— Ти щойно назвав мене тупою вівцею перед друзями? Може, нагадати, за чиї гроші ми живемо останні кілька років? — рівним голосом запитала Наталія.
У вітальні враз запала тиша. Ще хвилину тому літній вечір здавався цілком звичайним: відчинене навстіж вікно, гомін із двору, тарілки із закусками на столі, сміх гостей і музика з маленької колонки. Дмитро сидів на чолі столу, розвалившись у кріслі так самовпевнено, ніби саме він був господарем і цієї квартири, і цього вечора, і чужого терпіння.
Щойно він голосно пожартував, що Наталія знову «нічого не тямить», а потім, розігрітий увагою, дозволив собі назвати її тупою вівцею. Сказав це з кривою посмішкою, явно чекаючи звичного сміху. Раніше хтось справді ніяково хихотів. Хтось відводив очі. Хтось удавав, що не почув.
Та цього разу не засміявся ніхто.
Наталія не підхопилася з місця, не закричала й не грюкнула дверима. Вона лише поклала виделку біля тарілки, акуратно витерла пальці серветкою і подивилася на чоловіка з таким спокоєм, що його усмішка почала танути сама собою.
— Наталю, ти чого? — Дмитро спробував знову всміхнутися. — Ми жартуємо.
— Ні, Дмитре. Жартуєш ти. А соромно чомусь усім іншим.
Його приятель Тарас опустив погляд у свою тарілку. Дружина Тараса, Соломія, напружилася й поклала долоню на край столу. Вона вже давно не любила ці посиденьки саме через Дмитра. Щоразу він підбирав момент, коли Наталія подавала страви, наливала гостям напої або виходила з кухні з черговою тарілкою, і кидав у її бік якусь шпильку. Спершу це були натяки на забудькуватість. Потім — жарти про вік. Далі — закиди, що вона «занадто серйозна». Тепер усе дійшло до прямої образи.
— Та годі тобі, — Дмитро недбало махнув рукою. — Усі ж зрозуміли, що я без злого наміру.
— Я теж зрозуміла, — відповіла Наталія. — Ти не зі злості. Ти за звичкою.
Він насупився.
— За якою ще звичкою?
— Принижувати мене перед людьми, а потім чекати, що я усміхнуся, аби тобі було зручно.
У кімнаті стало так тихо, що з вулиці виразно долинув сміх підлітків у дворі. Наталія сиділа рівно, у легкій літній сукні, з волоссям, зібраним у хвіст. На її обличчі не було ні розгубленості, ні образи. Радше уважність. Наче вона нарешті отримала підтвердження тому, що давно прораховувала подумки.
Дмитро ще не усвідомлював, що цей вечір уже вислизнув із його рук.
— Ти вирішила влаштувати виставу при гостях? — спитав він, стишивши голос.
— Ні. Виставу влаштував ти. А я просто перестала виконувати роль меблів.
У Тараса сіпнулася щока. Він узяв склянку, але так і не зробив ковтка. Соломія подивилася на Наталію майже із захопленням. Третій гість, Артем, який зазвичай сміявся з Дмитрових жартів найгучніше, тепер з такою старанністю розглядав край скатертини, ніби там була намальована карта скарбів.
Наталія повільно повернулася до гостей.
— Друзі, на сьогодні вечір завершено. Не через вас. Просто я більше не хочу обслуговувати застілля, за яким мене ображають.
Соломія одразу підвелася.
— Наталю, допомогти тобі прибрати?
— Не треба. Я сама вирішу, що з усім цим робити.
У її голосі прозвучала така твердість, що Соломія не стала сперечатися. Гості почали ніяково збиратися. Дмитро різко випростався.
— Сидіть! — кинув він. — Ніхто нікуди не йде. Зараз вона заспокоїться.
Наталія перевела на нього погляд.
— Вони йдуть. А потім підеш ти.
Ці слова впали в кімнату важко й точно. Дмитро кліпнув, ніби не відразу збагнув їхній зміст.
— Що?
— Ти почув.
— Із моєї квартири? — він нервово розсміявся. — Ти нічого не переплутала?
Наталія підвелася, підійшла до комода, висунула верхню шухляду й дістала прозору теку. Вона не жбурнула її на стіл і не почала розмахувати паперами. Просто поклала перед собою.
— Квартира моя. Вона дісталася мені від бабусі. Спадщину оформлено ще до нашого шлюбу. Документи тут. Ти це чудово знаєш, просто тобі подобається вдавати, ніби забув.
Першим підвівся Тарас.
— Дмитре, ми поїдемо.
— Сядь, — гаркнув той.
Тарас уперше глянув на нього без усмішки.
— Не командуй мною. І мою дружину не чіпай.
Дмитро налився червоним. Було видно, що йому кортить відповісти грубістю, але кількість свідків раптом стала для нього незручною. Гості швидко зібралися. На прощання Соломія стиснула Наталії руку й тихо сказала:
— Подзвони, якщо щось станеться.
— Подзвоню, — відповіла Наталія.
Коли двері зачинилися за останнім гостем, Дмитро різко розвернувся до дружини.
— Ти зовсім з глузду з’їхала? При всіх мене зганьбила!
— Ти сам із цим чудово впорався.
— Та хто ти така, щоб мене виганяти?
Наталія витягла з теки ще один аркуш і поклала його поверх документів.
— Людина, яка три місяці тому зрозуміла: ти шукаєш не роботу, а зручний диван. Людина, яка ще в травні перестала оплачувати твої забаганки. Людина, яка сьогодні остаточно переконалася, що розмовляти з тобою марно.
Дмитро втупився в неї. На його обличчі промайнув не гнів, а швидкий розрахунок. Наталія помітила це миттєво. Він завжди так робив, коли намагався зрозуміти, куди можна натиснути.
— Ти ж не виженеш чоловіка вночі, — заговорив він уже м’якше. — Літо, спека, усі на нервах. Посварилися — і досить.
— Я не виганяю тебе на вулицю. У тебе є мати. Є брат. Є дача твого батька. Є друзі, перед якими ти щойно демонстрував, який ти веселий. Обирай.
— А речі?
— Найнеобхідніше збереш зараз. Решту забереш іншого дня, за домовленістю. І при свідках.
Дмитро різко засміявся.
— То ти готувалася?
— Так.
Це коротке слово вибило з нього показну впевненість сильніше, ніж будь-який крик.
Наталія справді готувалася. Не до скандалу, а до тієї миті, коли Дмитро остаточно втратить береги. Вона терпіла не через слабкість. Вона спостерігала. Підраховувала витрати, закривала спільні побутові діри, прибирала його доступ до своїх карток, переводила оплату комунальних послуг на окремі реквізити, змінювала паролі й зберігала важливі документи там, де він не міг до них дістатися.