– Як це ти не можеш їй додзвонитися? – Андрій насупився. – Вона ж обіцяла одразу поїхати до тебе.
– Ось саме, що обіцяла! – У голосі Наталії пролунало обурення. – А телефон не відповідає! Що у вас там відбувається?
– Зараз з’ясую, – Андрій розвернув машину. – Я додому.
– Ти сьогодні маєш чудовий вигляд, – Андрій відвів погляд від телефону і посміхнувся дружині.
– Звичайно, виглядаю, – Христина востаннє провела щіточкою по віях. – Адже річниця весілля не щодня.
Вона оцінювально глянула на своє відображення: нова сукня, ідеальна зачіска, особливий макіяж – усе має бути ідеально для їхнього свята. Раптом телефон Андрія задзвонив тривожною мелодією.
Він глянув на екран, підняв слухавку і вийшов у сусідню кімнату. Так він чинив завжди, якщо дзвонили родичі. Зазвичай такі дзвінки не обіцяли нічого доброго.
Повернувшись за кілька хвилин, він виглядав стривоженим. Христина відразу зрозуміла – щось сталося або ось-ось станеться.
– Люба, давай перенесемо похід у ресторан, – спокійно сказав він. – До мами приїжджають гості, ти маєш їх зустріти.
Щіточка завмерла в її руці. У дзеркалі відбилося розгублене обличчя.
– Що значить “повинна”? – Христина повільно повернулася до нього. – А Наталя Сергіївна сама не може?
– Кріс, ти ж знаєш маму… У неї тиск, їй краще не напружуватися. Тим більше, приїжджає тітка Ольга з дітьми – треба допомогти.
– А я, значить, можу нервувати? У нашу річницю?
– Ну не починай знову! – Андрій роздратовано змахнув руками. – Річницю можна відзначити в будь-який день, а зараз мамі потрібна допомога. Я заїду в магазин за продуктами, а ти їдь одразу до неї і займися приготуванням. Тітка Ольга приїде ввечері, роботи багато.
Він різко розвернувся і вийшов, голосно зачинивши двері.
Христина знову глянула в дзеркало. Її губи тремтіли, але очі залишалися сухими. У пам’яті сплив момент річної давнини, коли Наталя Сергіївна зірвала їхню відпустку на морі.
Тоді в неї несподівано “розболілася спина”, і Андрій скасував усі плани. А через кілька днів свекруха бадьоро працювала на дачі…
Христина повільно опустилася на пуфик перед дзеркалом. Вона все ще тримала туш, але бажання завершити макіяж зникло. Навіщо? Адже замість затишного вечора в ресторані на неї чекала метушня на кухні свекрухи.
Як же вона втомилася… Втомилася підлаштовуватися, втомилася бути зручною, втомилася почуватися винною за будь-яке “ні”.
Спочатку Наталя Сергіївна здавалася турботливою матір’ю, яка просто занадто сильно любить сина. Хто міг подумати, що її турбота з часом перетвориться на нескінченний контроль?
Усе почалося з дрібниць. Вона приходила без попередження, щоб “перевірити” чистоту у квартирі. Потім наполягла на щотижневих візитах: “син має допомагати матері”.
Будь-які свята проходили виключно в неї. Їхні особисті плани зривалися через раптові хвороби або термінові прохання.
Христина згадала, як кілька років тому вони з Андрієм збирали на машину. Уже вибрали варіант, домовилися з продавцем… Але несподівано свекруха заявила, що необхідно терміново міняти вікна в її квартирі.
Була середина літа, але вона наполягала, що “зима не за горами”. Андрій віддав усі накопичені гроші, а Христині сказав: “Ти ж розумієш, мама одна, їй нема до кого звернутися”.
Відтоді це “ти ж розумієш” стало його улюбленим виправданням.
Вона знову подивилася в дзеркало. Перед нею була красива жінка, готова до свята. І чоловік, який так легко скасував усе заради матері.
Раптом телефон завібрував – Наталя Сергіївна. Потім знову. І знову. Прийшло повідомлення: “Ти що собі дозволяєш? Негайно передзвони!”
Христина тихо розсміялася. Уперше за довгий час цей сміх звучав вільно й легко. Вона вимкнула телефон і задумалася: а що, як?
Рішення прийшло раптово, але виявилося простим. Вона знову подивилася на своє відображення, посміхнулася і взяла сумочку.
За півгодини вона вже сиділа за столиком у ресторані, де вони з Андрієм планували відсвяткувати річницю.
Вона замовила келих вина й улюблену страву. Офіціант глянув на неї зі співчуттям, але вона лише посміхнулася у відповідь.
У цей час Андрій нервово паркувався біля під’їзду матері і, піднімаючись сходами, не відривав очей від екрана телефону.
– Де Христина? – пролунав у слухавці невдоволений голос матері.
– Як це немає зв’язку? Вона мала одразу поїхати до тебе.
– Повинна була, але не приїхала! Що у вас сталося?
– Зараз з’ясую, – Андрій розвернувся і поспішив назад.
Набираючи номер дружини, він знову і знову чув холодне “абонент недоступний”.
Тим часом Христина неспішно записувала в блокнот думки, які приходили їй у голову. Думки про свободу, про те, що вона більше не хоче жити чужими очікуваннями. Вона хоче бути господинею свого життя.
Коли Андрій нарешті відчинив двері квартири, його зустріла тиша. У повітрі витав легкий запах її парфумів. На столі лежав білий конверт з акуратним написом “Андрію”.
Він повільно сів і розгорнув лист.
“Сьогодні ти знову обрав свою матір, а не мене. Я більше так не можу. Я заслуговую на більше. Я подаю на розлучення.”
Руки тремтіли. Телефон знову завібрував у кишені, але Андрій не відповів. Він подивився на фото з їхнього весілля й усвідомив, що втратив не просто дружину, а ту саму “яскраву і вільну дівчину”, в яку колись закохався
