— Прислуга сідає до столу після господарів! — гучно, так що рознеслося всім подвір’ям, гаркнув Максим.
Він вихопив тарілку своїми короткими пухкими пальцями, під нігтями яких темніла брудна облямівка, і з розмаху поставив її перед собою, ніби це був воєнний трофей. Стілець під його вагою жалібно застогнав. Тридцятип’ятирічний чоловік, чиїм найбільшим досягненням у житті було вміння голосно обговорювати чужі вади, самовдоволено обвів поглядом усіх за столом.
— І зелень не забудь помити, дармоїдко! — додав він, відкинувшись на спинку стільця й запхавши до рота шмат м’яса. З кутика губи в нього потекла жирна м’ясна юшка.
Над мангалом, що стояв за кілька метрів від столу, повітря тремтіло від спеки. Пахло рідиною для розпалювання, дешевими парфумами двоюрідної сестри Світлани й застояною вогкістю старої дерев’яної дачі. За столом розмістилося п’ятнадцятеро людей — уся безмежна рідня чоловіка, яка зібралася на щорічне «відкриття дачного сезону». Тітка Галина застигла з кружальцем огірка біля губ. Дядько Микола хрипко кашлянув, але чарку з руки не випустив. Решта раптом притихла.
Усі дивилися на Оксану.
А Оксана — на Дмитра.
Її чоловік. Людина, з якою вона ділила ліжко, іпотеку й п’ять років життя. Він сидів навпроти, стискаючи в пальцях пластиковий стаканчик із дешевим пивом. Дмитро опустив очі, кутики його губ здригнулися й повільно поповзли вгору. Він коротко, придушено пирснув просто у свій стаканчик, удаючи, ніби щойно пролунув надзвичайно вдалий родинний жарт. Чоловіча кругова порука. Братська солідарність, яку, звісно ж, не мала псувати якась там дружина, що «не розуміє гумору».
У голові Оксани раптом стало дивно тихо. Наче хтось вимкнув усі звуки: зник гомін голосів, перестало дзижчати осине кубло над солодкою газованою водою. У цій дзвінкій порожнечі вона опустила погляд на власні руки. На правому вказівному пальці червонів свіжий опік від розпеченого дека — учора, о другій ночі, вона витягала бісквіти для термінового замовлення. Під нігтями, попри старанне миття, ще лишився ледь помітний пилок бельгійського какао. Ці руки ліпили з мастики тонкі квіти, місили щільне тісто, збирали багатоярусні весільні торти — усе для того, щоб оплачувати… ось це все.
«Дармоїдка».
Слово зависло в розпеченому повітрі — липке, важке, принизливе.
Оксана не була дармоїдкою. Жодного дня за всі свої тридцять три роки.
Розтин одного пікніка
Вона заплющила очі лише на мить, щоб прогнати їдкий дим від мангала, який досі різав повіки. І тієї ж секунди пам’ять різко прокрутила останню добу.
Чек із гіпермаркету на дванадцять тисяч гривень. Десять кілограмів добірної свинячої шиї, бо «Максим любить, щоб було з жирком, і щоб багато, ми ж на природу їдемо». Ящики свіжих овочів, недешеві соки, дорогий коньяк для свекра, який відмовлявся пити «будь-яке пійло», фермерські сири, кілограми фруктів. Усе це було оплачено карткою, прив’язаною до її підприємницького рахунку ФОП.
Пакети до машини вона тягла сама. До своєї нової машини.
Темно-синій кросовер із блискучими відполірованими боками зараз стояв біля перекошеного дачного паркану й мав вигляд космічного корабля на тлі сільського сараю з проваленим дахом. Оксана придбала його рівно місяць тому. Сама. Внесла величезний перший платіж із грошей, відкладених після трьох напружених весільних сезонів, коли спала по чотири години на добу й трималася лише на каві та енергетиках.
А Максим… Побачивши цього ранку авто біля їхнього під’їзду, Максим насамперед ударив носаком запиленого кросівка по правому передньому колесу.
— Нічого така тачка, — процідив він, навіть не намагаючись приховати заздрість. Його старенький ЗАЗ остаточно згнив на задньому дворі ще три роки тому. — Давай ключі, брате, — кинув він Дмитрові, демонстративно не помічаючи Оксани. — З’їжджу в крамницю, покажу місцевим, на чому нормальні хлопці їздять. Покатаємося селищем, дівчат полякаємо.
Оксана тоді підійшла, забрала ключі з руки розгубленого чоловіка й спокійно, але без можливості для суперечок сказала: у страховку вписана тільки вона, тому машину не дасть. Тим паче людині, від якої ще з вечора тягнуло перегаром.
Максим налився багрянцем, сплюнув під ноги, але промовчав.
І ось тепер, за спільним столом, він вирішив відігратися. Помститися за зачеплене самолюбство дорослого безробітного мужика, який жив на материну пенсію та випадкові «підробітки», що зазвичай зводилися до перепродажу краденого будівельного інструменту або поламаного мотлоху з барахолок. Помститися жінці, яка насмілилася бути успішнішою за нього.
П’ятдесят тисяч для брата
У кишені джинсів Оксани коротко завібрував телефон.
Вона знала, що саме там висвітилося. Push-повідомлення з банківського застосунку. Таймер зворотного відліку.
Пів години тому, коли Оксана нанизувала важкі шматки м’яса на шампури, ковтаючи дим і ухиляючись від попелу, що летів просто в обличчя, до неї підійшов Дмитро. Він м’явся, не дивився в очі, шкрябав суху землю носаком кросівка. Його звична поза прохача.
— Оксанко… — почав він тим особливим улесливим тоном, від якого в неї завжди зводило щелепи. — Слухай, у Максима проблеми. Серйозні.
— Знову? — вона навіть не підвела голови від мангала, лише перевернула шампур.
— Ну… він вклався в одну схему з криптою. Хлопці підказали. Трохи прогорів. Точніше, узяв чужі гроші, щоб відігратися, і все злив. Його поставили на лічильник. Треба п’ятдесят тисяч. Терміново. До вечора.
— А я тут до чого, Дмитре? — Оксана струсила попіл із рукава.
— Ну в нас же є! На спільному рахунку. Точніше… на твоєму, ти ж учора отримала оплату за банкет. Але ми ж сім’я! Оксанко, ну будь ласка. Брат у біді. Йому ноги переламають. Він поверне, слово даю! Щойно влаштується на роботу.
Ціну таким обіцянкам Оксана знала дуже добре. За п’ять років шлюбу вона вже оплачувала ремонт Максимової машини, яку той потім розтрощив напідпитку, його «бізнес» із продажу чохлів для телефонів, що протримався аж тиждень, і безліч його боргів. Дмитро слухняно відносив свою зарплату братові, а Оксані залишалися іпотека, комунальні платежі, продукти й їхні рідкісні відпустки. «У Максима важкий період», — повторював чоловік. Тільки цей період, здається, тривав усе Максимове життя.
Але тоді, біля мангала, виснажена спекою, димом і родинним галасом, вона за звичкою придушила зітхання. Витерла руки вологою серветкою, дістала телефон. Відкрила застосунок. Ввела номер картки Максима, набрала суму — 50 000 гривень.
Натиснула «Переказати».
Банк, ніби відчувши щось недобре, видав попередження безпеки: «Переказ нетипової суми. Потрібне підтвердження. Підтвердьте операцію через SMS або в застосунку протягом години, інакше переказ буде скасовано».
Оксана тоді сунула телефон назад у кишеню, вирішивши підтвердити пізніше, коли руки не будуть слизькими від жирного маринаду.
І тепер ці п’ятдесят тисяч — плоди її безсонних ночей, біль у попереку, стерті об вінчики пальці — висіли в статусі «очікує підтвердження». Гроші мали піти людині, яка щойно при всіх назвала її дармоїдкою й забрала її їжу.
Межа, після якої не повертаються
Тиша за столом ставала майже відчутною на дотик. Рідня чекала видовища.
Першою напружилася тітка Галина; за нею завмерли й інші, мов у передчутті сцени, яку давно хотіли побачити.