. Костя намагався кожну вільну хвилину проводити з дружиною, щоб не пропустити момент, коли народиться малюк.
– Костя, здається, почалося, – Аліса прокинулася посеред ночі і стала трясти чоловіка за плече.
– А? Що?
– Малюк вирішив з’явитися на світ. Викликай швидку, – Аліса, звісно, готувалася до цього моменту, але зараз була трохи налякана.
– Люба, я буду з тобою поруч, – поки їхала швидка, Костя зібрав усі необхідні речі.
Але майбутнього тата чомусь не пустили з Алісою, хоча вони домовлялися з лікарем заздалегідь. Аліса залишилася сама в оточенні чужих людей, без підтримки. Вона побачила круглі очі медсестри і злякалася не на жарт.
– Потерпи, люба, зараз усе мине, – останнє, що почула Аліса, а потім занурилася в сон.
Коли Аліса прокинулася, стіни і стеля кружляли в дикому танці. Руки і ноги стали немов чужими, а встати з ліжка (та що там встати – навіть просто піднятися!) ніяк не виходило.
Ілюшку приносили кілька разів на день на кілька хвилин – на годування. І Аліса ніяк не могла насолодитися близькістю сина, цієї крихітної грудочки, так схожої і на неї, і на Костю.
– Лікарю, у мене ноги нічого не відчувають. І болять, – поскаржилася Аліса напередодні виписки.
– Лікарю, у мене ноги нічого не відчувають. І болять, – поскаржилася Аліса напередодні виписки.
– Щось ви вигадуєте: болять чи не відчувають? – пожартував лікар.
– І болять, і не відчувають.
– Нічого, скоро минеться.
– І поперек болить, – продовжувала Аліса.
– І це мине. У всіх болить. Скоро відновитеся.
Але йшли тиждень за тижнем, а Алісі ставало гірше. Ірина Петрівна запропонувала, щоб невістка з онуком пожили з нею, поки Костя закінчує оздоблення будинку. Усі вирішили, що так буде краще.
– Алісо, та що ти за клуша така! То впустиш, то розіллєш, усе неправильно робиш, – постійно лаявся Костя.
– Любий, у мене сильно болять спина і ноги.
– Так займися собою! Іди на фітнес! Форму втратила, рухаєшся як гуска, – Костя все частіше говорив неприємні речі.
– Так займися собою! Іди на фітнес! Форму втратила, рухаєшся як гуска, – Костя все частіше говорив неприємні речі.
– Костя, – нерідко зустрічала Ірина Петрівна. – Не смій так говорити про Алісу.
– А що, я не правий? – дивувався чоловік.
– Може, і правий. Але як чоловік ти маєш підтримати Алісу, а не критикувати.
– Взагалі-то, юридично вона мені не дружина! – заперечив Костянтин.
Ірина Петрівна сама шукала лікарів невістці. Але тій краще не ставало. Нескінченні масажі, уколи, таблетки – все це приносило полегшення ненадовго. А потім стало ще гірше.
– Алісо, я так більше не можу. Я хотів нормальну сім’ю. Будинок із садом. Сина і доньку. Красуню-дружину. А що отримав? Клушу, яка не те, що за мною і сином – за собою доглядати не може.
– Що ти хочеш сказати? – в Аліси все всередині обірвалося. Вона чудово розуміла, що має на увазі Костя
– Що-що… Не розумієш? Я йду.
– А ми?
– Що – ви?
– Що нам робити?
– Кому – нам? Моя мати не зобов’язана за тобою доглядати. Ти нам ніхто. Тож шукай, куди з’їхати. Ілюшку заберу, коли підросте. Поки йому потрібен ти. Усе. Прощавай, – і Костя, прихопивши валізу, пішов.
– Кому – нам? Моя мати не зобов’язана за тобою доглядати. Ти нам ніхто. Тож шукай, куди з’їхати. Ілюшку заберу, коли підросте. Поки йому потрібен ти. Усе. Прощавай, – і Костя, прихопивши валізу, пішов.
***
Ірина Петрівна відразу заявила Алісі, що нікуди не відпустить її. Дитина маленька, Алісі самій потрібна допомога. Дівчина була настільки шокована зрадою чоловіка, що в неї відмовили ноги. І всі турботи про малюка та невістку лягли на плечі Ірини Петрівни. Ох, і наслухалася вона “пропозицій” від доброзичливців! Навіть подруги не розуміли, навіщо возиться з невісткою. Але кожен ранок у Ірини Петрівни починався однаково.
– Аліса, Ілюша, ну ж бо прокидайтеся, засоні! – будила їх Ірина Петрівна і змушувала робити зарядку.
Аліса плакала, але робила ненависні вправи. Ілюшка все повторював за мамою і бабусею.
– Тепер – умиватися, чистити зуби, а я приготую сніданок!
Аліса шкандибала з ходунками у ванну, допомагала Іллюшці вмитися (чи це вже синок допомагав мамі?), потім вони удвох ішли на кухню.
– Прийшли? От молодці! – раділа Ірина Петрівна. – Сьогодні в нас яєчня з беконом і помідорами.
– А ще? – запитував Іллюшка.
– А ще забігав зайчик і просив передати для Іллюші тістечко. Але тільки якщо він добре поснідає! – підморгувала бабуся.
– А мамі? – знову запитував хлопчина.
– Мамі зайчик просив передати, що сьогодні до неї прийде масажист із голками.
– Голками? – здивувалася вперше Аліса.
– Так, порадили хорошого фахівця. Кажуть, на ноги ставить.
– Не вірю в це, – сумно похитала головою Аліса.
– Не вірю в це, – сумно похитала головою Аліса.
Молода мама майже змирилася з тим, що ноги так і будуть неслухняно висіти, а пересуватися вона зможе тільки з ходунками. І це в кращому разі. Тож витрачати гроші на нових масажистів їй не хотілося.
– А я й не змушую вірити. Він просто прийде, ми просто спробуємо. Не сподобається – не будемо більше кликати, – заявила свекруха.
Після першого сеансу масажу Аліса вперше заснула ввечері без болю. І потім увесь тиждень засинала майже одразу після масажу. Ось і того дня, коли ніяк не вдавалося впоратися з джемпером, вона щойно заплющила очі, як одразу заснула. Та так міцно, що прокинулася ближче до обіду наступного дня. Ілюшку бабуся повела в садок. А зараз із кимось розмовляла на кухні.
– Розумієш, нам тут тісно втрьох. Ці ходунки сяк-так поміщаються в проходах, півкімнати займають, – скаржилася Ірина Петрівна. – Та ще й Ілюшка вічно носиться по всій квартирі.
Аліса прикрила рукою рот, щоб стриматися. Значить, вона так сильно заважає… Але куди ж їй іти? Квартиру продала, у будинку, який вони будували, тепер живе Костя. Судитися?
– От і я кажу: вам тут тісно, – відповів свекрусі такий рідний голос Кості.
Якби Аліса могла, вона б побігла до чоловіка! Але ці кляті ноги…
– І що ти пропонуєш? – уточнила Ірина Петрівна.
– Мамо, позбудься їх. Ну скільки можна на своїй шиї каліку тягнути? Та ще й її дитину. Хочеш, переїжджай до нас. Квартиру твою продамо, гроші вкладемо в мій будинок. Тобі там сподобається.
– Мамо, позбудься їх. Ну скільки можна на своїй шиї каліку тягнути? Та ще й її дитину. Хочеш, переїжджай до нас. Квартиру твою продамо, гроші вкладемо в мій будинок. Тобі там сподобається.
– А як же Аліса та Ілюша?
– Тобі є до них діло? Просто викинь, і діло з кінцем! – Костя говорив про колишню дружину і власну дитину немов про непотрібні речі.
– Синку, але це ж рідні люди! – мати не могла повірити, що чує такі жорстокі слова.
– Знайшла про кого переживати: каліка і безбатьківщина нетямуща, – усміхнувся Костя.
– А чи не ти їх такими зробив? Може, якби ти допоміг Алісі, вона б уже давно відновилася? – у голосі Тетяни Петрівни звучала досада. – Вибач, Костя, мені зараз ніколи. Іди.
Аліса чула цю розмову через прочинені двері й тепер беззвучно плакала. Грюкнули двері. Пролунали тихі кроки. Ірина Петрівна зазирнула в кімнату. Вона побачила сльози в очах Аліси і все зрозуміла.
– Ти вже прокинулася, дівчинко? – тихо запитала вона. – Ось і добре. Зараз зарядку зробимо, потім пообідаєш, потім масажист прийде.
– Ірино Петрівно, дайте мені, будь ласка, тиждень. Я придумаю, куди з’їхати, – Аліса намагалася не дивитися в очі свекрусі.
– Що?! – Ірина Петрівна ледь не оглухла від цих слів Аліси.
– Ми вам заважаємо. Місце займаємо. Вам важко за нами двома доглядати. Ще й із сином сваритеся через мене.
Ірина Петрівна сумно усміхнулася.
– Алісо, я не чудовисько. Так, я неправильно виховала свого сина, але я – не чудовисько. Нікуди ви не підете. Я не уявляю свого життя без тебе та Іллюші.
– Алісо, я не чудовисько. Так, я неправильно виховала свого сина, але я – не чудовисько. Нікуди ви не підете. Я не уявляю свого життя без тебе та Іллюші.
– Але як же… Ви ж казали…
– Я просила Костю повернути тобі гроші – ті, які ти вклала в будинок. Нам би з тобою та Іллюшкою не завадила квартира просторіша, із широким коридором.
Аліса ніяк не могла зрозуміти, про що твердить свекруха. Усе, що відбувається, здавалося їй фарсом – як того дня, коли Костя заявив, що йде.
– Зараз ви – сенс життя. Мені подобається возитися з Іллюшкою. Я хочу, щоб ти встала на ноги і була щаслива. І мені гірко від того, як Костя вчинив.
– Я не хочу, щоб ви мучилися через нас, – заплакала Аліса.
– Що ти, рідна, я не мучуся, – з очей Ірини Петрівни теж текли сльози. – Так, я втомилася, але зате не сиджу на лавці із сусідками, як бабця стара… Так, час-то! Давай-но приводь себе до ладу!
Зарядка, сніданок, коротка прогулянка (слава богу, перший поверх). Поки Аліса возилася з вечерею, Ірина Петрівна привела з дитячого садка Ілюшку. А там і масажист прийшов.
***
Олександр не вирізнявся атлетичною статурою, зате точно знав, як поставити пацієнта на ноги. З Алісою він займався третій місяць, і бачив, з якою завзятістю дівчина намагається повернутися до звичного життя.
– Алісо, якщо ви й далі такими темпами будете відновлюватися, я буду змушений просити вашої руки в Ірини Петрівни. Сподіваюся, мама не буде проти?
– Олександре, я сирота, а Ірина Петрівна – моя свекруха.
– Свекруха? То ви заміжня… – розчаровано промовив Олександр.
– Свекруха? Так ви заміжня… – розчаровано промовив Олександр.
– Ні, до весілля справа не дійшла. Але свекруха давно мені як мама. Тож – можете просити в неї моєї руки, – дзвінко розсміялася Аліса.
Почувши сміх, до кімнати зайшла Ірина Петрівна.
– Доню, ви закінчили?
– Так, мамо, – посміхнулася ще раз Аліса.
– Ходімо чай пити. Олександре, ви ж складете нам компанію?
– Звичайно! – Олександр простягнув руку Алісі, і вона вперше змогла дійти до кухні сама, спираючись на його руку.
– Ох, донечко… – на очах Ірини Петрівни блищали сльози. – Нарешті!
– Мамо, це завдяки тобі, – шлях до кухні був коротким, але Аліса все ж втомилася. – Зараз вона сиділа і щасливими очима дивилася на рідних. – Олександр ось одружитися обіцяв, якщо зможу сама ходити. Ти ж не проти?
Ірина Петрівна тільки розсміялася і похитала головою.
***
Через два роки Костянтин із черговою подругою вирушив відпочивати на море. Він ішов пляжем, слухаючи нескінченну балаканину про шмотки, розпродажі, порівняння молочка, крему від засмаги і спрею для засмаги. Десь у грудях у нього давно вже була порожнеча, яку він заповнював марнуванням життя. Ця блондинка, що йшла поруч, неймовірно втомлювала.
Несподівано десь осторонь він почув дзвінкий сміх – такий, як в Аліси. Повернув голову і побачив її. Такою, якою зустрів – із тим самим акваріумом і рибкою.
– Що, синку, не впізнаєш? – рідний до болю голос повернув його зі спогадів.
– Що, синку, не впізнаєш? – рідний до болю голос повернув його зі спогадів.
– Мамо?! Як ти тут?
– Із сім’єю відпочивати приїхали. Із донькою, зятем і онуком.
– Мамо, ти здорова? Я – твоя єдина дитина! – Костик вирішив, що мати потребує термінової допомоги.
– Ні, Костя. За кров’ю – може, і єдина. Але за духом… Дякую тобі за те, що одного разу привів до нас Алісу. Зараз вони з Іллюшкою – найрідніші мої.
– А зять?
– Саша-то? А ти що думав, Аліса залишиться одна? Ні, любий. Весілля зіграли півроку тому. Так, проблеми залишилися, але це дрібниці, якщо поруч рідні люди.
– А як же я?
– Не знаю, синку, вибач. Ти вже зробив свій вибір. Захочеш поспілкуватися – телефонуй.
Костя кивнув головою. Він ще довго з гіркотою дивився вслід матері, яка йшла в обнімку з кульгавою Алісою. Поруч із ними крокував Олександр, на плечах якого гордо сидів Іллюшка.
